Натаніел Готорн один з найбільших американських прозаїків XIX ст.

Розміщено Екзаменаційні твори в 27 апреля 2011

В наш час беззаперечною істиною вважається, що Натаніел Готорн - один з найбільших американських прозаїків XIX ст., один з «батьків-засновників» жанру новели і психологічного роману в національній літературі. Та так було не завжди. Сам Готорн болісно сприймав байдужість читацького загалу до своїх творів. Щоправда, принаймні два його сучасники дуже високо поціновували його творчість. І цим можна було пишатися, бо тими сучасниками були По і Мелвілл. Однак і самі вони не мали ще усталеної репутації, та й голоси їх лишалися поодинокими. По вважав, що Готорн серед своїх американських колег «має найчистіший стиль, найтонкі-ший смак, найкориснішу ерудицію, найвитонченіший гумор, найбільшу зворушливість, найсвітлішу уяву, найбагатшу вигадливість», а Мелвілл навіть знаходив підстави для порівняння Готорна із своїм кумиром Шекспі-ром. Ще важливіше те, що він зрозумів сутність творчості Готорна, її зв’язок з Новою Англією та пуританською думкою й світовідчуттям. Однак чим далі, тим глухішим було мовчання навколо імені Готорна і в цьому він поділив долю свого молодшого сучасника і друга Мелвілла.

Лише у XX ст. до автора «Червоної літери» приходить поступове визнання. Його ім’я починають все частіше згадувати у літературознавчих працях, бо стає зрозуміло, що проза Готорна мала велике значення для становлення американської літератури, що її вплив на багатьох письменників молодших генерацій очевидний, хоч і не завжди ними визнавався, що, будучи романтиком «чистої води», він прокладав шляхи і для реалістичного художнього засвоєння світу.

Дослідники творчості Готорна майже одноголосно підкреслюють його тематичну та ідейну цілісність. І справді, в найвідоміших  і найкращих своїх творах -  багатьох новелах і романі «Червона літера» - письменник послідовно і вперто звертається до історії своєї «малої батьківщини», штату Массачусетс, зокрема міста Сейлем і його мешканців, якими вони були в XVII ст., їхніх драм і трагедій, їхнього щоденного життя і побуту, їхніх своєрідних характерів, котрі сформувала провінціальна дійсність Нової Англії і сувора пуританська віра, близька до фанатизму, жорстока і непоступлива. Не випадково рідне місто Готорна увійшло в світову історію своїм жахливим переслідуванням відьом, відомим як «сейлемський процес», одним з найтрагічніших виявів бузувірства релігійних фанатиків. Письменник неодноразово наголошував на своєму духовному, генетичному зв’язку з Сейлемом, писав про те, що «бере на себе весь сором» за злочини своїх жорстоких предків, невтомних і непохитних «переслідувачів відьом».

Цю свою відповідальність за діяння дідів-прадідів письменник втілив у твори про життя сейлемців у XVII ст., намагаючись зрозуміти їх. Готорн виявив при цьому особливий історизм, не лише історизм реалій відшумілого життя, а й історизм у показі духовного світу людей давньої доби, обумовлену часом і вірою своєрідність мислення і почувань. Автор «Червоної літери» постійно розмірковував над проблемами сумління, віри, гріха і покаяння, успадкованої від предків ментальності, а з нею провини за історичні злочини, які так само, як грішні вчинки, скоєні у підсвідомості, тяжіють над людиною і роблять її нещасливою. В його творах головні колізії відбуваються не в зовнішньому світі, а в людській душі, свідомості. І в тому, як тонко і складно їх письменник аналізує, які нюанси почуття і думки досліджує, виявився його особливий хист художника-психолога. Проблему таких його романів, як «Червона літера» або «Будинок з сімома фронтонами» можна визначити як «злочин і кара», реальний злочин і містична кара, підсвідомий злочин і жорстока реальна кара тощо. И художнє вирішення цієї проблеми, яка живе у Готорна передусім в душі героїв, здійснюється засобами психологічного аналізу.

Отже, простір у багатьох творах Готорна - це Сейлем і його околиці, Бостон, взагалі Нова Англія, час - XVII ст., проблема - гріхи людські й кара за них, та не стільки Божа, скільки власного сумління. Звичайно, є у письменника і досить багато творів, де події відбуваються не в Сейлемі і навіть не в Америці, показано сучасні авторові конфлікти й характери, виступає інша проблематика. Та назване вище для нього найхарактерніше, є його власним художнім відкриттям, власною ділянкою естетично засвоєного світу.

Важливим внеском у новелістику, в якій його ім’я як першовідкривача називають поряд з Едгаром По, було відкриття ним нової форми оповідання, по суті своїй без-фабульного, або з послабленою фабулою, де інтроспекція, відтворення внутрішнього стану якоїсь людини, її думок і переживань важливіші за сюжетний розвиток. Такий тип оповідання став у двадцятому столітті настільки розповсюдженим, що його інколи розглядають як провідний для нашого часу, принаймні у деяких літературах, зокрема американській.

Хоч як письменник у своїх творах не критикував давнє пуританство, принципи, прищеплені йому в родині, визначили його ставлення до кардинальних проблем людського життя, його оцінку сучасного йому суспільства, бачення ним перспектив розвитку світу, його критицизм і песимізм. Батько Натаніеля, як і більшість членів родини, був моряком. Він помер рано й вихованням хлопця в основному займалася мати. Певний час юнак вчився в Боудойнському коледжі в Брунсвіку, де потоваришував з Генрі Лонгфелло. Він був не надто пильним учнем, але одержав добру освіту, яку все життя поглиблював читанням. Вже у дитинстві Натаніел виявив схильність до самотності, часто поринав у світ своїх роздумів та фантазій. З роками ці риси його вдачі ще підсилилися так, що його називали відлюдником. Це не значить, що він був справжнім анахоретом.

У затишку майбутній письменник провів більшу частину свого спокійного, унормованого життя, в якому не було великих пригод, незвичних подій, численних подорожей. Цим він у разючий спосіб відрізнявся від свого друга пізніх років Мелвілла, хоч було багато такого, що їх споріднювало. Вже рано Готорн відчув потяг до літературної діяльності.-Та перша збірка його оповідань з’явилася друком, коли йому вже виповнилося 33 роки. Називалася збірка «Двічі розказані історії» (1837). Не всі твори, які в неї увійшли, мали чітку жанрову ознаку, тобто не всі були оповіданнями, деякі скоріше нагадували нариси, або есе. Це пояснювалося зокрема і жанровою невизначеністю оповідання в тогочасній американській літературі. Твори Готорна друкували різні журнали, які також не наполягали на жанровій чіткості, заповнюючи свої сторінки найрізноманітнішою прозою, часто низького гатунку. В 1842 р. вийшла нова збірка під тією ж назвою, значно більша за обсягом. Відтак з’явився третій томик оповідань «Моховиння старої садиби» (1846) і «Снігуронька та інші двічі розказані оповідання» (1851). Крім того письменник видав кілька книжок для дітей.

30-ті й перша половина 40-х років були для нього в творчому плані дуже плідними. Саме за два десятиліття між 1827-м, коли був видрукований у журналі його перший твір, і 1847-м, коли він на певний час припиняє літературну діяльність і обіймає державну посаду наглядача (начальника) сейлемської митниці, Готорн написав найвідоміші свої оповідання, знайшов власну письменницьку манеру, визначився з головною темою, провідними для себе ідеями. Служба в митниці, як про це розповідає сам Готорн у «Вступному нарисі до роману «Червона літера» була для нього нудною і виснажливою:

«За грубої матеріальності мого щоденного існування, яке так набридливо притискало мене до землі, було б чистим безумством намагатися перенестися в інший вік або будь-що створити з невідчутних на дотик елементів подобу реального світу, бо невагома краса моїх мильних бульбашок миттєво руйнувалася, зіштовхнувшись із нещадною дійсністю».

Ці слова добре передають настрої письменника в період вимушеного творчого простою. Але за ними йдуть інші, в яких розкривається бажання письменника зануритися в реальний світ, знайти в ньому живий матеріал, вартий художнього перетворення й одухотворення. Це бажання прийшло до Готорна пізніше і, до речі, втілилося саме в «Митниці», - таку назву носить «Вступний нарис до роману «Червона літера». Письменник, продовжуючи розповідь про час своєї набридливої служби, раптом стверджує:

«Наскільки розумніше було проникнути думкою й уявою крізь міцну кору буденності і тим самим надати їй прозорість, одухотворити тягар, все нестерпніший, вперто шукати спражні нетлінні цінності, закладені у нудних справах і банальних характерах, з якими я тепер стикався. Винен я сам. Мені відкрилася сторінка життя, яка лише тому здавалася нудною й банальною, що я був нездатний зрозуміти її прихований зміст. Переді мною була книга така гарна, якої мені ніколи не вдасться вигадати: її писала реальність кожної летючої години, і я міг читати аркуш за аркушем, але вони миттєво зникали лише тому, що моя думка була недостатньо прониклива, а рука - хутка, щоб зразу ж записати на папері щойно прочитане».

В цих словах викладена ціла програма нового художнього зображення світу, де б скрупульозна правда і докладність відтворення щоденності, звичайних речей і подій сполучалася б з розкриттям їх глибинного змісту, піднесенням буденного на вищий духовний щабель, окриленням його думкою і почуттям. Погляд на звичне просте життя як метафору глибшого сенсу існування, прозирання у символіку реального - все те, що пізніше втілилося у творчості багатьох письменників XX ст. можна знайти у цих роздумах Готорна.

Творчість письменника дає дуже добру змогу розглядати її за жанровими: ознаками. Склалося так, що він спочатку два десятиліття писав малу прозу, а потім до кінця життя віддавав майже всі творчі сили романістиці. І хоча в цей же період надрукував кілька нових оповідань, головним для нього був у 50-х роках роман. Здається навіть, що його оповідання за всієї своєї завершеності й самоцінності були своєрідними підготовчими етюдами для великої прози.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций