Стара Ізергіль (переказ стисло) – Частина друга

Розміщено Російські твори в 23 мая 2011

 «Значить, - подумала я, - не побачу вже його більше!» А бачити хотілось. Ну, намагалась побачити… Жебрачкою одяглась, кривою, та й пішла, закутавши обличчя, в те село, де був він. Скрізь козаки і солдати… дорого мені коштувало бути там! Дізналась я, де поляки сидять, та й бачу, що важко потрапити туди. А потрібно мені це було. І от уночі підповзла я до того місця, де вони були. Повзу городом поміж грядок і бачу: вартовий стоїть мені на дорозі… А вже чути мені - співають поляки та розмовляють голосно. Співають пісні однієї… до Матері Божої… І той там теж співає… Аркадек мій. Мені гірко стало, як подумала я, що раніше за мною повзали… а ось воно настав час - і я за чоловіком повзла змією по землі і, може, на смерть свою повзу. А той вартовий уже слухає, нахилився вперед. Ну, що ж мені? Встала я з землі й пішла на нього. Ні ножа в мене нема, нічого, крім рук та язика. Шкодую, що не взяла ножа. Шепочу: «Зажди!..» А він, солдат отой, вже приставив до горла мені багнет. Я кажу йому пошепки: «Не коли, зажди, послухай, якщо в тебе душа є! Не можу тобі нічого дати, а прошу тебе…» Він опустив рушницю і так само пошепки каже мені:

«Забирайся геть, бабо! геть! Чого тобі?» Я сказала йому, що сина мого тут замкнено… «Ти розумієш, солдате, - сина! Ти ж бо теж чий-небудь син, еге ж? То от подивись на мене - у мене є такий самий, як ти, і он він де! Дай мені подивитися на нього, може, він умре скоро… і, може, тебе завтра вб’ють… плакатиме твоя мати за тобою? Адже тяжко буде тобі вмерти, не глянувши на неї, твою матір? І моєму синові тяжко ж. Пожалій же себе і його, та й мене - матір!..»

Ох, як довго говорила я йому! Ішов дощ і мочив нас. Вітер гув, і ревів, і штовхав мене то в спину, то в груди. Я стояла й хиталася перед цим кам’яним солдатом… А він усе говорив: «Ні!» І кожного разу, як я чула його байдуже слово, ще палкіше в мені спалахувало бажання бачити того, Аркадека… Я говорила й вимірювала очима солдата - він був маленький, сухий і все кашляв. І от я впала на землю перед ним і, обхопивши його коліна, все благаючи його палкими словами, повалила солдата на землю. Він упав у грязджу. Тоді я швидко повернула його обличчям до землі й придавила йому голову в калюжу, щоб він не кричав. Він не кричав, а тільки все борсався, намагаючись скинути мене з своєї спини. А я обома руками вдавлювала його голову глибше в грязь. Він і задихнувся… Тоді я кинулась до комори, де співали поляки. «Аркадек!..» - шепотіла я крізь шпари в стінах. Вони здогадливі, ті поляки, - і, почувши мене, не перестали співати! Ось його очі проти моїх. «Можеш ти вийти звідси?» - «Так, через підлогу!» - сказав він. «Ну, іди ж!» І ось четверо їх вилізло з-під тої комори: троє та Аркадек мій. «Де вартові?» - спитав Аркадек. «Он лежить!..» І вони пішли тихо-тихо, нагнувшись до землі. Дощ ішов, вітер вив голосно. Ми вийшли з села й довго мовчки йшли лісом. Швидко так ішли. Аркадек тримав мене за руку, і його рука була гаряча й тремтіла. О!.. Мені так хороше було з ним, поки він мовчав. Останні це були хвилини - хороші хвилини мого жадібного життя. Та ось ми вийшли на луки і зупинились. Вони дякували мені всі четверо. Ох, як вони довго й багато говорили мені щось! Я все слухала й дивилася на свого пана. Що ж він зробить мені? І от він обняв мене і сказав так поважно… Не пам’ятаю, що він сказав, але так виходило, що тепер він на подяку за те, що я вивела його, любитиме мене… І став на коліна переді мною, усміхаючись, і сказав мені: «Моя королева!» Ось який брехливий собака був це!.. Ну, тоді я стусонула його ногою і дала б ляпаса, та він відхитнувся й схопився. Грізний і блідий стоїть він переді мною… Стоять і ті троє, похмурі всі. І всі мовчать. Я подивилась на них… Мені тоді стало - пам’ятаю - тільки нудно дуже, і така лінь охопила мене… Я сказала їм: «Ідіть!» Вони, пси, спитали в мене: «Ти вернешся туди, показати, куди ми пішли?» Ось які підлі! Ну, все-таки пішли вони. Тоді і я пішла… А другого дня взяли мене ваші та незабаром випустили… Тоді побачила я, що пора мені звити гніздо, годі жити зозулею. Вже важка стала я, і послабшали крила, і пір’я потьмяніло… Пора, пора! Тоді я поїхала до Галичини, а звідти в Добруджу. І ось уже близько трьох десятків літ живу тут. Був у мене чоловік, молдаванин; помер з рік тому. І живу я ось! Сама живу… Ні, не сама, а он з тими.

Стара махнула рукою до моря. Там усе було тихо. Інколи народжувався якийсь короткий, облудний звук і завмирав ту ж мить.

-        Люблять вони мене. Багато я розказую їм всячини. їм це потрі

бне. Ще молоді всі… І мені добре з ними. Дивлюсь і думаю: «От і я,

був час, така сама була… Тільки тоді, в мій час, більше було в людині

сили й вогню, і.через те жилося веселіше і краще… Справді!..»

Вона замовкла. Мені сумно було поряд з нею. А вона дрімала, хитаючи головою, і тихо шепотіла щось… можливо, молилась.

З моря здіймалась хмара - чорна, важка, з суворими обрисами, схожа на гірський хребет. Вона повзла в степ. З її вершини зривалися клапті хмарин, мчали поперед неї й гасили зорі одну по одній. Море шуміло. Недалеко від нас, у лозах винограду, цілувалися, шепотіли й зітхали. Глибоко в степу завивав собака… Повітря подразнювало нерви дивним запахом, що лоскотав ніздрі. Від хмар падали на землю зграї тіней і повзли по ній, повзли, зникали, з’являлися знову… Там, де був місяць, залишилася тільки мутна опалова пляма, часом її зовсім закривав сизий клапоть хмари. І в степовій далечині, тепер уже чорній та страшній, що ніби притаїлася, сховавши в собі щось, спалахували маленькі голубі вогники. То там, то там вони на мить з’являлись і гасли, наче кілька людей, розійшовшись по степу далеко одне від одного, шукали в ньому чогось, запалюючи сірники, які вітер ту ж мить гасив. Це були дуже химерні голубі язики вогню, які натякали на щось казкове.

-        Бачиш ти іскри? - спитала мене Ізергіль.

-        Он ті, голубі? - показуючи їй на стел, сказав я.

-        Голубі? Так, це вони… Значить, літають усе-таки! Ну-ну… Я вже от не бачу їх більше. Не можу я тепер багато чого бачити.

-        Звідки ці іскри? - спитав я стару.

Я чув дещо раніше про походження цих іскор, але мені хотілося послухати, як розкаже про те ж стара Ізергіль.

-        Ці іскри від палаючого серця Данко. Було на світі серце, яке од

ного разу спалахнуло вогнем… І ото від нього ці іскри. Я розкажу тобі

про це… Теж давня казка… Давнє, все давнє. Бачиш ти, скільки

в давнині всього?.. А тепер ось нема нічого такого - ні діла, ні людей,

ні казок таких, як у давнину… Чому? Ану, скажи! Не скажеш… Що

ти знаєш? Що всі ви знаєте, молоді? Ехе-хе!.. Дивилися б у давнину

пильно - там усі відгадки знайдуться… А от ви не дивитесь і не вмі

єте жити через те… Я не бачу хіба життя? Ох, усе бачу, хоч і погані

в мене очі! І бачу я, що не живуть люди, а все приміряються, приміря

ються та й кладуть на це все життя. І коли обкрадуть самі себе, змар

нувавши час, то почнуть нарікати на долю. Що ж тут - доля? Кожен

сам собі доля! Всяких людей я тепер бачу, а от сильних нема! Де

ж вони?.. І красенів стає все менше.

Стара задумалась про те, куди поділися з життя сильні і вродливі люди, та, думаючи, оглядала темний степ, ніби шукаючи в ньому відповіді.

Я чекав її оповідання і мовчав, боячись, що, коли спитаю її про що-небудь, вона знову зверне вбік. І от вона почала оповідання.

 «Жили на землі в давні часи одні люди, непрохідні ліси оточували з трьох боків табори цих людей, а з четвертого - був степ. Були то веселі, сильні й сміливі люди. І ось настав колись тяжкий час: з’явилися звідкілясь інші племена і прогнали попередніх у глиб лісу. Там були болота і пітьма, бо ліс був старий, і так густо переплелося його віття, що крізь нього не видно було неба, і сонячне проміння ледве могло пробити собі дорогу до боліт крізь густе листя. Та коли його промені падали на воду боліт, то здіймався сморід, і від нього люди гинули одне за одним. Тоді стали плакати жінки й діти того племені, а батьки задумались і затужили. Треба було піти з цього лісу, і для того було два шляхи: один - назад, - там були Дужі й лихі вороги, другий - вперед, - там стояли велетні-дерева, щільно обхопивши одне одного могутнім віттям, пустивши вузлувате коріння глибоко в чіпкий мул болота.

Ці кам’яні дерева стояли мовчки й нерухомо вдень в сірому мороці та ще тісніше зсувалися навколо людей вечорами, коли запалювалися вогнища. І завжди, вдень і вночі, навколо тих людей було кільце густої пітьми, воно наче збиралося розчавити їх, а вони звикли до степового простору. А ще страшніше було, коли вітер бив по верхівках дерев і весь ліс глухо гув, наче погрожував і співав похоронні пісні тим людям. То були все-таки сильні люди, і могли б вони піти битися на смерть з тими, що одного разу перемогли їх, але вони не могли вмерти в боях, бо в них були заповіти, і коли б умерли вони, то пропали б з ними з життя й заповіти. І тому вони сиділи й думали довгими ночами під глухий шум лісу в отруйному смороді болота. Вони сиділи, а тіні від вогнищ стрибали круг них у безмовному танці, і всім здавалося, що то не тіні танцюють, а торжествують злі духи лісу й болота… Люди все сиділи та думали. Але ніщо - ні робота, ні жінки не виснажують тіла і душі людей так, як виснажують тоскні думки. І ослабли люди від думок… Страх народився серед них, скував їх міцні руки, жах породили жінки плачем над трупами померлих від смороду і над долею скованих страхом живих, - і боягузливі слова стало чути в лісі спочатку несміливі й тихі, а потім все голосніші і голосніші… Вже хотіли йти до ворога й принести йому в дар волю свою, і ніхто вже, зляканий смертю, не боявся рабського життя… Але тут з’явився Дан-ко й урятував усіх один».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций