Перегук міфологізованої історії із сучасними Ірвінгу подіями в книзі наскрізний від перших розділів і до кінця твору. Особливо критично звучать саме перші розділи узагальнюючого, універсального змісту. Саме в них автор приділяє багато уваги завоюванню Америки і винищенню тубільного індіанського населення. Коли Нікербокер (себто Ірвінг) пише про обгрунтування європейськими прибульцями свого права на чужі землі, його голос стає гнівно-саркастичним, а прийоми сатиричного протиставлення і пародіювання расистської та церковної демагогії по-свіф-тівськи нищівними:

«В який спосіб була заселена ця країна з самого початку?… Добре відомо, що ця частина світу була багата на певних тварин, які ходили прямо на двох ногах, зовнішністю трохи нагадували людину, видавали якісь незрозумілі звуки, дуже схожі на слова, - коротко кажучи, мали дивну схожість з людськими істотами».

Однак, продовжує літописець, доброчесні супутники Піссаро повністю переконалися, що ці істоти байдужі до багатства, позбавлені честолюбства, «вони хотіли б, щоб їх вважали радше сильними, ніж хоробрими. Мета честолюбних устремлінь - шана, слава, добре ім’я, багатство, високе становище і відзнаки - їм невідомі…» З цього природно випливає: «ці нехристи не мали права на країну, яку вони заполонили, бо вони порочні, невігласи, безсловесні, безбороді, голозаді, справжнє чорне сім’я, просто дикі лісові звірі, і повинні бути або підкорені, або винищені… Було цілком очевидно, що наша прегарна країна, коли її вперше відвідали європейці, являла собою сумну пустелю, де жили лише дикі звірі, і що прибульці з-за океану набули її у безсумнівну власність за правом першовідкривачів».

Цитувати подібні гострокритичні рядки з «Історії Нью-Йорка» можна довго. їх кількість, як і загальний тон, свідчать про головне ідейне спрямування письменника, дуже близьке до просвітительського (звичайно, в його американському варіанті), сформоване на вивченні досвіду життя Сполучених Штатів і ґрунтовній обізнаності з провідними думками великих європейських просвітителів, передусім французьких.

Після випуску в світ свого першого великого твору Ірвінг надовго замовкає як письменник. Займається практичною діяльністю як адвокат, військовий, службовець, працівник дипломатичної служби. Лише з кінця десятих років він повертається до красного письменства. Продовження творчої діяльності пов’язане з подорожами Ірвінга і його тривалим перебуванням за кордоном. Вважається, що в Англії у 1818 р. починається другий, найплідніший, період творчого життя автора «Ріпа Ван Вінкля». Саме там він за підтримки Вальтера Скотта видає першу збірку оповідань - «Книгу шкитців» (1819-1820). За нею вийшла друга - «Брейсбрідж-Холл» (1822). В 1824 р. з’явилася третя збірка - «Оповідання мандрівника». Четверта, і остання, була написана значно пізніше і в ній відбився новий досвід письменника, який кілька років як дипломат жив в Іспанії, подорожував по країні, працював у королівському архіві над старими рукописами, вивчаючи життя і діяльність Христофора Колумба, про якого написав книгу. Захоплення Іспанією, її колоритом, екзотикою, поезією і правдою її минулого відбилися в четвертій книзі оповідань «Альгамбра» (1832) дуже яскраво, починаючи з назви, через сюжети, барви, образи, увесь стиль оповіді і аж до мовних нюансів, локальних, побутових, географічних реалій тощо.

Вже перша збірка новел «Книга шкитців» свідчила про народження Ірвінга - романтичного новеліста, який не просто почав працювати в новому для себе жанрі (хоча його зародки були вже у новелістичних епізодах «Історії

Нью-Йорка»), а й створив його оригінальну американську модифікацію. В збірці є типово романтична новела, так би мовити, загальноєвропейського характеру. її події відбуваються у досить умовній середньовічній Німеччині. Герої, традиційні для романтичної балади чи готичного оповідання, - хоробрі й вірні слову рицарі, чарівна діва з похмурого замку. Наречений гине напередодні весілля, щоб згодом з’явитися, повставши з труни, і викрасти наречену. Та в оповіданні «Наречений-примара» цей сюжет набуває відверто пародійного звучання і закінчується неочікува-ним пуаном. Примара виявляється живим хлопцем з плоті і крові і все завершується казковим весіллям. Ця новела особливо виразно демонструє відмінність американця у підході до типово романтичної колізії від його європейських колег. Якщо у більшості останніх все трактувалося серйозно, містично, трагічно, то у Ірвінга постійно звучить весела іронічна нота, трагедія обертається на фарс, містика знімається цілком реальним раціоналістичним поясненням.

У Ірвінга є маленький психологічний етюд «Огрядний джентельмен», в якому він начебто розкриває і демонструє механізм діяння авторської романтичної фантазії. Спочатку це реальне спостереження, що викликає цікавість, далі все більше напружений інтерес до загадкового сусіди, чиє обличчя і всю постать ніяк не вдається розгледіти, ще далі розбурхана уява полишає вузькі межі дійсності і поринає в океан вигадки. Та Ірвінг не був би Ірвінгом, якби не закінчив новелу іронічно, спускаючи читача із загадкових висот фантазії на грунт банальної буденності:

«Таємничий подорожній, очевидячки, збирався сідати у карету. Це була остання можливість його побачити. Я скочив з ліжка, підбіг до вікна, розсунув штори… і ледь успів ухопити зором зад людини, що залазила у дверцята карети. Фалди коричневого пальта розсунулися і дозволили мені коротку мить насолоджуватися видовищем ситих округлостей у драпових штанях. Дверцята причинилися, хтось вигукнув: «Пішов!», диліжанс покотився - і це все, що мені пощастило побачити».

Подібна оповідна структура - розлога експозиція, що створює настрій, характеристика героя й інших персонажів, зростання напруження, загадковості, таємничого чи навіть жахливого, весела, смішна реалістична розв’язка - характерні для багатьох оповідань перших збірок.

Більшість оповідань у збірках (а були там ще й нариси) побудовані на матеріалі американського життя. В них автор повертається до історії своєї країни, до її фольклору - казок, легенд, міфологізованих переказів і спогадів. Овіяна ностальгією трохи утопічна картина життя давніх

голландських поселень часто тісно пов язана із цілком сучасним спостереженням автора. Найцікавіше саме це - пов’язане з вчорашнім і сьогоднішнім днем Сполучених Штатів.

Новелістика Ірвінга по-романтичному контрастна навіть у своїх стильових особливостях, характері ритму оповіді. Сюжетність сполучається в ній з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовнішності, місця дії, авторськими міркуваннями. Динамізм у розгортанні подій починається десь у середині оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць може розтягнутися майже на половину всього твору. Деталі і подробиці життя та побуту здаються цілком реалістичними, а описи природи часто яскраво романтичні. Звичний плин життя порушується подіями і постатями фантастичними, казковими. Буденне і смішне раптом змінюється страшним і драматичним.

Схильність до іронії, гіперболи, гумору й лірично-ностальгічних настроїв, яка виявилася ще в «Історії Нью-Йорка», живе і на сторінках малої прози Ірвінга, але вона стає енергійнішою, мускулястішою, відповідно до жанру лаконічнішою і стрімкішою. Найвідоміше оповідання «Ріп Ван Вінкль» було першим у цьому жанрі, та в ньому виявилися всі характерні риси нової оповідної манери художника. Сюжет, як у багатьох творах Ірвінга, належить до так званих «мандрівних», він не вигаданий, а запозичений. Але його розробка, вирішення конфлікту, декорації - все Ірвінгове. Невдаха й нероба Ріп Ван Вінкль «простий, добродушний хлопець… добрий сусіда, затурканий чоловік». Йому симпатизували сільські кумоньки, а дітлахи «зустрічали його появу гомоном і радісними вигуками. Він брав участь у їхніх розвагах, майстрував їм іграшки, вчив запускати змія і катати кульки, й оповідав нескінченні історії про духів, змій та індіанців… Ріп охоче брався за чужі справи і аж ніяк не за власні. Виконувати обов’язки батька родини і тримати ферму у порядку здавалося йому немислимим й неможливим».

Одного разу, тікаючи від докорів своєї язикатої дружини, Ріп іде на полювання, зустрічає якогось дивного дідугана із барильцем міцного напою (надто міцного, як виявиться згодом), бачить дивні розваги якихось примарних чоловіків у стародавньому голландському вбранні, п’є отой напій з барильця і засинає в лісі. Прокинувшись, замість своєї нової рушниці знаходить якусь заржавілу, не може докликатись свого собаку, дивується величезним змінам у краєвиді, які сталися за одну ніч, і, збентежений, вирушає додому. Та замість рідного села і знайомих односельців бачить на старому місці зовсім нові будинки і нових людей. Лише поступово в старому дідусі з сивою бородою хтось із людей пізнає колись міцного сорокарічного чоловіка, яким Ріп пішов із своїм собакою на полювання. Виявляється, що він проспав у лісовій ущелині двадцять років, як одну ніч. За цей час змінилися не лише будинки й дерева, а й політичний устрій в країні - з частини британської монархії вона перетворилася на незалежну республіку. «Змінився, здавалося, сам характер людей. Замість колишньої незворушності, сонного спокою в усьому проглядалися заклопотаність, наполегливість, метушливість».

Мабуть, саме у цих словах - ключ до Ірвінгового задуму цього оповідання. Як і в «Історії Нью-Йорка» тут дуже важливе протиставлення колишньої патріархальності і сучасної діловитості, буржуазної активності, яка докорінно змінює за відносно короткий час форми життя і характери людей.