Італійський романтизм

Розміщено Українська мова в 26 апреля 2011

На тлі західноєвропейських літератур першої половини XIX ст. італійський романтизм був своєрідним явищем, значною мірою він розвивався іншими шляхами і в інших формах, ніж в «заальпійській Європі». Водночас певними своїми аспектами й формами він типологічно ближчий до романтизму в Східній та Південно-Східній Європі. Ця своєрідність італійської романтичної літератури зумовлювалася особливостями суспільно-політичного стану й розвитку країни, її тісним зв’язком з Рісорджіменто - великим рухом за відродження Італії та її звільнення від чужоземного панування. Цей рух зародився наприкінці XVIII ст. і тривав більше сімдесяти років - до повного звільнення Італії від австрійського панування та її об’єднання в єдину державу, що відбулося в 1870 р. Він втягував у свою орбіту італійську романтичну літературу, ним великою мірою визначався її зміст і пафос, а також і її художня специфіка.

Початком італійського романтизму вважається 1816 p., коли з’явилися перші статті, в яких ставилося питання про романтизм та необхідність його впровадження в італійську літературу. Але задовго до того, з останніх десятиліть XVIII ст., в італійській літературі спостерігалися віяння та тенденції, які передвіщали романтизм, хоч вони тут і не набирали такого розмаху, як за Альпами. Це були преромантичні віяння та тенденції, що проявлялися переважно у формі перекладів з «північних літератур», тобто англійської та німецької, і наслідування їх зразків. Десь із 70-х років XVIII ст. з’являються в італійських перекладах твори Юнга, Грея, Гарвея, Блера, Геснера, Бюргера тощо; особливий успіх випав на долю «Пісень Оссіана», перекладених М. Чезаротті, і цей переклад вплинув на уяву й смаки італійських літераторів. П. Веррі переклав трагедії Шекспіра «Гамлет» та «Отелло», і це відгукнулося в трагедіях Дж. Піндемонте. Під впливом «Нічних роздумів» Юнга з’являються «Римські ночі» Веррі, І. Піндемонте пише поему «Кладовище», але не доводить її до кінця після появи знаменитих «Гробниць» У. Фосколо. Сентименталістські та преромантичні впливи проявляються і в інших творах італійської літератури кінця XVIII- початку XIX ст.

Але домінуючим напрямом був у ній тоді неокласицизм, який сформувався в останніх десятиліттях XVIII ст. Саме з ним пов’язані-вищі досягнення тогочасного італійського письменства: трагедії В. Альфієрі, поезія Д. Паріні, поезія і проза І. Піндемонте. Саме неокласицизм був тією художньою системою, в якій знаходило художнє втілення Рісорджіменто на першому його етапі, системою, котра відповідала його потребам і завданням. Патріотичний і тираноборський пафос Альфієрі, громадські інтереси й прагнення Паріні, їх прояв у чітких класичних формах виявилися близькими та співзвучними рухові Рісорджіменто і ввійшли в його художній арсенал - і не тільки на першому етапі розвитку.

Поштовхом до руху Рісорджіменто послугу Сжила Французька революція та поява її військ в Італії. Необхідний був саме такий сильний, «шоковий» імпульс, щоб країна почала виходити із стану того глибокого занепаду й прострації, в який вона впала у XVII-XVIII ст. Як писав свого часу видатний італійський вчений Ф. Де Санктіс, наприкінці XVIII- початку XIX ст. в Італії «ідеї марширували разом з солдатами й проникали в най-бідніші прошарки суспільства. Пропаганда під грім гармат звершила за кілька років те, на що в інших умовах пішло б ціле століття. Італійський народ пережив найглибше потрясіння: виникли нові інтереси, нові потреби, нові звичаї і настрої». Італійська громадськість, за винятком певної частини панівної верхівки, захоплено вітала війська Французької республіки під командуванням генерала Наполеона Бонапарта, які в 1797 р. вступили в Північну Італію і звільнили її від австрійців. Той ентузіазм, який тоді охопив італійців, чудово змалював Стендаль у вступному розділі роману «Пармський монастир» (правда, змістивши події в часі на 1799 р.). На цьому етапі свої надії на визволення від чужоземного панування італійці покладали на зовнішні сили, на «генерала-визволителя», і їм довелося пережити чимало гірких розчарувань, поки прийшло усвідомлення, що в цій справі слід покладатися на власні сили.

Французька республіка, а тим більше наполеонівська імперія не виправдали надій італійської громадськості. На певний час Італія стала ареною війн між Францією і Австрією, в її північній частині були створені Цізальпін-ська та інші республіки. Однак через деякий час вони були замінені Італійським королівством під правлінням Наполеона, і вся Італія фактично була приєднана до Французької імперії. Населення страждало від тяжких поборів та контрибуцій, від континентальної блокади, від масових рекрутських наборів до чужоземної армії. Та попри все те французьке панування в Італії мало й позитивне значення, в країні проводилися соціальні реформи антифеодального й антиклерикального спрямування, продовжувалося національне пробудження, ширилися патріотичні настрої. І коли після розгрому Наполеона розпочався наступ Реставрації і більша частина Італії знову потрапила під владу Австрії, ніякі зусилля реакції, ніякі репресії вже не могли зупинити розгортання визвольного руху.

Домінуючим напрямом італійської літератури протягом цього періоду залишався неокласицизм, в якому досить виразно проявляється типологічна близькість до французького «революційного класицизму» кінця XVIII ст. Французька революція: й подальші бурхливі події історії, в які дедалі глибше втягувалася Італія, актуалізували творчість Альфієрі, котра саме тепер набуває справжнього резонансу й громадсько-політичного значення. Провідним жанром італійської неокласицистичної літератури залишається трагедія, в якій вплив Альфієрі відчувається найсильніше. Під цим впливом пише свої трагедії Д. Пін-демонте («Орсо Іпато», «Вакханалії», «Джіневра із Шотландії» та інші), присутній він і в трагедіях В. Монті, зокрема в кращій із них - в трагедії «Кай Гракх» (1800), а також в трагедіях У. Фосколо «Фієст» і «Аякс». Всім їм притаманні ті ж риси, що й творам Альфієрі: розуміння трагедії як «школи свободи й моралі», героїчний пафос, «високі пристрасті», одноплановість і однозначність образів, чітка контрастність позитивних і негативних героїв тощо. Однак у них тираноборський пафос і політична пристрасність звільняються від певної абстрагованості й набувають більшої соціально-політичної конкретності.

В поезії набирає поширення поема на громадсько-політичні й патріотичні теми, витримана у високому класицистичному стилі Однією з перших серед них була поема «Франція» І. Піндемонте, в якій оспівана Французька революція, її перемоги й героїзм. В поемі «Маскероніана» В. Монті славить просвітницькі ідеали й Наполеона і водночас засуджує якобінців, вбачаючи в них «божевільних демагогів». Вершиною італійської неокласицистичної літератури в цьому жанрі є поема Фосколо «Гробниці», про яку докладніше скажемо далі. Розквітає також в італійській поезії того часу ода на громадянські й патріотичні мотиви, сповнена риторичної патетики. Як на її характерний зразок, можна вказати на оди Монті «Фанатизм», «Забобон» і «Прометей», написані після вступу французьких військ в Італію 1797 р. і створення Цізальпінської республіки. В першій автор засуджує тиранію, тобто абсолютистську монархію, і прославляє свободу, в другій оспівує республіку й виправдовує смертний вирок Луї XVI, а в третій славить Бонапарта - «звільнювача Італії». Однак слід зазначити, що в італійській поезії того часу існували й інші тенденції, означені впливами сентименталізму й преромантизму. В цьому плані помітним явищем є написані на межі століть «Сільські ідилії» І. Піндемонте, в яких традиція античної буколічної поезії поєднується з новітніми романтичними віяннями. «Втеча від цивілізації» в ідилічну природу зливається в них з бажанням самозаглиблення, що проявляється досить інтенсивно, домінуючим умонастроєм виступає меланхолія явно прероман-тичного походження, але характерно, що уособлюється вона в образі німфи.

Специфічною особливістю італійської літератури кінця XVIII- початку XIX cm. був слабкий розвиток жанру роману. Власне,, в цей період відбувалося його становлення в італійському письменстві. Одна з важливих причин цього явища - більший, ніж в інших західних літературах, вплив класичної традиції, яка зневажливо ставилася до роману й залишала його поза канонізованими жанрами. Але серед читачів існував значний інтерес до романів, який задовольнявся головним чином перекладами з англійської і французької літератур. В останні десятиліття XVIII ст. пожвавлюється розвиток італійського роману, але характерно, що в цей час активніше розвиваються такі його жанрові різновиди, як філософський роман, котрий часто набирав сатирично-алегоричного змісту, і «археологічний роман» вільної форми, котрий давав читачам широкі відомості з історії античності, поєднуючи їх з повчально-виховною настановою. Такими, зокрема, були твори А. Веррі «Пригоди Сапфо», «Римські ночі біля гробниці Сципіонів» і «Життя Герострата», роман В. Куоко «Платон в Італії». Археологічний роман стимулював інтерес до історії і тим самим готував грунт для майбутнього розквіту історичного роману в італійській романтичній літературі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций