Переказ «Соляріс» - «Малий апокриф»

Розміщено Світова література в 21 мая 2011

Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снотворне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер з власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріс-’ц, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутись навтіки, і заціпенів від жаху; це тривало всього нкусь мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. [...]

Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, критично спостерігав за кожним моїм рухом.

-        Ну що, погомонимо? - запитав він, коли я сів. Я мовчав, притискаючи марлю, яка почала сповзати з моєї щоки.

-        У нас були гості, га?

-        Так, - відповів я сухо, не маючи ані найменшого бажання під-лаштовуватися під його тон.

-        І нам пощастило їх спекатись? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це іюявся.   .

Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з’явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі іііхто не загоряє…

-        Однак ти почав з малого, правда ж? - провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув у мене в голові. - 3 різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?

-        Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.

-        Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати, - сказав він і глянув на мене примруженими очима. - Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні вірьовкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидався, як Лютер? Ні? О, - скривився він, - тоді ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок, - нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто - посадовив, запустив на орбіту - і по всьому?! - Снаут зиркнув на годинник. - Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є, - підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав: - Отже, ти вважаєш, що я свиня?

-        Справжнісінька свиня, - недвозначно підтвердив я.

-        Та невже? А ти б повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?

Я мовчав.

-        Гібарян був перший, з ким це сталося, - вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись. - Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми… ти здогадуєшся, що ми подумали? Я здогадувавсь, але волів промовчати.

-        Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся з розуму. Він дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: кожному своє. Але Гібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс.

-        Який шанс?

-        Ну, я гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Ну звичайно, знаєш!

-        Обчислення, - сказав я. - В шухляді. На радіостанції. Це його робота?

-        Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.

-        Як довго це тривало?

-        Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що тамі коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.

-        Як… йому?!

-        Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.

-        Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Та я гадаю, тут не треба поспішати, бо хоч вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Але ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.

-        Я думав, що сам звихнувся умом.

-        Ах, он як? І ти нікого не бачив?

-        Бачив.

- Кого?!

Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:

-        Ту… чорношкіру…

Снаут нічого не сказав, але його скулена, нахилена вперед постать трохи обм’якла.

-        Ти все ж таки міг мене остерегти, - провадив я далі вже не так упевнено.

-        Я тебе остерігав.

-        Тільки як!

-        Єдино можливим способом. Зрозумій, я не знав, хто це буде! Цього не знав ніхто, цього не можна передбачити…

-        Послухай, Снаут, я хочу запитати тебе. Ти вже маєш у цьому… певний досвід. Та… те… що з нею станеться?

-        Тебе цікавить, чи вона повернеться?

-        Так.

-        Повернеться і не повернеться.

-        Тобто як?

Я проковтнув слину й опустив голову. Мені не хотілося дивитись на нього. Я волів би, щоб це був хто завгодно, тільки не він. Та вибору не було. Клапоть марлівідклеївся від щоки і впав мені на руку. Я здригнувся від слизького дотику.

-        Жінка, яку… - Я не докінчив. - Вона вбила себе. Зробила собі ін’єкцію…

-        Самогубство?.. - запитав він, бачачи, що я мовчу.

-        Так. [...] - Ми посварились. А втім, ні. Це я їй сказав… сам :шаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула… не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все ясно й так… Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це… так їй і сказав. На другий день я згадав, що залишив у шухлядьті… ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії - вони були мені потрібні - і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів був піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і… не пішов. Однак на третій день усе не таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та… коли я прийшов, вона була вже мертва. [...]

-        Ця історія надто трагічна. Ні, ні, - швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити, - ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, ти можеш мучитись, навіть почувати себе вбивцею але… то не найстрашніше.

-        Та ну! - глузливо вигукнув я.

-        Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого… не сталося. Ніколи.

-        Не розумію… - невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.

Снаут похитав головою.

-        Нормальна людина… - провадив він далі. - Що означає -

нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден,

але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли

вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї таки щось промай

нуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистила

ся від цього й забула і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого

поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви собі, що раптом, серед білого

дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть і кров, при

куте до тебе, незнищене. Що тоді? Що буде далі?

Я мовчав.

-        От і… все, - повторив я безглуздо дерев’яним голосом. У голові мені шуміло. - Але… але ж станція… До чого тут станція… До чого тут станція?

-        Ти що, прикидаєшся? - буркнув Снаут, пильно дивлячись на” мене, - Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоб принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань і смерті. Із скромності ми не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом… тим часом це не все, і наша готовність - тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші - вкриті кригою, як полюс, ще інші - жаркі, як бразильські джунглі. Ми гуманні й благородні і не збираємося підкорювати інші раси, ми хочемо тільки передати їм наші цінності й натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе рицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного - ми ситі ним по саму зав’язку. Ми хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це повинні бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайди модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли з Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть - тобто те, що ми замовчуємо, - ми не можемо з цим примиритися!

-        Що ж це врешті таке? - запитав я, терпляче вислухавши його.

-        Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшена, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!

Голос Снаута тремтів від люті.

-        Отже, ти вважаєш, що це… Океан? Що це він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради Бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче потішитися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планета захоплена якимсь велетенським дияволом, який задля свої сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?

-        Цей диявол не такий уже й дурний, - буркнув Снаут крізь зуби.

Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на станції,, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» - майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций