«Останній світ» - Минали роки (стислий переказ)

Розміщено Світова література в 22 мая 2011

Прокричавши останні слова, Ехо змовкла, жадібно вдихнула повітря, так ніби цей надсадний крик геть її виснажив, і поклала руку на плече Котти. Високо над бухтою, на кам’яних «балконах» сиділи й лежали під тентами ливарі, байдужі до двох постатей далеко внизу, оббризканих хвилями прибою. Разом із ливарями на гребені хвиль иекліпно дивилася^й глухоніма ткаля. Потім рука Ехо м’яко спала з Коттиного плеча; аж тепер він знов побачив знак її хвороби, і той знак, як і першого дня, вжахнув його. Котта побачив шолудиве затилля її долоні, пластівці відмерлої шкіри, побачив руку, немовби зробл ну з слюдяного сланцю, сірого польового шпату, вапна та грубого піа ку, - тендітну скульптуру з суміші крихкого каміння…

Мовчки поверталися вони цього дня з бухти балюстрад до повитого білою млою залізного міста. Згадуючи виступи Назона в столиці, Котта марно намагався віднайти в пам’яті картину загибелі світу, співзвучну з розповіддю Ехо. Він виразно пам’ятав, як читає й говорить На-зон, однак жодного його слова про потоп не міг пригадати.

Бхо ступала поруч так стомлено, неначе в ту свою надсадну перепо-відь Назонового пророцтва вклала не тільки ввесь свій голос, а й усю снагу спогадів, - так стомлено, немовби, повідомивши про апокаліпсис, вона до останку виконала своє покликання й тепер знову поринає в німоту.

Пополудні вони розійшлися на молу, коротко, недбало махнувши одне одному рукою. Потім Котта ще кілька годин сидів там на тесаних з брил окам’янілостей каменях, погладжував, поринувши в роздуми, скойки та щупальця допотопних слимаків, кільчастих черв та рачків, а тоді його знов здолала туга за Римом - тут, у Томах, вона прокидалася в ньому іноді ні з сього ні з того і, після низки коротких споминів, зрештою так само несподівано згасала. Він полічив сегменти на спинці в морської стоноги, що навіки вросла в камінь, згадав про білу, гладеньку поверхню каррарського мармуру, відчув під собою всотану брилою полуденну спеку і зі смутком подумав про розморені, затишні години на веранді, про канапи й набиті волосом крісла. На молу билися, зі скреготом терлись один об один припнуті човни, немовби в’язні з Трініта-де-Монті після якоїсь святкової ночі вичищали дротяними мітлами та щітками великий стадіон чи театр.

Коли він нарешті підвівся, було вже темно. Туга його прибирала чимдалі блідіших образів, меркла й кінець кінцем привела його в думках знову туди, куди Котту погнав час і задушлива атмосфера Римської імперії, - до безлюдних сходнів гавані на краю світу, до місця вигнання, Але воднораз у ньому зміцніла впевненість: хоч би там як, а він, Котта, таки віднайде «Метаморфози», цей спалений, розтриньканий серед ливарів та свинопасів і вдруге вже не записаний твір, і поверне його Римові. Визбирає з пам’яті Ехо та інших людей, що сиділи коло Назонових багать, усі поетові історії, хоч самого їхнього автора йому в трахільській глушині знайти й не пощастило. «Книга каміння», - сказала Ехо. І Котта, повернувшись до мансарди линваревого будинку, на початку своїх нотаток про загибель світу, вивів: «Книга каміння».

У той час, як він до пізньої ночі сидів над своїми записами, на ущелини та поблизькі гірські звори налетіла буря. А на залізне місто вона накинулася з такою люттю, що Котті раптом здалося, ніби він перенісся в розповідь Ехо про потоп. І коли встав, щоб причинити віконницю, бо вітер раз у раз бив нею в стіну, й виглянув на вулицю, то побачив, як пориви вітру зривають із дахів мох, покрівельний сланець та очерет і жбурляють у струмок. Течія несла сміття, дошки й тріски, поламані паркани, вирвані з корінням кущі. Струмок сповнював усе місто клекотом і за кілька хвилин став таким повноводим і бурхливим, що сягав уже підмурівків поставлених на узбережних скелях будинків та підпор дерев’яних сходнів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций