«Останній світ» - Сім притулків (стислий переказ)

Розміщено Світова література в 22 мая 2011

Під заспокійливий шум дощу, який напоював вологою тоненький, пісний шар грунту на терасових полях, під захистком скелі перед церою Ехо до глибоких сутінків ділилася з Коттою своїми спогадами Про Овідія Назона, про багаття та зрадливі долі, що їх вигнанець вичитував із вогню. А коли Котта, мов знавіснілий від жадання зальотник, важко дихаючи, грубо, схопив Ехо в обійми, її розповідь змінилася довгим, прикрим мовчанням.

У цій тиші Котту, враженого всім, що Ехо розповіла й ще мала розповісти про Назона, із настанням ночі, коли людське обличчя обер-тисться на світлу пляму, а тіло - на темну постать і відчуваєш себе особливо самотньо, раптом охопив такий потяг до неї, така жага її тепла, її губів, що він уже не мав сумніву: ця жінка розкриє йому свої обійми з такою самою готовністю, з якою щойно розкрила свою пам’ять. Отож він притяг Ехо до себе й поцілував її, принишклу й завмерлу від страху, в уста.

Щось палко шепочучи, раз у раз вибачаючись, Котта відтіснив Ехо її темний куток руїн, підвів у лещатах своїх обіймів до ложа під голою скелястою стіною, опустився разом із Нею на холодну, грубу полотняну постіль і заходився зривати з неї одяг, а тоді, не випускаючи її, скинув свій. Ехо терпіла його поцілунки й руки мовчки, без жодного опору, без жодного звуку. І коли цей безтямний римлянин підібгав її під себе, вона німо припала до нього, щосили вп’явшись нігтями в його тіло, мов у баского дикого коня, щоб хоч трохи погамувати його сліпе шаленство, і не чула вже в себе над вухом важкого хекання, а тільки дослухалася з заплющеними очима до шуму дощу та до індичого ґелґотання, що ледве долинало крізь дощ із найближчого обійстя. Ехо ніби розчинилася в тих далеких, кумедних пташиних голосах і коли нарешті повернулася з тої далечі до тями, то усвідомила, що Котта нічим не відрізняється від першого-ліпшого пастуха чи ливаря в залізному місті, від тих коханців, які втікали до неї від сірих буднів, щоб під покровом ночі трохи побути дикими. Аж тепер, коли розвіявся дурман від п’янкого шуму дощу й індичого ґелґотання, Ехо пойняв біль розчарування, що й цей римлянин виявився тільки одним з багатьох, грубим, як і решта чоловіків, і вона закричала й спробувала відштовхнути його.

І коли потім Котта згадував ці безтямні свої хвилини, його від сорому щоразу обпікало морозом. Але не крик Ехо й не впертість, з якою вона боролася проти його шалу, повернули тієї ночі Котту з ілюзій до дійсності, а раптове почуття відрази: намагаючись погамувати ніжністю й крик Ехо, і її розпачливий спротив, він ненароком торкнувся рукою схованої в неї на спині плями- чималої шорсткої латки шкіри, такої сухої і холодної, що його враз пронизала думка про ящірку. Ця відраза вмить убила в ньому всю жагу й насолоду, скувала всі його рухи.

Аж тоді Котта відпустив Ехо. Сховані одне від одного пітьмою, вони повставали й заходилися шукати навпомацки свій одяг - обережно, щоб не натрапити на другого. Ехо й досі не розплющувала очей, а Котта навіть у темряві довго не важився поглянути у той бік, де була Ехо. Вона плакала.

Тієї ночі Котта лишився в печері. Він невидимою тінню сидів у пітьмі біля другої невидимої тіні, поки в нього затерпли руки й ноги. І тоді спробував утішити її, а заразом і самого себе. Котта говорив поквапно й палко, так ніби словами можна було знов обернути Ехо на ту вродливу жінку, за.чию руку він ухопився був у хмарі куряви сьогодні вдень. Він нарікав на свою самотність у залізному місті, на тяжкі сни в мансарді, знов і знов шкодував, що припустився такої фатальної ПО милки щодо почуттів Ехо, помилки, сліпою жертвою якої він, мовлян, став. Гірко переживаючи, Котта прагнув викликати в жінки співчуття й прощення, і часом йому здавалося, ніби він бачить, як у пітьмі проступає її обличчя й збентежений вираз на ньому сходить. Але наспрл-вді, коли Ехо почала схлипувати тихіше, а тоді й зовсім угамувалась і зникли останні ознаки її присутності, Котта, не перестаючи говори ти, й далі дивився тільки в німу темряву.

Може, вона хоче, щоб він замовк? Чи щоб узагалі пішов? Але Ехо не відповідала. Дощ шумів, не вщухаючи, майже до ранку. І коли нарешті засіріло, Котта побачив, що його жертва спить. Упокорений вигляд Ехо заспокоїв його. Ця жінка заснула біля нього, отже, вона йому, мабуть, пробачила. Котта підвівсь і відчув, що його затерплі ноги немовби зліплені з пересохлої глини, й від болю аж застогнав.

Ехо не прокидалася. Похитуючись, Котта пошкандибав з печери. Сіре узбережжя вже парувало й тремтіло в повітрі. Дощ трохи вщух. Теплий вітер обкутував гори хмарами. Коли Котта, пригнічений, зморений, дістався до линваревого будинку й побрався крутими сходами до себе в мансарду, Лікаон прочинив двері майстерні й мовчки помахав йому рукою. З майстерні пахло м’ясом і клоччям.

Після цієї першої й останньої ночі кохання, у ті дні, коли Котта й Ехо більше не торкались одне одного й усе ще не важилися навіть звести одне на одного погляд, нарешті справдилось те, що вже давно пророкували плетухи з крамниці Феме: Котта й Ехо в людських очах стали парою. Тепер у місті часто бачили, як вони вирушали вдвох у гори чи блукали на схилах. Ехо не заперечувала проти того, щоб Котта ходив із нею.

Коли після тієї страшної їхньої ночі він уперше побачив її в зарослій бур’янами вуличці перед руїною й пішов поруч, вона не сказала жодного слова і за кілька годин, поки стинала й-запихала до полотняної торби папороть та молодий полин, не відповіла на жодне його запитання. Але другого дня він прийшов знову, і вона вже відповіла на його привітання й стала скупо, затинаючись, розказувати про трави, які саме збирала на схилах у бухті, а третього й четвертого дня нарешті знов почала розповідати про Назонові багаття та його історії. Але входити до її печери, навіть ступати на піщану латочку під виступом скелі Котта, попри всі його примирливі жести, тепер права не мав. Багато про що згадувала Ехо на цих їхніх прогулянках, але про ту ніч ніколи не обмовилася жодним словом і не хотіла, щоб про неї заводив мову й Котта.

Але жоден із цих коханців, просяклих духом кіптяви та вогкої соломи, не розумів, що приниження, сором і відраза одної-однісінької ночі навік розлучили римлянина й шолудиву жінку, яких тепер зв’язували тільки спогади про Овідія Назона. Отож ті чоловіки почали приймати Котту за одного зі своїх і при зустрічі шкірилися до нього так, ніби були з ним знайомі чи й друзі. Бо хіба ж цьому римлянинові, мовляв, потрібно від молодиці в печері не те саме, що й їм, що, власне, й кожному чоловікові! Коли приходив такий залицяльник, Ехо мовчки облишала Котту, брала з рук прибулого обплетену сулію, куделю вовни чи курку, з туго зв’язаним дзьобом і зникала з гостем у своїй руїні.

Коли такого вечора Котта повертався до своєї мансарди, в линваре-вих вікнах звичайно вже не світилося, в домі стояла глибока тиша. Котта годинами сидів у рипучому плетеному кріслі, задивлявся при світлі гасової лампи на гобелени, за якими ховавсь облуплений тиньк та вогкі плями. Його погляд блукав у майстерно витканих чорно-зелених пралісах, що з них злітали фламінго та куріпки, у грозових хмарах і кронах платанів обабіч білого шляху; той шлях вів у ніч. Усі узлісся, всі болота й річки на гобеленах вийшли з-під руки глухонімої Арахни, про яку Ехо казала, що ткацькі рамці для. неї - то заґратоване основою вікно у строкатий безгучний світ.

Стежки, якими ходили Ехо й Котта, були важкі і часто вели в дикі пущі; нерідко доводилося перетинати звори й западини, які Котта ледве долав. Відставши від супутниці кроків на десять чи й на всі п’ятдесят, він хапав ротом повітря, засапано про щось питав і важко, короткими реченнями відповідав. Ехо дуже легко знаходила дорогу серед каміння та заростів і підіймалася без зусиль навіть найкрутішим схилом. Часом Котті здавалося, ніби вона не йде, а безплотною тінню шастає в якомусь непрохідному лабіринті, і він заспокоювався, коли Ехо, не озираючись, вигукувала йому через плече назву якоїсь рослини; майже жодної з тих назв він зроду не чув.

Не дивлячись на Котту, говорячи немовби сама до себе, навіть тоді, коли йти було вкрай важко, Ехо розповідала йому про книжку, яку вигнанець читав їй із багать і яку вона сама собі називала «Книгою каміння». Назон своїм розповідям у залізному місті назв ніколи не давав. У його історіях судна, що легко линули через океан, білосніжні хмарки вітрил під блакитним небом раптом обертались у камінь і йшли на дно.

А якось, коли вони простували іншою стежкою, Ехо розповіла про залицяльника, чиї домагання знехтувала одна жінка. Нещасний чоловік у розпачі взяв та й повісився в неї на одвірку і, вже борсаючись у зашморгу й конаючи, вдарився коліньми у двері, які так довго були перед ним зачинені. Аж тепер на цей стук двері нарешті відчинились, і відчинила їх боязка, перелякана жінка. Побачивши чоловіка, що гойдається в зашморгу, вона так і скам’яніла й стояла на порозі пам ником самій собі навіть тоді, коли надгробок на могилі вішальника вже давно перехнябився, її будинок занепав, а колись буйні, розлогі дероїш в садку потрухлявіли…

Розповідала Ехо й про людей, які від розпачу, що народилися вміг рущими, обертались на каміння. У цих історіях вихід із хаосу буття навіть звірам залишавсь один: скам’яніння. Почув Котта й про левретку ти лисицю, які на полюванні наскочили одна на одну - собачка, охоплений прадавнім вовчим інстинктом, лисиця - в передсмертному страху…

-        Каміння! - гукнула до нього через плече Ехо й подерлася про

кладеною в ущелині стежкою вгору. - Каміння. Саме каміння!


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций