Стара Ізергіль (переказ стисло) – Частина друга

Розміщено Російські твори в 23 мая 2011

Стара, очевидно, часто розказувала про палаюче серце Данко. Вона говорила співучо, і голос її, рипучий і глухий, виразно малював переді мною шум лісу, серед якого вмирали від отруйного подиху болота нещасні, загнані люди.

«Данко - один з тих людей, молодий красень. Вродливі - завжди сміливі. І от він каже їм, своїм товаришам:

-        Не зрушити каменя з дороги думкою. Хто нічого не робить, з тим

нічого не станеться. Чому ми марно тратимо сили на думку та журбу?

Вставайте, підемо в ліс і пройдемо його наскрізь, адже є йому кінець -

все на світі має кінець! Ходімо! Ну! Гей!..

Подивилися на нього і побачили, що він найкращий з усіх, бо в очах у нього світилося багато сили й живого вогню,

-        Веди ти нас! - сказали вони. Тоді він повів…»

Стара помовчала й подивилася в степ, де все густішала пітьма. Іскорки палаючого серця Данко спалахували десь далеко і здавалися голубими легкими квітами, розквітаючи тільки на мить.

«Повів їх Данко. Дружно всі пішли за ним - вірили в нього. Тяжкий шлях то був! Темно було, і на кожному кроці болото роззявляло свою жадібну гнилу пащу, поглинаючи людей, і дерева заступали дорогу могутньою стіною. Переплелося їх віття між собою; як змії, про-стяглися всюди коріння, і кожен крок багато коштував поту й крові тим людям. Довго йшли вони… Все густіший ставав ліс, все менше було сили! І от почали.нарікати на Данко, кажучи, що даремно він, молодий і недосвідчений, повів їх кудись. А він ішов попереду них і був бадьорий і ясний.

Та одного разу гроза вдарила над лісом, зашепотіли дерева глухо, грізно. І стало тоді в лісі так темно, наче в ньому зібралися зразу всі ночі, скільки їх було на світі з того часу, як він народився. Ішли маленькі люди між великих дерев і в грізному шумі блискавок, ішли вони, і, хитаючись, велетні-дерева рипіли та гули сердитих пісень, а блискавки, літаючи над верховіттями лісу, освітлювали його на хвилинку синім, холодним вогнем і зникали так само швидко, як з’являлись, лякаючи людей. І дерева, освітлені холодним вогнем блискавок, здавалися живими, простягаючи навкруг людей, які йшли з полону пітьми, коряві, довгі руки, сплітаючи їх в густу сіть, намагаючись зупинити людей. А з Пітьми гілок дивилося на тих, що йшли, щось страшне, темне й холодне. Це був тяжкий шлях, і люди, стомлені ним, занепали духом. Та їм соромно було визнати безсилля, і от вони в злобі та гніві накинулися на Данко, людину, яка йшла попереду них. І стали вони дорікати йому, що він не вміє керувати ними, - ось як!

Тепер, коли стара закінчила свою прекрасну казку, в степу стало страшенно тихо, наче й він був вражений силою сміливця Данко, який спалив для людей своє серце й умер, не просячи в них нічого в нагороду собі. Стара дрімала. Я дивився на неї й думав:

«Скільки ще казок і спогадів залишилося в її пам’яті?» І думав про велике палаюче серце Данко і про людську фантазію, яка створила стільки прекрасних і сильних легенд.

Дмухнув вітер і оголив з-під лахміття сухі груди старої Ізергіль, яка засинала все міцніше. Я прикрив її старе тіло і сам ліг на землю біля неї. В степу було тихо й темно. По небу й далі сунули хмари, повільно, нудно… Море шуміло глухо і журливо.

Переклад з російської О. Сороки

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций