Виклад поеми Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда»

Розміщено Світова література в 12 марта 2011

Коли під пером А. С. Пушкіна народжувався крилатий рядок, що вичерпно визначала вигляд і характер його улюбленого героя: «Москвич у Гарольдовом плащі», її творець, здається, аж ніяк не прагнув уразити співвітчизників оригінальністю, що б’є в очі. Ціль його, доречно припустити, була не настільки амбіційна, хоча й не менш відповідальна: умістити в одне слово переважаючий умонастрій часу, дати ємне втілення світоглядної позиції й одночасно - життєвій, поведінковій «позі» досить широкого кола дворянської молоді (не тільки російської, але і європейської), чия свідомість власної відчуженості від навколишні відлилося у форми романтичного протесту. Самим яскравим виразником цього критичного світовідчування з’явився Байрон, а літературним героєм, найбільше повно й законченно воплотившим цей етико-емоційний комплекс, - титульний персонаж його великої, що створювався протягом чи ледве не десятиліття ліричної поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» - добутку, якому Байрон зобов’язаний був сенсаційною міжнародною популярністю.

Умістивши в себе чимало різноманітних подій бурхливої авторської біографії, ця написана «спенсеровой строфою» (назва даної форми сходить до ім’я англійського поета єлизаветинської епохи Эдмунда Спенсера, автора нашумілої у свій час «Корольови фей» ) поема шляхових вражень, що народилася з досвіду поїздок молодого Байрона по країнах Південної й Південно-Східної Європи в 1809 - 1811 р. і наступного життя поета у Швейцарії й Італії (третя й четверта пісні), повною мірою виразила ліричну міць і безпрецедентну ідейно-тематичну широту поетичного генія Байрона. У її творця були всі підстави в листі до свого друга Джонові Хобхаузу, адресатові її присвяти, характеризувати «Паломництво Чайльд Гарольда» як «найбільше, саме багате думками й найбільш широке по охопленню з моїх добутків». На десятиліття вперед ставши еталоном романтичної поетики в загальноєвропейському масштабі, вона ввійшла в історію літератури як хвилююче, проникливе свідчення «про час і про себе», що пережило її автора.

Новаторським на тлі сучасної Байронові англійської (і не тільки англійської) поезії з’явився не тільки відбитий в «Паломництві Чайльд Гарольда» погляд на дійсність; принципово новим було й типово романтичне співвідношення головного героя й оповідача, у багатьох рисах схожих, але, як підкреслював Байрон у передмові до першого двох пісням (1812) і в доповненні до передмови (1813), аж ніяк не ідентичних один іншому.

Передбачаючи багатьох творців романтичної й постромантической орієнтації, зокрема й у Росії (скажемо, автора «Героя нашого часу» М. Ю. Лермонтова, не говорячи вже про Пушкіна і його роман «Євгеній Онєгін»), Байрон констатував у герої свого добутку хвороба століття: «<...> рання розбещеність серця й зневага мораллю ведуть до пересиченості минулими насолодами й розчаруванню в нових, і краси природи, і радість подорожей, і взагалі всі спонукання, за винятком тільки честолюбства - самого могутнього з усіх, загублені для душі, так створеної, або, вірніше, ложно спрямованої». І проте саме цей, багато в чому недосконалий персонаж виявляється вмістищем таємних сподівань і дум незвичайно проникливого до пороків сучасників і судящего сучасність і минуле з максималістських гуманістичних позицій поета, перед ім’ям якого тріпотіли ханжі, лицеміри, ревнителі офіційної моральності й обивателі не тільки манірного Альбіону, але й всієї «Священного Союзу, що стогнала під тягарем,» монархів і реакціонерів Європи. У заключній пісні поеми це злиття оповідача і його героя досягає апогею, втілюючись у нове для більших поетичних форм XIX сторіччя художнє ціле. Це ціле можна визначити як незвичайно чуйне до конфліктів навколишню мислячу свідомість, що по справедливості і є головним героєм «Паломництва Чайльд Гарольда».

Це свідомість не назвеш інакше як найтонший сейсмограф дійсності; і те, що в очах неупередженого читача з’являється як безумовні художні вартості схвильованої ліричної сповіді, закономірно стає майже непереборною перешкодою, коли намагаєшся «перевести» що пурхають байроновские строфи в регістр безсторонньої хроніки. Поема по суті бессюжетна; весь її оповідальний «зачин» зводиться до декількох, ненароком загублених, рядкам про англійського юнака зі знатного роду, уже до дев’ятнадцяти років пресытившемся улюбленим набором світських задоволень, що разочаровались в інтелектуальних здатностях співвітчизників і чарах співвітчизниць і - що пускається подорожувати. У першій пісні Чайльд відвідує Португалію, Іспанію; у другий - Грецію, Албанію, столицю Оттоманської імперії Стамбул; у третьої, після повернення й нетривалого перебування на батьківщині, - Бельгію, Німеччину й надовго затримується у Швейцарії; нарешті, четверта присвячена подорожі байроновского ліричного героя по хранящим сліди величного минулого містам Італії. І тільки пильно вдивившись у те, що виділяє в навколишньому, що вихоплює з калейдоскопічної розмаїтості пейзажів, архітектурних і етнографічних крас, побутових прикмет, життєвих ситуацій чіпкий, пронизливий, у повному розумінні слова мислячий погляд оповідача, можемо ми винести для себе подання про те, який у цивільному, філософському й чисто людському плані цей герой - це байроновское поетичне «я», що мова не повертається назвати «другим».

І тоді зненацька переконуєшся, що велике, у п’ять тисяч віршів ліричне оповідання «Паломництва Чайльд Гарольда» - у певному змісті не що інше, як аналог добре знайомого нашим сучасникам поточного огляду міжнародних подій. Навіть сильніше й коротше: гарячих крапок, якщо не побоюватися газетного штампа, що приївся. Але огляд, як не можна більше далеке який би те не було становий, національної, партійної, конфесіональної упередженості. Європа, як і нині, на рубежі третього тисячоріччя, обійнята полум’ям більших і малих військових конфліктів; її поля засіяні купами зброї й тілами полеглих. І якщо Чайльд виступає ледве дистанцированным споглядальником драм, що розгортаються на його очах, і трагедій, те вартий за його плечима Байрон, навпроти, ніколи не упускає можливості висловити своє відношення до що відбувається, вдивитися в його джерела, осмислити його уроки на майбутнє.

Так у Португалії, строгі краси чиїх ландшафтів чарують прибульця (пісня 1-я). У м’ясорубці наполеонівських воєн ця країна стала розмінною монетою в конфлікті великих європейських держав;

І в Байрона немає ілюзій по частині щирих намірів їхніх правлячих кіл, включаючи ті, що визначають зовнішню політику його собственней острівної вітчизни. Так і в Іспанії, що засліплює пишнотою фарб і феєрверками національного темпераменту. Чимало прекрасних рядків присвячує він легендарній красі іспанок, здатних торкнути серце навіть пересиченого всім на світі Чайльда («Але немає в іспанках крові амазонок, / Для чарів любові там діва створена»). Але важливо, що бачить і живописует носительок цих чарів оповідач у ситуації масового суспільного підйому, в атмосфері загальнонародного опору наполеонівської агресії: «Улюблений поранений - сліз вона не ллє, / Упав капітан - вона веде дружину, / Свої біжать - вона кричить: уперед! / І натиск новий смів ворогів лавину. / Хто полегшить убитому кончину? / Хто помститься, коли кращий воїн упав? / Хто мужністю одушевить чоловіка? / Всі, всі вона! Коли гордовитий галл / Перед жінками настільки ганебно відступав?»

Так і в протяжній під п’ятої османської деспотії Греції, чий героїчний дух поет намагається відродити, нагадуючи про героїв Фермопіл і Саламина. Так і в Албанії, що завзято відстоює свою національну самобутність, нехай навіть ціною щоденної кровопролитної помсти окупантам, ціною поголовного перетворення всього чоловічого населення в безстрашних, нещадних гяурів, що загрожують сонному спокою турків-поневолювачів.

Інші інтонації з’являються на вустах Байрона-Гарольда, що сповільнив крок на грандіозному попелищі Європи - Ватерлоо: «Він бив, твоя година, - і де ж Величье, Сила? / Усе - Влада й Сила - звернулося в дим. / Востаннє, ще непереможний, / Злетів орел - і впав з небес, простромлений…»

У черговий раз підбиваючи підсумок парадоксальному жеребу Наполеона, поет переконується: військове протистояння, приносячись незлічимі жертви народам, не приносить звільнення («Те смерть не тиранії - лише тирана»). Тверезі, при всієї очевидної «еретичности» для свого часу, і його міркування над озером Леман - притулком Жан-Жака Руссо, як і Вольтер, що незмінно захоплював Байрона (пісня 3-я).

Французькі філософи, апостоли Волі, Рівності й Братерства, розбудили народ до небаченого бунту. Але чи завжди праведні шляхи відплати, і чи не несе в собі революція фатальне насіння власної прийдешньої поразки? «І страшний слід їхньої волі фатальний. / Вони зірвали із Правди покривало, / Зруйнувавши неправильних уявлень лад, / И поглядам таємне стало. / Вони, змішавши Добра й Зла початку, / Все минуле скинули. Для чого? / Щоб новий трон потомство заснувало. / Щоб вибудувало в’язниці для нього, / И мир знову побачив насилья торжество».

«Так не повинне, не може довго тривати!» - викликує поет, що не втратив віри в споконвічну ідею історичної справедливості.

Дух - єдине, що не викликає в Байрона сумніву; у марності й превратностях доль держав і цивілізацій, він - єдиний смолоскип, світла якого можна до кінця довіряти: «Так будемо сміло мислити! Відстоїмо / Останній форт серед загального паденья. /

Пускай хоч ти залишишся моїм, / Святе право думки й сужденья, / Ти, божий дарунок!»


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций