«Останній світ» - Фінея (стислий переказ)

Розміщено Світова література в 22 мая 2011

Але марно чекав Котта край вікна, що ось-ось почнеться катастрофи, марно чекав, що вулицями з розпачливими криками, розмахуючи руками, побіжать нажахані люди… В будинках повсюди було темно. Цієї бурі в Томах наче ніхто й не помічав, і коли на вітрі десь хряпала норітниця чи хвіртка, то її ніхто не причиняв. Неподалік на піддашшя ішало й так і залишилось лежати відламане крило вітряка; ніхтб не ловив мула, що волочив за собою кілка, до якого він був припнутий у лузі. Струмок ніс повний саж поросят. Спустошлива стихія безкарно робила своє діло, а залізне місто спало, так наче була звичайнісінька, лагідна літня ніч.

Ехо зникла. До самого полудня Котта блукав наповненими ядучим димом вуличками. Подекуди на майданах люди порозкладали великі багаття й спалювали на них поламані дерева та всілякий мотлох. Та коли Котта починав розпитувати на цих чадних майданах про Ехо, всі тільки стенали плечима. А винар Фіней під регіт у гурті вийняв із рота свої штучні щелепи і, вдаючи з себе актора лялькового театру, прокладав ними вслід збентеженому Котті й прошамкав беззубим ротом, що від одного римлянина повійниця й тут, на Чорному морі, не проживе, тож їй, мовляв, доводиться при нагоді заскакувати в кущі і з свинопасами.

Котта вибрався з міста і ще раз пройшов тими стежками, якими, бувало, ходив з Ехо. Круті береги, схили, всі гори цього дня немовби вимерли, і Котті раз по раз траплялися місця, де могла б зникнути людина, - урвища, провалля, звори, в які можна було впасти й опинитися похованим під купою каміння або в бурхливому гірському потоці, що змиває все до підземної річки. День уже добігав кінця, коли Котта ступив на чорний пісок у бухті балюстрад. Виступами та галереями він підіймався все вище й вище, аж поки, поминувши прямовисну скелю, усвідомив, що простує в бік Трахіли. На отій темній, омитій бурунами косі внизу він слухав напередодні розповідь про кінець світу, а в перші дні після свого приїзду сюди спостерігав процесію попелясто-сірих личин під коругвами та балдахінами. Але тепер берег та скелі були пустельні.

У потоках теплого повітря, що здіймалися з моря, канюки, розпростерши крила, злітали спіралями високо вгору, аж туди, де стояв Котта. В гори Ехо піти не могла - стежку тут місцями пересипав дрібний пісок та земля, і слідів ніде не було.

Якою ж близькою стала йому ця пустка!..

Ехо не повернулась. Минув уже й другий день, і третій, а від неї не було ні слуху, ні духу. Котта марно шукав її цілий тиждень. Залізне місто мліло в спекоті часу і, здавалося, не помічало, що одна з його жінок десь поділася.  

Те, що Ехо зникла, не обходило й винокура Фінея.

Вчора вона служниця, сьогодні - міська повійниця, а завтра шукай вітру в полі! - бурмотів Фіней у себе в погрібку, де після тієї буряної ночі все ще тхнуло солодом. - А втім, може, та шолудива показала й непоганий приклад - до такої глушини, як Томи, найкраще приїздити й ушиватися звідси, либонь, тишком-нишком, без галасу.

Печера Ехо була сплюндрована. За одну ніч позникали всі подарунки від залицяльників - іржаві залізні виливанці, повні, горнята згірклого масла, вовняні руна… А те хатнє надіб’я, що після погрому залишилося ціле, Дотрощив божевільний вугляр Марсій, який разів три-чотири на рік покидав свої вогнища на полонині й спускався на узбережжя. Цього разу Марсій напився з Фінеєм, а тоді цілісіньку ніч марно ждав єдину жінку, яка від нього не втікала. Він усе гукав її в порожній темній печері, а коли його сподівання не сповнилися, вкрай розлютивсь і потрощив та потовк усе, що було ще не потрощене й не потовчене.

Марсій так гатив ногами в кам’яні стіни печери, що аж звалився на землю, а коли спробував вилізти по черепках надвір, то порізав собі руки та обличчя. Заюшений кров’ю, жалібно схлипуючи, він так і сидів у темряві. Згодом угамувався, прийшов до тями й почав грати на двох порожніх пляшках від горілки, як на флоярі. Звук виходив такий, наче із гори, подаючи гудки, випливає судно. Ця музика й п’яний стогін, яким вугляр перебивав свою гру, цілу ніч не давали мешканцям сусідніх будинків спати. І коли різник Терей відчинив удосвіта ворота й, лаючись, важко рушив вуличкою вгору, щоб кінець кінцем заткнути тому п’яниці пельку, печера Ехо вже не була схожа на людське житло. Щойно Терей ступив до неї, в ніс йому вдарило смородом. Посеред печери, притиснувши до підборіддя обслинені шийки двох пляшок, із засохлою кров’ю на обличчі лежав у власному лайні Марсій. Вся долівка була в темних плямах його крові. Довкола панував рейвах.

Терей схопив нещасного Марсія за комір, витяг його, тусаючи руками й ногами, до водопою для худоби, підняв, укинув у каламутну воду и подався, навіть не озирнувшись, вуличкою вниз. Назустріч йому вибігла Прокна. Вона заламувала в розпачі руки й щось белькотіли, намагаючись заспокоїти чоловіка. Терей відштовхнув її і грюкнув за собою воротами.

Саме гладкій різниковій дружині Марсій мав завдячувати того ранку, що не втопився в кам’яному жолобі. Схлипуючи, згораючи від со> рому за такий брутальний учинок свого чоловіка, Прокна витягла безтямного вугляра з води й заходилася легенько поплескувати його по щоках своїми почервонілими, набряклими долонями, поки він нарешті розплющив очі. Тоді Прокна поклала вугляра на бруківку, вкрила ковдрою, якою в неї були запнуті плечі, і Марсій знову заснув, а вона ще й підмостила йому під голову його ж таки чоботи. Так Прокна й залишила вугляра. І п’яний Марсій, поринувши в горілчаний чад, обплутаний тяжкими сновидіннями, пролежав аж до обіду. Роззявивши рота, хропучи та стогнучи, він перекидався з боку на бік на порослому мохом камінні й не прокидався ні від палючого сонця, ні від збитошних дітлахів, що прив’язали йому до ніг по дохлій рибині й «прикрасили» його пір’ям, будяками та глиняними кавалками. Потім прибігли собаки, обнюхали Марсія й пожерли рибу. Рудокопи гучно віталися з сонним вуглярем і копали його під бік ногами. Марсій не прокидався. А в Котти, що того дня поспішав і тільки мимохідь глянув на сонного Марсія, склалося враження, ніби цей упосліджений, обгиджений чоловік - єдина на всьому узбережжі людина, якій зникнення Ехо завдало глибокої туги.

Не зупиняючись біля водопою, Котта поспішив до крамниці Феме. З вікна мансарди він угледів чоловіка, що підіймався сходами від пристані. Той сердитий дід тяг за повід мула, проклинаючи його останніми словами, хоч, правда, й не бив ціпком. До в’ючного сідла були прив’язані торби та кошики, і в них подзенькували порожні пляшки. Постать погонича видалася Котті знайомою, він стрімголов кинувся, мало не впавши, сходами надвір і помчав вуличкою навздогін, щоб переконатися, що таки не помилився. Бо, може, то був усього лиш один з отих обшарпаних, грубих чабанів, які в ці дні проходили через місто, бо трава на полонинах вигоріла й доводилось шукати пашу для отари у холодкуватих глибоких долинах.

Перед крамницею Феме, серед ящиків із твердими поморщеними яблуками, качанним салатом, червоними буряками та сушеними кінськими каштанами Котта нарешті наздогнав погонича. Ні, він таки не помилився. Чоловік із мулом справді виявився Назоновим слугою.

Піфагор стояв, нахилившись над діжкою з морською сіллю, й просіював її крізь пальці. Коли Котта заговорив до нього й простяг руку, старий злякано підвів голову, мовчки втупився в римлянина, потім з полегкістю всміхнувсь і знов одвернувся до діжки з сіллю. Піфагор не впізнав чоловіка, що приходив колись у гості. Ввечері перед масни-цею? Кам’яні стовпи в саду? Слимаки? Ну звісно, атож. І Піфагор, почувши про камені в саду та слимаків, закивав головою. Так, він пригадує, як марно боровся з отою навалою, слимаками, як вони гинули від оцту, пригадує місяць у небі, все-все… От тільки цього чоловіка, що нібито приходив до нього тієї ночі, Піфагор не пригадував. Він, мовляв, уже багато років не бачив у Трахілі жодної людини.

Цієї миті Феме з-поза спини старого зробила ошелешеному римлянинові знак - мовляв, із цим дідуганом нема чого розбалакувати, він пам’ятає все й заразом не пам’ятає нічого. Шфагор, схоже, був у неї постійним покупцем. Цілком природно, так, ніби виконуючи якесь щоразу те саме, давно завчене напам’ять замовлення з Трахіли, Феме ііиносила з глибини крамниці загорнені в газету пакунки і складала їх на столі біля дверей, а її син, який чистив шкребницею та обнюхував шию в мула, раз у раз у захваті вигукував слово, коли, як йому здавалося, вгадував, що в тому чи тому пакунку:

- Мило!.. Чай!.. Тріска!.. Свічки!..

Шфагор наповнював свої кошики, торби та пляшки припасами й міцно ув’язував усе на сідлі, поки мул під важкою поклажею почав норовитися. Епілептик спробував заспокоїти тварину, затуливши їй долонями очі, але, відчувши, як під рукою в нього здригаються повіки, так розсміявся, що мати цитькнула на нього, ще й потягла ганчіркою по губах.

Котта стояв, непомалу вражений тим, що Шфагор його не впізнав. Ледве впоравшись зі своїм збентеженням, він, щоб нагадати про себе, заходився розповідати, поки старий пакувався, про ту свою ніч у Тра-хілі, про те, як уперто розпитував тоді в Піфагора про його господаря… До речі, спитав він, Овідій Назон уже повернувся з мандрівки в гори? А чи він коли-небудь приходив з ним, Піфагором, сюди, до залізного міста?

Шфагор чемно відповідав, раз у раз вклоняючись римлянинові, проте жодним словом не натякнув, чи знає, хто оце з ним розмовляє. Ні, казав слуга, господар ще не повернувся з гір. Йому, Піфагорові, мовляв, довелося самому перетерпіти останні зимові тижні, оті лавини напровесні й добряче-таки попомучитись, поки два дні тому нарешті пощастило розчистити стежку до узбережжя. Він пробирався сюди через завали та осипи, щоб не довелося зустрічати господаря, коли той повернеться, з порожніми мисками. Вино, солодощі - все тепер є в кошиках і тільки чекає, мовляв, того дня…


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций