Памфлет Паскаля «Лист до провінціала»

Розміщено Шкільні твори в 13 марта 2011

Справжні листи виявляють собою полеміку автора з єзуїтами, лютими гонителями прихильників навчання голландського теолога Янсения, що протиставляв істинно віруючій іншій масі формально приемлющих церковне навчання. У Франції оплотом янсенізму стало паризьке абатство Пор-Рояль, у стінах якого Паскаль провів кілька років. Полемізуючи з єзуїтами, автор насамперед виходить зі здорового глузду. Першою темою дискусії стає вчення про благодать, вірніше, трактування цього навчання батьками-єзуїтами, що представляють офіційну точку зору, і прихильниками Янсения. Єзуїти визнають, що всі люди наділені довлеющей благодаттю, але, щоб мати можливість діяти, їм необхідна благодать діюча, котру Бог посилає не всім. Янсеністи ж уважають, що всяка довлеющая благодать сама по собі діюча, але володіють нею не все. Так у чому ж різниця? - запитує автор, і відразу відповідає: «И виходить, що розбіжність із янсеністами в них (єзуїтів) винятково на рівні термінології». Проте він відправляється до теолога, затятому супротивникові янсеністів, задає йому те ж питання, і одержує от яку відповідь: не в тім справа, дана благодать всім або не всім, а в тім, що янсеністи не визнають, що «праведники мають здатність виконувати заповіді Божий саме так, як ми це розуміємо». Де отут до турботи про логіка або хоча б про здоровий глузд!

Настільки ж непослідовні батьки-єзуїти й у міркуванні про діяння гріховних. Адже якщо діюча благодать - одкровення від Бога, через яке він виражає нам свою волю й спонукує нас до бажання її виконати, то в чому ж розбіжність із янсеністами, які також убачають у благодаті дарунок Божий? А в тім, що, відповідно до єзуїтів, Бог ниспосылает діючу благодать всім людям при кожній спокусі; «якби в нас при всякій спокусі не було діючої благодаті, щоб удержати нас від гріха, те, який би гріх ми не зробили, він не може бути вменен нам». Янсеністи ж затверджують, що гріхи, зроблені без діючої благодаті, не стають від цього менш гріховними. Іншими словами, єзуїти невіданням виправдують всі! Однак давно відомо, що невідання аж ніяк не звільняє провину, що зробила, від відповідальності. І автор приймається міркувати, отчого ж батьки-єзуїти прибігають до настільки витонченої казуїстики. Виявляється, відповідь проста: у єзуїтів «настільки гарне про себе думка, що вони вважають корисним і як би необхідним для блага релігії, щоб їхній вплив поширився всюди». Для цього вони обирають зі свого середовища казуїстів, готових усьому знайти пристойне пояснення. Так, якщо до них приходить людина, що побажала повернути неправедно придбане майно, вони похвалять його й зміцнять у цьому богоугодній справі; але якщо до них прийде інша людина, що нічого не хоче повертати, але бажає одержати відпущення, вони дорівнює знайдуть резони дати відпущення і йому. І от, «за допомогою такого керівництва, послужливого й приноравливающегося», єзуїти «простирають свої руки на увесь світ. Для виправдання свого лицемірства вони висунули доктрину ймовірних думок, що складає в тім, що на підставі належних міркувань учена людина може прийти як до одного висновку, так і до іншому, а познающий вільний додержуватися тої думки, що йому більше сподобається. «Завдяки вашим імовірним думкам у нас повна воля совісті», - глумливо зауважує автор. А як казуїсти відповідають на задані їм питання? «Ми відповідаємо те, що нам приємно, або, вірніше, що приємно тим, хто нас запитує».

Зрозуміло, при такому підході єзуїтам доводиться винаходити всілякі виверти, щоб ухилитися від авторитету Євангелія. Наприклад, у Писанні сказано: «Від надлишку вашого давайте милостиню». Але казуїсти знайшли спосіб звільнити багатих людей від обов’язку давати милостиню, по-своєму пояснивши слово «надлишок»: «Те, що світські люди відкладають для того, щоб підняти своє положення й положення своїх родичів, не називається надлишком. Тому навряд чи коли-небудь виявиться надлишок у людей світських і навіть у королів». Настільки ж лицемірні єзуїти й у складанні правил «для людей усякого роду», тобто для духівництва, дворянства й третього стану. Так, наприклад, вони допускають служіння обідні священиком, що впав у гріх безпутності, винятково на підставі того, що, якщо нині з усією строгістю «відлучати священиків від вівтаря», служити обідні буде буквально комусь. «А тим часом велика кількість обідень служить до більшої слави Бога й до більшої користі для душі». Не менш гнучкі й правила для слуг. Якщо, приміром, слуга виконує «аморальне доручення» свого пана, але робить це «тільки заради тимчасової вигоди своєї», такий слуга з легкістю одержує відпущення. Виправдуються також і крадіжки майна хазяїв, «якщо інші слуги того ж розряду одержують більше в іншому місці». При цьому автор глумливо зауважує, що в суді подібна аргументація чомусь не діє.

А от як батьки-єзуїти «з’єднали правила Євангелія із законами світла». «Не відплачуйте нікому злом за зло», - говорить Писання. «Із цього виявляється, що людина військовий може негайно ж почати переслідувати того, хто його ранив, щоправда, не з метою віддати злом за зло, але для того, щоб зберегти свою честь». Подібним чином вони виправдують і вбивства - головне, щоб не було наміру заподіяти зла супротивникові, а тільки бажання надійти собі в благо: «варто вбивати лише коли це доречно і є гарна ймовірна думка». «Звідки тільки беруться подібні одкровення!» - у розгубленості викликує автор. І миттєво одержує відповідь: від «зовсім особливих осяянь».

Настільки ж своєрідно виправдується й злодійство: «Якщо зустрінеш злодія, що зважився обкрасти бідної людини, для того, щоб відхилити його від цього, можна вказати йому яку-небудь багату особу, що він може обкрасти замість того». Подібні міркування втримуються в праці за назвою «Практика любові до ближнього» одного з авторитетніших єзуїтів. Любов ця, дійсно, незвичайна, - зауважує автор, - рятувати від втрати одного на шкоду іншому. Не менш цікаві міркування єзуїтів про людей, що займаються ворожінням: чи належні вони повертати гроші своїм чи клієнтам ні? «Так», якщо «гадатель недосвідчений у чорнокнижництві», «ні», якщо він «митецький чаклун і зробив усе, що міг, щоб довідатися правду». «Таким способом можна змусити чаклунів зробитися знаючими й досвідченими в їхньому мистецтві», - містить автор. Його ж опонент щиро вопрошает: «Хіба не корисно знати наші правила?»

Слідом автор приводить не менш цікаві міркування із книги батька-єзуїта «Сума гріхів»: «Заздрість до духовного блага ближнього є смертний гріх, але заздрість до блага тимчасовому тільки пробачний гріх», тому що речі тимчасові незначні для Добродії і його ангелів. Тут же поміщене виправдання спокусника: «дівиця володіє своєю невинністю так само, як своїм тілом», і «може розташовувати ними по розсуду».

Разюче нововведення виявляє собою й вчення про «уявні застереження», що дозволяють лжесвідчити й давати помилкові клятви. Виявляється, досить після того, як скажеш уголос: «Клянуся, що не робив цього», додати тихо «сьогодні» або ж щось подібне, «словом, додати мовам своїм оборот, що додав би їм людина вмілий».

Не менш жваво справляються єзуїти й із церковними таїнствами, що вимагають від парафіян щиросердечних і інших зусиль. Наприклад, можна мати двох духівників - для гріхів звичайних і для гріха вбивства; не відповідати на запитання, « чизвичний гріх», у якому каєшся. Духівникові ж досить запитати, чи ненавидить розкаюваний гріх у душі, і, одержавши у відповідь «так», повірити на слово й дати відпущення. Варто уникати гріха, але якщо обставини тягнуть вас до нього, то гріх пробачливо. І, совершеннейше перевертаючи з ніг на голову всі подання про порядність, єзуїти виключають із числа отвратительнейших гріхів наклеп. «Обмовляти й приписувати мнимі злочини для того, щоб підірвати довіра до тих, хто погано говорить про нас, - це тільки пробачний гріх», - пишуть вони. Навчання це настільки, широко поширилося серед членів ордена, відзначає автор, що всякого, хто ризикне заперечити його, вони називають «невігласом і зухвалим». І скільки істинно благочестивих людей стало жертвою наклепу цих невартих учителів!

«Не беріться ж більше зображувати наставників; немає у вас для цього ні моральних, ні розумових здатностей», «дайте церкві спокій», - призиває своїх опонентів автор. Ті ж у відповідь обрушуються на нього з обвинуваченнями в єресі. Але які докази приводять обурені батьки-єзуїти? А от які: автор «зі членів Пор-Рояля», абатство Пор-Рояль «оголошений єретичним», виходить, автор теж єретик. «Отже, - містить автор, - вся вага цього обвинувачення падає не на мене, а на Пор-Рояль». И він знову люто кидається в бій у захист віри, що піднімає дух людський: «Бог змінює серце людини, виливаючи в душу його небесну насолоду, що, перемагаючи плотські насолоди, робить те, що людина, почуваючи, з одного боку, свою смертність і свою незначність і споглядаючи, з іншого боку, велич і вічність Бога, одержує відразу до спокус гріха, які відлучають його від нетлінного блага. Знаходячи вищу свою радість у Богу, що залучає його до себе, він неухильно тягнеться до нього сам, почуттям цілком вільним, цілком добровільним».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций