«Останній світ» - Терей (стислий переказ)

Розміщено Світова література в 22 мая 2011

Коли Терей увечері ввійшов на човні під легким західним вітром у гавань залізного міста й причалив до пристані, на берег уже впали густі сутінки. З самого ранку море було спокійне, і Терей, скориставшись цим, порозставляв у сусідніх бухтах верші та сіті. Томи зустріли його тишею. Вулички та майдани наче вимерли; на небі вперше за багато тижнів висіялися зорі.

Стомлено ніс Терей додому свій вилов - два кошики гарної риби; декотрі рибини ще хапали ротом повітря й марнували рештки життєвої сили, час від часу рвучко стріпуючись та б’ючи хвостами.

Різник не помітив, як ціла вервечка тіней сахнулася від нього в темні підворіття, ніші та під’їзди. У багатьох вікнах світло не горіло, щоб тіням із чорних кімнат було краще видно, як той нелюд простує вуличками.

Різник поставив кошик з рибою на кам’яну лаву біля воріт, штовхнув ногою хвіртку й привітався до пітьми. Але в його будинку було так само тихо, як у цілому місті. І тоді у вікнах спалахнуло світло. З будинку вислизнули дві тіні й розтанули серед руїн. Прокна потягла сестру за собою в ніч.

Терей Машинально, мов розмальований блазень у годиннику, трибки якого то відчиняють, то зачиняють дверцята, виставляючи та ховаючи порцелянові фігурки, ступив у ворота свого будинку; він був тепер яскраво освітлений сам, ще й осявав подвір’я та вулицю.

Взявши сина на руки, на яких тьмяно вилискувала риб’яча луска, різник обережно зійшов сходами до криниці. Але за кожним його кроком синова голівка перекочувалася з боку на бік, а босі ніжки телінд. лися й бились одна об одну, і залізне місто, й не побачивши заюшену кров’ю дитячу сорочечку, здогадалося, що малий Ітіс мертвий.

Терей не кричав, не плакав. Той самий Терей, який міг перекричати в різниці навіть бика, охопленого смертельним страхом, тепер боа> тямно, геть безпорадно спускався до криниці, притискаючи до грудей мертве тільце; нарешті обережно поклав його на вишмугляний вірьои-кою з відрами кам’яний зруб. Аж коли він стяг із хлопчика сорочечку і з темної різаної рани потекла кров, усі, хто стояв у темряві досить близько й заціпеніло спостерігав цю сцену, почули, як різник застогнав, почули вже зовсім інший, спотворений болем голос, такий самиіі чужий і моторошний, як скигління скаліченої Філомели.

Терей обмив сина, як обмивають небіжчика, притисся чолом до гострих країв рани, і принишкле в темряві місто збагнуло, що ця смерть - не тільки сліпа, безпорадна помста за Філомелине каліцтво, а й завершення десятирічного розпачу. Прокна забрала сина з часу й повернула його знов до свого серця.

Покинувши закривавлену сорочечку біля криниці, Терей поніс Іті-са до, хати. Там він поклав хлопчика в ліжко, вкрив накрохмаленим білим простирадлом, взяв сокиру й назавжди покинув свій дім. Хто бачив, як він навмання гатить сокирою в усі ніші й кущі, ретельно освітлює ліхтарем усипані камінням долівки в руїнах та біля багать горян, зриває з поснулих людей ковдри, а тоді німо, недбало переступає й іде далі, той уже знав: різник шукає Прокну, він хоче її вбити. Але не звелася жодна рука, не озвався жоден голос, щоб його вгамувати чи втішити. Як ото дикі зарості сотнями очей зачаєно чатують на хижака, що висліджує здобич, так і Томи, спостерігали за різником, що шукав жінку, якої вже й слід запався.

Жодні двері в залізному місті не витримали б тієї сокири. Захищений тільки пітьмою, Котта сидів біля вікна в линваревому будинку й стежив за світлом Тереєвого ліхтаря, за тривожними, миготливими відблисками, що перебігали з вулички на вуличку, зникали то в теміні повітки, то десь у печері, спалахували знов, пробиралися крізь густий садок і гнали перед собою по мурах та фасадах будинків тремтливі тіні.

І коли те світло спинялось, Котті починало здаватися, ніби він уже чує чиїсь крики, тупіт ніг, чує, як котиться каміння… Але в місті стояла тиша. І коли під дверима до линварні Котта почув розгніваний здавлений голос, то не зважився ні засвітити світло, ні одійти од вікна. Потім хтось обережно прочинив двері, і Котта розгледів оголену матово-білу руку. Це була Прокна, вона привела до цієї схованки свою нажахану сестру; різничиха пошепки заспокоювала Філомелу й затуляла їй долонею рота.

Філомела впиралася, не хотіла входити до темної линварні, не хотіла взагалі нікуди йти, хотіла спати. Біля розчинених навстіж дверей жінки - дві чорні тіні на темно-сірому тлі подвір’я - посідали на долівку. Котта мовчав - спершу приголомшений і розгублений, а потім охоплений страхом, що одне-однісіньке слово, один-однісінький крок може їх сполохати і вони кинуться навтіки або від жаху скрикнуть і цим накличуть на себе оте мерехтливе світло й сокиру. Отож він почав нишком відхилятися в густу пітьму ніші, аж поки відчув поза спиною подих вітру, що залітав до будинку крізь розбите вікно.

Філомела притислася до огрядного теплого сестриного тіла й невдо-їві заснула; і хоч заспокоювати ЇЇ вже не треба було, Прокна все шепо-ГІла й шепотіла їй на вухо, так ніби тепер, через стільки років мовчан-Ия, прагнула ще раз згадати кожен утрачений день і збагатити згаслу Філомелину пам’ять ще однією розповіддю.

А потім на Котту налягла така втома, що тихий, на диво лагідний Прокнин голос часом долинав до нього вже немовби десь іздалеку-зда-мску. Так вони й сиділи втрьох серед ночі, зв’язані самим цим неспинним голосом, що проникав у сни скаліченої Філомели й у Коттину втому. Цей чарівний, заспокійливий голос так його заворожував, що лрештою він почав слухати вже не слова й речення, а лише їхнє мелодійне бриніння, і помалу забув і про Терея, й про небезпеку. Так година за годиною спливла ніч.

Скоро мало світати, за ніч вітер розігнав і хмари, й туман.

Нараз Котта прокинувся з короткого сну, і йому здалося, що ввесь линварів будинок сповнений тихим лагідним голосом, співом таким марівним, неначе до Прокни!повернулась і її врода, й молодість, і втрачене щастя. Та коли Котта підвів голову, щоб розгледіти в темряві бодай натяк на це перетворення, раптом побачив у дверях різника. Побачив тьмавий полиск його сокири. Терей таки знайшов синову вбивцю.

Що сталося наступної миті, було тільки сповненням пророцтва, яке вже давно стояло на трахільських клаптиках та прапорцях.

Спів урвався. Терей заніс над головою сокиру, аби вчинити те, що йому наказувала вчинити скорбота й ненависть. Він підскочив до своїх жертв, але з-під стіни скинулися не руки двох жінок - спурхнули, розпростерши крила, дві сполохані пташки, їхні назви також були вже записані в трахільському хранилищі: ластівка й соловейко. Перш ніж криве Тереєве сокирище обернулося на довгий дзьоб, його руки - на крила, а чуб - на чорне та буре пір’я, врятовані пташки, шалено б’ючи крильми, перетнули линварню, вилетіли крізь розбиті шибки надвір і зникли у ще по-нічному синьому небі. А вслід за ними стрімко, хоч і плавно, шугнув, ніби здоганяючи Прокнин голос, одуд.

Цього ранку сонце вставало з блискучого, мерехтливого моря й осявало на узбережжі зовсім інші, перемінені гори. До неба зводилася нова гора, звільнена від туманів та хмаровиння дощової пори, обрамлена гостроверхими гребенями, осипами та завалами кам’яних лавин. Схили гори вкривала буйна зелень, а верх увінчували вічні сніги. Натужно спинаючись із земних надр до зір, це громаддя здіймалося над субтропічною рослинністю узбережжя аж до темно-синіх крижаних хмар. Будь-який гуркіт викидів, рокіт потоків ріні й навіть м’який шурхіт піску - все тепер змовкло. Зморена тиша залягла над зворами та схилами.

Нестямно, по-дитячому радий, сидів Котта самотою в линварні під своїм розпанаханим склепінням, перебирав клаптики гірлянд, вивільняв од вусиків та листочків берізки обписані прапорці й прочитував уголос у порожній кімнаті написи, як ото людина, що перебирає мотлох і востаннє називає речі, перше ніж навіки з ними розлучитися.

На тих клаптиках стояло, що Терей був одудом, Прокна - соловейком, Ехо - луною, а Лікаон - вовком… На трахільських каменях колись тріпотіли під вітром оці аж тут прочитані Коттою долі не тільки колишніх, а й майбутніх мешканців залізного міста. На одному з полотняних клаптиків трапилася й назва того увінчаного снігом громаддя, чиє мерехтіння Котта бачив з розбитого вікна, - Олімп. Іїім кидав на узбережжя Томів могутнішу тінь, ніж будь-яка інша гора, що здіймалася в усі часи над Чорним морем.

Коли залізне місто спроквола виступило з цієї тіні, а Котта вийшои з линваревого будинку, була вже обідня пора. Сонце стояло в зеніті, мов розпечений до білого образ вогню. Фіней саме вдобрював бурякоиу грядку деревним попелом. Побачивши римлянина, що простував вуличкою, винар покрутив пальцем біля скроні: мовляв, божевільний, та й годі. Атож, цей римлянин, либонь, таки стратився розуму. Він бурмотів щось сам собі під ніс, нічого довкола’не помічаючи, на шиї -З якесь плетиво зі шворок, ганчірок та берізки, що волочилося за ним, наче хвости паперових зміїв.

Котта не чув слів, які лунали йому вслід, не помічав і рук, що махали до нього; він, мабуть, дослухався до чаїного кигикання, гуркоту прибою, пташиного співу та шурхоту пальмових віял на вітрі. Але жоден людський голос уже не проникав у його свідомість. Перед очима стояли тільки картини, що їх провіщали йому оті написи на трахільських клаптиках: різників будинок тепер був усього лиш порослою мохом скелею, де зграя ворон чистила дзьоби; вулиці являли собою ущелини в розквітлих колючих заростях, а мешканці тих вулиць пооберталися в каміння, птахів, вовків та в порожнє відлуння. Над Арахниною скелею з галасом знялася величезна чаїна зграя; вивільнившись із петель попрілих гобеленів, птахи злетіли в безхмарне блакитне небо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций