Моi роздуми над долею дитини-сироти пiсля прочитання вiрша Т. Шевченка «Менi тринадцятий минало»

Розміщено Українська література в 17 марта 2011

Коли живеш у сiм’i, коли у тебе є i матуся i тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов i турбота рiдних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним i навiть непомiтним-Але ось я прочитав вiрш Т. Г. Шевченка «Менi тринадцятий минало» Ї i моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими нiжними й вдячними почуттями до рiдних, що й не вимовить словами! Яким же рiзним є поняття щастя, «раю» для мене i для тринадцятирiчного героя вiрша! Для його вiдкритоi душi цей «рай» Ї скрiзь! I Господнє небо, i сяюче сонце, i село, i веселе ягня Ї це те, вiд чого на серцi хлопчика «так любо, любо стало, неначе в Бога». Ми бачимо, що душа його налаштована на добро, яке вiдлунює у словах молитви: «Тодi так приязно молилось…» Це Ї свiт душi Тараса-хлопчика, малого сироти. Та є ще дiйснiсть, у якiй …недовго сонце грiло, Недовго молилось… Запекло, почервонiло I рай запалило. У цьому сирiтському свiтi «село почорнiло», «небо голубее… помарнiло», /не моi ягнята», «нема в мене хати». «Не дав менi Бог нiчого!..»

Ї пронизливий, жорстокий висновок-вирок приголомшує мене; враз хочеться допомогти, захистити хлопчика. Та ось я бачу, як «…дiвчина… прийшла, привiтала, утирала моi сльози i поцiлувала». I сирiтське серце, радiсно стрепенувшись, засяяло разом iз сонцем: нехай немає рiдних мами й тата, але Ї «неначе все на свiтi стало // Моє … лани, гаi, сади!» Та ця омана недовговiчна: кришталевий дитячий «рай» розбивається суворою дiйснiстю Залишається тiльки гiрко шкодувати за тим, що «Господь не дав дожить малого вiку в тiм раю», змиритися iз сирiтською долею «юродивого», що «людей i [Бога] прокляв!.»

Твір на тему: Моi роздуми над долею дитини-сироти пiсля прочитання вiрша Т. Шевченка «Менi тринадцятий минало»


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций