Єдність життя людини і природи у творах Буніна

Розміщено Шкільні твори в 13 марта 2011

Для того, щоб навчитися жити в злагоді з природою, треба відчувати себе частиною всього живого на Землі, тобто не завдавати шкоди тваринам (і домашнім, і тим, які зустрінуться на вулиці), не розводити вогнища у лісах, не смітити! Щоб навчитися любити природу, треба розводити вдома рослини, дбати про них, вчасно поливати, пересаджувати, удобрювати. Після цього у людини не з’явиться бажання «зробити боляче» якійсь рослинці. Людина прагнутиме захищати рослини. Наприклад, восени ми йдемо збирати гриби, не знаючи, як саме треба це робити. Не забудьте взяти із собою не тільки кошик чи торбинку, а ще й ніж. Гостре лезо потрібне нам для того, щоб обережно відокремити гриб від грибниці. Це дуже важливо, бо саме наступного року на цьому ж місці має вирости новий гриб.

Більшість людей не знають про такі правила і роблять злочин — виривають гриб разом із грибницею! Це жахливо! Якщо кожний буде так робити, то кількість грибів у лісах з кожним роком буде тільки зменшуватися. Але треба ще знати, які гриби їстівні, а які ні. Існує навіть такий вираз: «Усі гриби їстівні, але деякі можна скуштувати лише один раз у житті». Навіть досвідчені грибівники можуть зірвати ті ж самі білі гриби чи інші, які вже отруєні. Причина в тому, що ці гриби могли вирости на землі, в якій були поховані тварини чи заховані радіоактивні матеріали (приміром, у с. П’ятихатки Харківської області). Тому гриби треба збирати якомога далі від великих міст, в екологічно чистих місцях. Якщо дотримуватись усього вище зазначеного, то можна впевнено стверджувати, що ми вміємо жити в злагоді з природою!

Проза Буніна починається з розповідей про сільське життя («Перевал», «Танька», «На край світу») з її безжальністю, злиднями, безвихіддю. А.Чехов зазначив лаконізм і насиченість бунинского розповіді, порівнявши його розповіді зі «згущеним бульйоном». У ранніх творах відчувалася і іншу якість прози Буніна - її музикальність, ритмічність. Відомо його зізнання: «Я, мабуть, народжений все-таки віршотворцем. Тургенєв теж був поетом перш за все. Для нього головне в оповіданні був звук, а всі решта - це так. Для мене головне - знайти звук. Як тільки я його знайшов - все інше дається саме собою ».

У ранній прозі складаються естетичні та світоглядні основи творчості Буніна. По-перше, це усвідомлення цінності життя як критерій моральності, по-друге, це думка про самотність, безпорадності людини перед хаосом світобудови і жорстокістю життя, сприйняття краси (будь то природа, мистецтво чи любов) як порятунку від самотності і смерті. Це світовідчуття знаходило вираз в метафорах Бунінська ранніх віршів і оповідань - «таємнича ніч», «холодний туман», «темніють долина», на тлі яких розкривається настрій героя і які стають символами його душі. На закиди критики в зайвій відданості природі відповідав: «Це трохи не так, адже я протокольно про природу не пишу. Я пишу або про красу, в чому б вона не була, або ж даю читачеві, в міру сил, з природою частину своєї душі. І хіба частина моєї душі гірше якого-небудь Івана Петровича, якого я зображу? »

Один з найбільш характерних оповідань Буніна 90-х рр.. - «На край світу», що дав назву цілій збірці. Тема оповідання пов’язана з переселенням українських селян на нові землі в Сибіру. Бунін оповідає про епізод з життя старого селянина Василя Шкут, вся сім’я якого - сини, невістки, онуки - змушена перебиратися на нові землі, а він залишається у своєму селі один, тому що не вистачило 600 рублів на переїзд. Люди, які будуть жити в його хаті, дозволяють йому дожити в ній, поки він не помре. «Це треба зробити якнайшвидше», - думає Василь Шкуть.

Ледве позначивши сюжет, Бунін виводить всю тему міграція за межі соціальної, історичної життя у позаісторичне, загальне час. Переселення поставлено в історичний ряд подій народного життя, зміна яких, за задумом Буніна, повинна підтвердити думку про минущості земного життя і споконвічності і святості людського горя. У цьому перекладі конкретно-побутового часу під позаісторичне, в розширенні простору значна роль Бунінська метафор, народних українських пісень, особливого, поетичного синтаксису, заснованого на повторах: «Багато сліз впало на цьому місці і в минулі дні. Стояли тут колись споряджені в далекий шлях «лицарі». Вони теж прощалися, як перед смертю, і з дітьми, і з дружинами, і не в одному серці заздалегідь звучала тоді величаво-сумна дума. Вперше після еміграції Буніна, вийшло зібрання його творів і написав вступну статтю до нього, відзначає в ній, що головне в оповіданні «На край світу» - «неголосна, стримана, але сумна, глибока музика народної трагедії. І це так, якщо під народної трагедією розуміти миттєвість буття земного «якихось істот, які проживуть мить і поступляться місцем іншим таким же - знову хвилюватися і радіти і так само безслідно зникнути з лиця землі».

У 900-і рр.. в прозі Буніна посилюється роль авторського та ліричного начал в оповіданні. Він пише оповідання «Антонівські яблука» (1900), безсюжетний, що складається з ряду імпресіоністичних картин життя села ще з часів кріпосного права. Деякими сучасниками Буніна розповідь був зустрінутий з подивом. В одній з рецензій говорилося: «Бунін пише гарно, розумно, барвисто, читаєш його із задоволенням і все ніяк не дочитати до головного», оскільки «він описує все, що попадеться під руку». Подібні звинувачення у великій кількості «випадкового» і відсутності «головного» іноді чуються й зараз. Якщо уважно вчитатися в розповідь, стає ясно, наскільки безпідставні ці звинувачення. Таким уважним і розумним читачем виявився В. Катаєв, блискуче проаналізував «Антонівські яблука». Ознайомимося з цим аналізом.

Дійсно, на перший погляд здається, що ця оповідь - про чудовій здатності відновити картину минулого, згадавши вдихали колись запахи. Весь розповідь напоєне запахом стиглих антоновських яблук - запахом меду та осінньої свіжості. Він розлитий над поріділим осіннім садом, антонівськими яблуками пахне все село в урожайний рік. І згасання колишнього укладу життя передається так: «Запах антоновських яблук зникає з поміщицьких садиб».

Пам’ять про запахи поєднується з пам’яттю про звуки, фарбах, пам’яттю дотику: «… Прохолодну тишу ранку порушує тільки сите квохтанье дроздів на коралових горобинах в гущавині саду, голоси, та гучний стукіт звузлує у заходи і діжки яблук»;
«З насолодою відчуваєш під собою слизьку шкіру сідла, проїжджаючи по Висілками на полювання»;
«Гавкнув десь далеко собака, їй пристрасно і жалібно відповіла інша, третя - і раптом весь ліс загримів, точно він весь скляний, від бурхливого гавкання і крику».
Всі ці звукові, мальовничі деталі - невипадкові штрихи на тлі головного.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций