«Останній світ» - Минали роки (стислий переказ)

Розміщено Світова література в 22 мая 2011

Вже першого дощового року всі річки порозмивали свої русла, мов сліди на піску, всі озера поховали під собою власні береги й перетворили набережні та парки на баговиння. Греблі попроривались або сховалися під водою, а з гір та полонин ринули стрімкі потоки до низин і далі до океану, над яким нависала щільна запона хмар.

Все, що могло рухатись, перебралося на судна та плоти й на таких та ще жалюгідніших пристанищах уже давно погойдувалося над затопленими містами й лісами. А вода й далі підіймала на поверхню й поволі, але неспинно збивала докупи те, що не трималося корінням у ґрунті чи могло плавати, і змикалася над усім, що не спливало на поверхню.

Минали роки, десятиріччя, і судна та плоти у цьому відкритому морі почали занепадати, іржавіти, гнити, розламуватись і тонути. Те, що мало руки чи кігті й могло чіплятись, тепер боролося, борсаючись у воді, за гнилі, наскрізь промоклі уламки. Поверхня навколо кожної дсревиняки аж вирувала від рук, ніг та лап. Але потім уже й птахи, лнесилені від марних пошуків місця для перепочинку, почали падати цілими зграями у хвилі і йти на дно - туди, де колись були ниви іі міста. Голими алеями, крізь колонади й арки, пропливали дельфіни; на гребенях дахів виростали морські анемони, а на димарях - корали. У поросі вулиць залягала камбала. Немовби на свято з нагоди по-пернення з вирію птахів, що зграя за зграєю опускалися в глибину, на будівлях погойдувалися стяги з водоростей.

-        Але як же тихо там унизу! - вигукнула Ехо. - Як же там не

ймовірно тихо!

Котта дивився на тенти, що маяли на кам’яних балюстрадах у бухті, й бачив сріблясто-зелені стяги в морських глибинах.

Аж тепер, коли вода, здавалося, поглинула вже й останні ознаки життя на суходолі, дощ почав ущухати, а тоді й зовсім перестав, і крізь розпанахані хмари вперше за сотню років виглянула небесна блакить. Але ця переміна означала не порятунок, а навпаки - страшний кінець. То була зелена, мертва тиша дна, що піднялася з глибини й тепер важко, оскліло лежала на поверхні.

Нарешті дмухнув суховій; засяяло гаряче, вже майже забуте сонце, і потоп повільно, дуже повільно зійшов, відкривши небу та зорям, що також повернулись, їхнє творіння - безживний, болотяний світ. Вода спала, і риб спостигла доля потопельників. Те, що було забарне й не встигало за водою, яка відступала, не встигало пірнути у струмок, у річечку, на глибину, зоставалося в теплих болотах та калюжах, лежало, б’ючи хвостами й плавцями, у пересохлих гірських долинах, на схилах чи в ущелинах і хапало зябрами задушливе повітря.

-        Коли вигнанець прочитав мені з полум’я долю світу, - сказала

Ехо, - його ока, звісно, не уникло те, як це мене вразило й засмутило,

Я зіщулилась від холоду, сиділа біля вичахлого багаття й мовчки ди

вилася на того чоловіка, чекаючи, що пророцтво, може, ще завершиться

якось не так безрадісно. І, мабуть, тільки через те, що я, єдиний сві

док його ясновидіння, хотіла почути щось інше, а може, так воно

в майбутньому буде й насправді, але потім - світ уже загинув, і потоп

почав спадати - вигнанець розповів про пліт.

То були всього-на-всього кілька скріплених ланцюгами бочок з-під вина, а на них - дерев’яні двері від стайні. На дверях лежали, міцно притиснувшись одне до одного, двоє з тих, що зазнали кораблетрощі, - чоловік і жінка, яким судилося пережити загибель і відродження світу з мочарів. Полишені на волю млявих коловертів, вони опускалися на плоту разом із водою вздовж гірського схилу все нижче й нижче.

Чоловіка Назон називав Девкаліоном, а жінку - Піррою. І ще вигнанець сказав, що потоп, крім цих двох, більш ніхто не пережив.

Океан повільно відступив у чашу своїх берегів, зоставивши двох останніх людей на кам’янистому схилі. Довго не важилися вони сходити зі свого безпечного пристанища з бочок та дощок і все роззиралп ся нажахано довкола. І бачили тільки далеко розкидані навкруги сірі, безживні рештки світу: безладні купи риби та птахів, серед голого, беї) кори, галуззя позависали трупи - в карколомних, як у циркачів, по зах, - поруч із дохлими вовками та левами з прохромленими боками лежали під курми та вівцями корови зі здутими черевами. В мулі, нц ліжках і на хорах стирчали флагштоки й поїдені іржею та сіллю щог ли; були тут і оздоблені кам’яними трояндами контрфорси, лопатеві колеса від турбін, ліхтарі, бронзовий полководець на коні… Здавалося, ввесь мотлох світу звалено на цій укритій дохлою звіриною та людськими трупами замуленій пустелі. Чи, може, все це, щойно затонувши й набубнявівши, почало знов уперто проростати на болотяному дні? Але ні, тут уже ніщо не проростало. Все просто валялося, переламане й потрощене, під тепер уже безхмарним небом.

- Жодна душа, - вигукнула Ехо, - не годна собі уявити, які самотні й безпорадні були ті двоє людей! Серед тої пустки, на кам’янистому схилі, який обертався навколо сонця, їм судилось усвідомити, що, крім них, на світі нікого більше не зосталося, що вони - єдині живі істоти на могилі людства! Як же, мабуть, хотілося тій парі, Девкаліонові й Піррі, - провадила Ехо, - теж лежати скарлюченими, як і решта жертв, серед корів, левів та всілякого мотлоху! Самотність тих, що залишились, - усе кричала Ехо, - це, безперечно, найтяжча з усіх покар!

Девкаліов і Пірра. Останні люди… Тремтячи від холоду, сиділи вони на плоту - безмовні, не в змозі ні щось зробити, ні бодай виказати порухом свій біль. Першого дня після того, як їх прибило до суходолу, вони цілими годинами поправляли одне на одному одіж, коси та чуб, потім лягали, пригортались і жалісно скімлили, а іноді, немовби налякані новою хвилею потопу, підхоплювались ї знову до всього байдужіли.

Аж як настали сірі вечірні сутінки, Пірра простягла з плоту руку й помацала суходіл, так ніби перед тим, як ступити перший крок, хотіла впевнитися, чи твердий тут ґрунт, або крадькома пересвідчитися в тому, що ця пустка - все ж таки не міраж, а гори - не гребені хвиль. Отож вона занурила руку в твань, і пальці її натрапили на камінчик - гладенький кругляк. Пірра піднесла його до обличчя і обнюхала, як ото тварина обнюхує здобич; потім міцно стисла в кулаку, покачала між долонями, а тоді недбало викинула в калюжу й відразу забула про нього’. З непритомним, як у причинної, виразом обличчя Пірра лежала на плоту, повернувшись очима до ще тьмяних зірок; вона раз у раз опускала руку в твань, знаходила камінчика, потім ще одного, ще, брала їх одного по одному й жбурляла всі у воду або в. болото - так машинально й невтомно, що плюскіт тих камінців на мокрій і грузькій поверхні зрештою почав нагадувати цокання годинника. І калюжі та мочарі, побрижені колами від тих камінчиків, тепер лежали перед очима в Пірри, мов пральна дошка.

Девкаліон, знесилений і безвільний, заснув і аж після того, як Пірра жбурнула сотню чи й більше круглячків, раптом стрепенувся й розплющив очі. Й ту ж мить побачив, як щойно кинутий у каламутну калюжу камінець опустився на мулисте дно. Але той завбільшкії як кулак шматок породи не залишився мертво лежати, а, виглядаючи наполовину з води, прокотився, немовби його штовхала якась невидими сила, м яким дном, перевернувся на один бік, на другий, заворуши пся й, посуваючись кривульками, почав збільшуватись, наче ото ‘ ніжка, що котиться згори; на ньому тепер витикалися волосини, на-Вігали якісь гулі, .з’являлися мацаки; ті мацаки ставали тремтливими, тендітними ніжками та ручками, що посмикувалися, ніби намагаючись ухопитися за порожнечу, і все росли й росли.

Пірра, помітивши, який нажаханий Девкаліон, вражено перевела ОЧІ туди, куди він дивився, й побачила у стоячій воді незбагненне видовище: камінець помалу прибирав вигляду людини - згорненої клубочком жінки, що вже починала випростуватись! Щоб не закричати, І Прра хутко затулила собі рота вимазаною мулом долонею, а тоді, немовби бажаючи цю кам’яну з’яву настрахати, загнати назад під воду й. знищити, заходилася несамовито запускати обидві руки в мул і закидати ту дедалі більшу жінку рінню, піском та кругляками, а Девкаліон, охоплений, як і його кохана, панікою, почав їй допомагати. Від цього їхнього обстрілу вода в калюжі аж запінилась.

Але та мара не злякалася, не розсипалась і не розтанула в повітрі; навпаки, вона все росла, росла, поки стала завбільшки така, як ці двоє останніх людей. І тоді Девкаліон і Пірра вжахнулися ще дужче. Бо цілі пригорщі ріні й піску, що, виписуючи плавну дугу, падали у воду або відскакували від голого тіла тієї жінки й тонули, геть усі тут-таки розм’якали й починали ворушитися; вони котилися по дні, перекидались, бубнявіли й, викачані в мулі та глині, зрештою лускалися, мовби яйця в гнізді.

І тоді з твані почали підводитися люди - з кожної калюжі по цілому гурту. З тих камінців, що їх кидала Пірра, поставали жінки, а з тих, які кидав Девкаліон, - чоловіки. Тепер уже ціле неосяжне велике військо стояло, похитуючись, на суходолі й німо дивилося на двох останніх людей, народжених людьми. Пірра й Девкаліон, тремтячи від страху, знов посідали на пліт і позатуляли обличчя руками, щоб не бачити цих нестерпно порожніх поглядів. А вода в калюжах і далі вирувала, пузирилася, і лави того війська ставали чимраз щільнішими…

- Після майбутнього потопу, який усе знищить, із граду каміння постане нове людство! - закричала Ехо. - Це майбутнє провістив мені з вогню одного зимового дня Назон. З кожного камінчика - по чудовиську! - вигукувала Ехо. - Вигнанець прорікав,що в тому його світі люди будуть з каміння. Але саме те, що вилізло з болота, рід, який загинув через свою вовчу неситість, своє глупство й жадобу до влади, Назон і називав істинним, власне людством - виплодом міцним, як мінерали, з базальтовими серцями, серпентиновими очима, позбавленим почуттів і мови кохання. Однак не знатиме те поріддя й ненависті, жалю та смутку; воно буде таке саме непохитне, таке саме глухе, німе й стійке, як скелі на цьому узбережжі!..


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций