Т. Г. Шевченко

Розміщено Українська мова в 7 апреля 2011

Якщо попередники Шевченка належали переважно до дворянського кола, то автор «Кобзаря» вийшов із глибин народу - був сином бідного селянина-кріпака. Народився майбутній поет 9 березня (н. ст.) 1814 року у с. Морзшцях (нині Черкаської обл.). Через два роки родина переїхала до с. Кнрнлівки. Шевченко рано залишився круглим сиротою, рано зазнав лиха й горя, про що свідчать його автобіографічні твори, Початкову оезіту він здобув у школі сільського дяка. Але, крім цієї примітивної школи, була наука інша - школа життя…

Знання життя народу, нерозривний зв’язок із ним, відчуття його потайних дум і прагнень були тим грунтом, на якому сформувався демократичний світогляд Шевченка…

…В геніально обдарованій від природи дитині передусім прокинувся талант художника… Це була не звичайна дитяча забавка, а могутнє мистецьке покликання. Воно спонукало Шевченка весь час шукати вчителя малювання і привело його кінець кінцем до Вільшани, центру маєтків поміщика Енгель-гардта. Тут його взяли до служби при дворі… Коли молодий пан .її. Енгельгардт виїжджав на службу до Вільна (Вільнюса), управитель включив до його челяді і Шевченка, зауваживши: «годиться на кімнатного живописця»…

Після від’їзду П. Енгельгардта до Петербурга, на початку 1831 року, у царську столицю прибув і Шевченко. Наступного року поміщик законтрактував свого «козачка» на чотири роки до живописця, цехового майстра В. НІиряєва. Роки ці не були марними - хоч і в тяжкій праці, Шевченко проходив далі шлях мистецького вдосконалення, прилучався до літератури, слухаючи у НІиряєва читання творів Озерова, Жуковського, Пушкіна, багато читав і сам. Поступово молодий художник стає відомим у колі митців, У жовтні 1835 року комітет Товариства заохочення художників дає похвальну оцінку малюнкам Шевченка…

1836 року в Літньому саду сталося знайомство з ї. Со-шенком, а через нього - з К. Брюлловим, В. Григоровичем, В. Жуковським, О. Венеціановим, М. Вівльгорським, Є. Гребінкою та іншими. Бібліотека Є. Гребінки розкриває перед молодим художником і поетом широкий світ художньої літератури. Шевченко прочитав у цей час друковані твори українських письменників : ї. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, збірки українських народних пісень…

Друзі Шевченка подбали про визволення його з кріпацтва. Для цього 1838 року розіграли в лотерею портрет В. Жуковського, написаний К. Брюлловим, і за 2500 крб. викупили у поміщика молодого художника. 8 1838 року Шевченко вчиться в Академії мистецтв під керівництом К. Брюллова, стає не тільки його учнем, а й товаришем…

Історія української літератури, т. 3.

1968 р.

Шевченка я знав близько. Я познайомився з ним наприкінці 1839 року в Петербурзі, у милого, доброго земляка 6. П. Гребінки, котрий рекомендував мені його як талановитого учня К. П. Брюллова… Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю, і для цього мені треба було їздити до нього. Квартира його була на Васильевському острові, недалеко від Академії мистецтв, десь під небесами, і складалася з передпокою, зовеш порожнього, й невеликої, з напівкруглим зверху вікном, кімнати, де ледве могли вміститися ліжко, щось подібне до столу, на якому безладно було розкидане малярське приладдя господаря, всілякі пошматовані списані папери й ескізи, мольберт і один напівзламанжй стілець… на підлозі теж валялися шматки списаного паперу, під стінами стояли обтягнуті в рамах полотна; на деяких було розпочато портрети й різні малюнки.

Якось, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги шматок списаного олівцем паперу і ледь міг розібрати чотиривірш:

  • Черввною гадюкою
  • Несе Альта вісті,
  • Щоб летіли крюки з поля
  • Лящків-панків їсти.

 «Що се таке, Тарасе Григоровичу?» - запитав я господаря. «Та се,, добродії», не вам кажучи, як. іноді нападуть, злидні, то я пачк&га- папірець»,- відповів він. «Так що ж? Це ваше шчннеяіє?» - «Еге Ж!» - «А багато у вас такого?» - «Та є чималенько».- «А де1 ж воно?» - «Та отам, під ліжком у коробці».- «А покажіть!»

Шевченко витяг з-під ліжка луб’яний ящик, наповнений клаптями паперу, і подав мені. Я сів на ліжко й почав розбирати їх,- але ніяк не міг дати ради.

«Дайте мені оці бумаги додому,- сказав я,- я їх прочитана».- «Цур йому, добродію! Воно не варто праці».- «Ні, варто - тут є щось дуже добре».- «По? Чи ви ж не смієтесь із мене?» - «Та кажу ж, ні».- «Єіл&коеь, візьміть, коли хочете, тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте й не говоріть».– «Та добре ж, добре!-»

Узявши папери, я одразу ж пішов д© Гребінки, і ми з великими труднощами сяк-так дали їм- лад- і, що могли, прочитали. Під час наступного сеанс,;/ я нічого не’ говорив Шевченкові про його вірші, чекаючи, чи. .не запитає він сам про них, та він уперто мовчав; нарешті яі сказав:

«Знаєте що, Тарасе Григоровичу? Я прочитав ваші стнхи - дуже, дуже добре! Хочете - напечатаю?» - «Ой ні, добродію! Не хочу, не хочу, далебі, що не хочу! Щоб іще побили! Цур йому!»

Я доклав багато зусиль, щоб умовити Шевченка; нарешті він погодився, і я в 1840 році надрукував «Кобзаря».

Товариство зібралося чималеньке… Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка! Гребінка!» - і зупинився. Євген Павлович під’їздив до ґанку в’ супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним,- але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що я мимоволі звернув ка нього увагу… Це був Т. Г. Шевченко…

Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по;всьому дому, і моя кімната незабаром наповнилась шанувальниками, щ© приходили познайомитися з рідним поетом…

Шевченко вже розчарувався у деяких наших панах і відвідував лише небагатьох. Не відсутність гостинності чи уваги, не якась там зарозумілість відштовхнули його, а сумна влада існуючого кріпосного права, що виявлялася в тій або іншій неблаговидній ф рмі, викликала в цій благородній душі най-жохмуріший настрій. Хоча перед ним скрізь усі намагалися соказати свій домашній побут у святкевому вигляді, проте важко було обдурити таку людину, як Шевченко, котрий, сам вийшовши з кріпаків, чудет© знав показну і закулісну сторони

поміщицького життя.

Дуже запам’ятався мені один випадок. У повітовому містечку Лубнах, не .бажаючи відстати від інших, один лан запросіш Шевченка обідати. Ми прийшли ще досить рано. У п-вредагогаої слуга дрімав на ослоні. Як на лихо, господар визирнув з дверей і, побачивши слугу, що дрімав, розбудив його власноручно по-своєму… не соромлячись нашої присутності… Тарас почервонів, надів шапку й пішов додому. Ніякі прохання не могли примусити його повернутись. Згодом пан не залишився.в боргу. Темна ця особа, діючи потай, завдала жемал© горя нашому поетові…

Думка про тодішнє становище простолюдина постійно мучила Шевченка і часто отруювала йому кращі хвилини…

Під час прогулянок він говорив мені, що йому хотілось би намалювати велику картину. За його словами, і думка в нього ворушилась, і план інколи .неясно мелькав в уяві; але Шевченко розумів сам, що нарадився більше поетом, .ніж живописцем, тому що під час обдумування картини «хто його зна відкідь несеться, несеться пісня, складаються вірші, дивись, уже і забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось»..

О. Афянасьєе-Чужбішеький. Спвжшш про Т. Г. Шевченко.. 1861 р.

Любив він і шанував природу. Блукаючи з ним по лісах над Сулою і Сліпородом, ми, було, довго просиджували біля нірки якогось жучка, вивчали його нехитрі норови і звички.

Велику втіху приносшій Шевченкові селянські діти, які в селах звичайно цілі дні проводять на вулиці. Тарас Григорович не раз сідав з ними в коло і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих ніеежь, яких знав безліч, з серйозним виглядом роби® пищики і невдовзі завойовував прихильність уеіх дітлахів.

Братчиків не судили, а покарали адміністративним порядком на різні терміни ув’язнення й заслання. Шевченка за писання «свавільних» і «бунтівливих» віршів вирішено заслати в солдати Оренбурзького окремого корпусу. Микола І затвердив пропозиції Третього відділу, але біля прізвища Шевченка дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати та малювати».

Поета одягли у військову шинелю й з фельд’єгерем доставили до Оренбурга, де призначили у п’ятий батальйон, розташований в далекій Орській фортеці. Тут у важких умовах знесилюючої муштри, задушливої казарми Шевченко нишком записував у саморобні «захалявні» книжечки свої поетичні революційні твори, лишаючись незламним.

Незважаючи на те, що він був якийсь зосереджений у собі, ніби відлюдькуватий, але разом з тим симпатичний, ї всі його любили; та найбільше любили його солдати. Шевченко не відділяв себе від солдатського середовища і жив із солдатами по-братськи, просто. Солдатам це подобалося тим більше, що вони відчували в ньому культурну людину, співчували його невідповідному становищу і за його людське до них ставлення платили йому тим, що в його присутності не проявляли ні солдатського цинізму, ні взагалі казармених вихваток, які пояснювалися особливим, відірваним від світу життям у степових укріпленнях.

Шевченкові заборонено писати й малювати. Проте капітан-лейтенант О. Бутаков, людина прогресивних поглядів, прибувши з Петербурга, включив поета, саме як художника, до складу експедиції, що мала своїм завданням дослідження й опис Аральського моря (1848-1849). Шевченко під час експедиції мав змогу вільно писати й малювати. Він виконав понад триста малюнків, відтворивши весь шлях експедиції: «Форт Кара-Вутак», «Крутий берег Аральського моря» та ін. 8 великим співчуттям ставився поет до місцевого казахського населення, з любов’ю малював типи й побут казахів: «Казахи в юрті», «Казахський хлопчик розпалює грубку» та ін.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций