Уго Фосколо

Розміщено Українська мова в 26 апреля 2011

Центральною і найхарактернішою постаттю італійського літературного процесу першого періоду Рісорджіменто є Нікколо Уго Фосколо. Його творчість розвивалася в річищі неокласицизму, але заодно в ній виразно проявляються романтичні тенденції, дається взнаки внутрішній рух до романтизму. Водночас його творчість від початку до кінця була тісно пов’язана з рухом Рісорджіменто.

Народився Уго Фосколо на острові Закінф (Занте) біля західного побережжя Греції, який належав Венецькій республіці. Його батько - італієць із Венеції, лікар, мати - гречанка. Після смерті батька 1792 р. мати з дітьми перебралася до Венеції, де майбутній письменник отримав освіту, яку завершив у Падуанському університеті. На його формування великий вплив справила Французька революція та ідеї французьких просвітників, але водночас багато важила національна культурна й літературна спадщина, за його ж зізнанням, виховувався він на Плутарху, Данте й Альфієрі.

В літературу Фосколо ввійшов у другій половині 90-х років, дебютуючи майже одночасно як поет і драматург. Його першим поетичним твором була ода «Бонапарту-виз-волителю», в якій знайшли також вираження його республіканські переконання і палкий італійський патріотизм. Того ж 1797 р. він завершує свій перший драматичний твір, трагедію «Фієст», в якій наслідує Альфієрі.

Тяжким ударом для Фосколо був Кампоформійський мир, який у жовтні 1797 р. Бонапарт уклав з Австрією і віддав їй Венецію з областю. Через деякий час Фосколо переїжджає в Мілан, який став столицею Цізальпінської республіки і водночас центром духовного пробудження та патріотичного руху в північній Італії; молодий письменник активно включається в ці процеси. Коли 1799 р. в Північну Італію вдерлися об’єднані російсько-австрійські війська під командуванням Суворова, Фосколо взяв до рук зброю, брав участь у багатьох битвах і кілька разів був поранений. Наступного 1800 р. окупанти були витіснені з Італії, але з військовою службою Фосколо остаточно порвав лише в 1806 р. й повернувся до Мілана; на цей період припадає розквіт його художньої творчості.

Після падіння Наполеона австрійці повернулися в Італію і зайняли Мілан, де жив Фосколо. Вони йому запропонували співробітничати в замаскованому проурядовому часописі, але письменник відхилив цю пропозицію і змушений був піти в еміграцію. Спершу він перебрався до Швейцарії, але там не почував себе в безпеці від австрійської поліції. У 1816 р. він переїхав до Лондона, де й пройшов його останній, емігрантський період життя. Йому доводилося тяжко бідувати, але і в цих умовах він не припиняв патріотичної й літературної діяльності, які у нього тісно перепліталися. Помер Фосколо у Лондоні 1827 p., і вже після об’єднання Італії, у 1871 p., його тіло було перевезене на батьківщину й поховане в флорентійській церкві Санта-Кроче, усипальниці великих синів Італії.

Творча спадщина Фосколо порівняно невелика, але дуже розмаїта за жанровим складом. Найзначнішу її частину складають поетичні твори, зокрема поеми та оди, але він був також автором трьох трагедій та одного роману, виступав як публіцист та літературний критик, в останній період життя писав історико-літературні праці, якими започаткував сучасне італійське літературознавство. Його естетико-літературні погляди були класицистичними, але як неокласицист кінця XVIII- початку XIX ст. він орієнтувався не на «старий» класицизм XVII ст., його закони й правила, а на класичну спадщину античності. Особливо наголошував Фосколо громадсько-патріотичну й виховну функцію літератури, і цим принципам підпорядковувалася вся його творчість.

Найбільш класицистична за своїм змістом та структурою драматургія Фосколо і, відповідно, вона найменш самостійна та оригінальна. Особливо це стосується його ранньої трагедії «Фієст», яка була наслідуванням Альфієрі; в ній античний міфологічний сюжет (із знаменитого аргоського циклу давньогрецьких міфів) використовується для декларації політичної ідеї «тираноборства». Цими ж рисами позначена й пізніша трагедія Фосколо «Аякс» на сюжет із циклу міфів про Троянську війну, в який вводяться сучасні політичні ідеї, а в образі головного героя Аякса вгадується Наполеон і вловлюється антинаполеонів-ська тенденція. Найцікавіша остання трагедія Фосколо «Річ-чарда» (1813) з її середньовічним сюжетом, що нагадує «Ромео і Джульетту» Шекспіра, вправленим в бездоганну класичну форму, та ідеєю об’єднання Італії в єдину державу. В поезії улюбленим жанром Фосколо була ода, яка найбільше відповідала складові його обдарування та творчій програмі. Він писав оди на політичні й патріотичні теми, сповнені пафосу й пристрасті («До Бонапарта-звіль-нювача», «Новим республіканцям», «Данте»), а також осо-бистісно-ліричного змісту («До Луїджії Палавічіно, яка упала з коня», «На видужання подруги»). В цих своїх творах, особливо другої групи, Фосколо йде не тільки від канону класицистичної оди XVII-XVIII ст., де панувала риторика, - в них озивається також хорова лірика Пін-дара, дає себе знати могутня лірична стихія, первісно притаманна оді. Крім од, Фосколо писав сонети, які теж відзначаються ліричністю змісту, зокрема сонет «Джачін-то», присвячений рідному острову.

Але вершиною поетичної творчості Фосколо є поема «Гробниці» (1807), яка ввійшла до золотого фонду італійської класичної поезії. Після її виходу в світ Фосколо почали називати «автором «Гробниць». За словами Де Санктіса, ця поема була в Італії «першим ліричним голосом нової літератури, ствердженням свідомості нової людини, що формувалася».

Приводом до написання поеми послужив поширений з Франції на Італію декрет, який забороняв хоронити покійників у межах міста й споруджувати їм пишні гробниці. Творці цього декрету керувалися «демократичними намірами», спрямований він був на зрівняння багатих і бідних якщо не в житті, то в смерті. Але Фосколо цей декрет був сприйнятий як посягання на пам’ять про минуле, зокрема на національну пам’ять, що в тогочасних італійських умовах набувало особливого сенсу. Для поневоленої і приниженої країни, якою була в той час Італія, її гробниці - це пам’ять про велику й славну минувшину, яка зігріває й запалює серця. В очах поета гробниці стали символом духовного зв’язку поколінь, своєрідним кодом національно-патріотичної пам’яті.

Генетично ця поема Фосколо пов’язана з «поезією кладовищ», яка в останні десятиліття XVIII ст. поширилася і в Італії.» Але автор «Гробниць» наповнив свій твір іншим, багатим і розмаїтим змістом, далеким від сумовитих медитацій про швидкоплинність життя та вічний спокій. Вона вся звернена до життя, його жагучих проблем і невгамовних пристрастей. Водночас це філософська поема в кращому значенні слова, і розпочинається вона роздумами про життя і смерть, про ілюзорне й дійсне безсмертя. Духовний син доби Просвітництва, Фосколо не вірить у безсмертя душі й потойбічне життя, хоч йому й хотілося б у це вірити. Та хоч лише сама матерія безсмертна, а всі її форми минущі, все ж смерть - це не перехід в ніщо. Безсмертя існує, і дійсне безсмертя твориться людьми, тими, що живуть і діють, і тими, що приходять їм на зміну, воно - в пам’яті живих про тих, хто відійшов, та їхні діяння. За мотивами, які розвиває поет,- це той духовний зв’язок поколінь, без якого людство ризикує впасти в тваринний стан.

Переводячи тему в історичний план, де історія переплітається з міфологією, Фосколо говорить, що безсмертя не в пишноті гробниць, а в діяннях людей, якими вони прислужилися вітчизні й людству. Гробниці - це лише символи цього зв’язку, цієї естафети поколінь. З’являється в поемі знаменитий епізод, в якому йдеться про церкву Санта-Кроче у Флоренції, цей справжній пантеон Італії, куди Альфієрі для духовної наснаги приходив бесідувати з великими мерцями. Завершується твір викликом із небуття Трої, яка засвідчує, що й зруйнування цивілізації не приводить до зникнення пам’яті про славні діяння, вони зберігаються, оспівані музами. Із героїв Троянської війни Фосколо підносить Гектора як патріота й захисника вітчизни. Троя загине, але Гектора будуть шанувати й оплакувати «всюди, де кров, пролита за вітчизну, буде священною аж доки сонце світитиме на скорботи людей».

У тогочасній італійській літературі поема «Гробниці» була яскравим новаторським твором як на змістовому, так і на формальному рівнях. У ній виразно проявився процес оновлення форм італійської поезії. Автор відмовився від традиційних розмірів, від строфіки й рими, але це не означало відмову від музики, з якою споріднене поетичне мистецтво, - навпаки, в білих віршах поеми зазвучали, кажучи словами Де Санктіса, «голос душі й музика речей у великій манері Данте». За своїми формальними ознаками «Гробниці» є, власне, вільною ліричною композицією, в якій світ думок і почуттів людини нової історичної доби знаходить спонтанне патетичне втілення, не скуте умовностями й правилами старих поетик. З цього боку поема Фосколо була важливим кроком у напрямі романтизму.

Продовженням лінії в творчості Фосколо, розпочатої «Гробницями», є поезії «Алкей», «Нещастя» і «Океан», а також велика поема «Грації» (1814). Це теж твір філософсько-ліричного змісту, що тяжіє до гімнічної поезії. В ньому багато артистичної майстерності, але бракує йому як великої об’єднуючої ідеї, так і того душевного запалу й пристрасті думки, які захоплюють читача, підносять його дух та уяву.

Роман «Останні листи Джакопо Ортіса» був написаний Фосколо в 1798-1802 pp., але до цього твору автор повертався неодноразово, доробляючи й доповнюючи його; остання його редакція відноситься до 1817 р. Тому, хоч дія роману відбувається в 1797-1799 pp., в ньому автор узагальнив історичний та особистий досвід за цілий період.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций