Підлітки - «мисливці» у романі Вільяма Джеральда Голдінга «Володар мух»

Розміщено Зарубіжня література в 12 марта 2011

Підлітки - «мисливці» у романі Вільяма Джеральда Голдінга «Володар мух». Саме через ці образи письменник досліджує «найнебезпечнішу тварину - людину». Не протистояти обставинам, у яких вони опинились на безлюдному острові, не боротись за своє спасіння, як Робінзон Крузо, а пристосуватись до всього, знайти виправдання власним лінощам і вседозволеності. Саме «мисливці» на чолі із Джеком Мерид’ю уособлюють ці якості. Мораль і закон, які роблять спробу встановити на безлюдному острові діти, які потерпіли авіакатастрофу, швидко розвалюються під тиском сили і терору хлопчаків-фашистів на чолі із Вождем Джеком. На відміну від розумних підлітків Хрюші та Саймона, морально стійкого Ральфа Джек нічого із себе не представляє, він тільки староста церковного хору, і навіть «до-дієз» може взяти. Ось і всі претензії на виняткову особистість.

Однак саме він, а не розумні, розсудливі хлопці Ральф, Саймон, Хрюша, можуть повести за собою юрбу: він орієнтує їх на легке життя. Справді, щоб підтримувати багаття, треба працювати, носити під палючим сонцем дрова, гілля, а це важко, незвично, нудно. І навіть цікавість - ця риса героїв «Острова скарбів» Стівенсона, «П’ятнадцятилітнього капітана» Жуля Верна - швидко минає. Спільними для підлітків виявляються лінь, жадоба веселощів, нечупарство. Тому так легко відчувати себе «мисливцем» - під розфарбованою глиною фізіономією легше заховати сором, звикнути до вседозволеності.

Пісні, танці, відсутність елементарних санітарно-гігієнічних норм - не треба митися, розчісуватися, можна влаштувати туалет прямо під деревом, з якого рвеш фрукти. Спрацьовує старий, відомий ще у Стародавньому Римі, звичай: «хліба і видовищ». Джек люто ненавидить Ральфа - за відкритість і людську привабливість, Хрюшу - за розум і логіку, всіх інших - за внутрішній спротив насиллю. Сам письменник темне начало душі Джека пояснює як безумство, бо інакше не можна пояснити жорстокість і садизм у дитині. Останні рядки роману насторожують ще більше - Джек уникає відповідальності за все (двоє підлітків убиті, один малюк згорів у багатті, острів спалено), і ця обережність лякає ще більше. Та ще страшнішою фігурою є Роджер - він виростає під «крилом» Джека, і перевершує своєю патологічною жорсто-кістю свого вчителя. Автор роману був викладачем середньої школи, добре знав душу і серце підлітків. У цій книзі він показав і добре, і зле, що є в кожній людині, попереджуючи нас, щоб ми не дали загинути в собі світлому і чистому началу яке є у кожній дитині.

Поет Володимир Маяковський жив з «сумом і гнівом» і жагуче любив свою батьківщину. Сум, незадоволеність, самітність, невпорядкованість у житті – мотиви багатьох його добутків. Страждаючим і самотнім прийшов у російську поезію юний Володимир Маяковський. У віршах молодого поета вражали незвичайний зміст і новизна поетичної мови, що відлякували сучасних йому критиків. Поет не розкриває таємниці світобудови, він просто задає питання: «Послухайте! Адже якщо зірки запалюються – значить – це кому-небудь потрібно? Значить – це необхідно, щоб щовечора над дахами загорялася хоч одна зірка?!». Саме життя, його недосконалість, різка невідповідність мрії та дійсності породжують ці питання. Вірш із зухвалою назвою «Нате!» знайшов свого адресата і зробив саме ту дію, на яку розраховував автор. У розладі з дійсністю і мріями про майбутнє народилися і рядки, до яких треба особливо прислухатися, бажаючи зрозуміти життя і особистість Маяковського, його творчість:

Прийдешні люди!

Хто ви?

От – я, весь біль і забій!

Вам заповім я сад фруктовий

моєї великої душі!

Це голос молодого Маяковського. Зверніть же увагу на те, який споконвічний пафос творчості поета. Він – «весь – біль і забій» – зрощує «сад фруктовий» для прийдешніх людей. У цих рядках – ідея жертовного служіння людям, характерна для класичної російської літератури. Здавалося б, хрестоматійний вигляд Маяковського, «агітатора, горлана-главаря», не допускає думки про щиросердечну слабкість. Поет у зрілу пору не любив проявів у творчості щиросердечних метань, «стаючи на горло власній пісні». Але душа видає себе, вона радується і радіє, обурюється і кровоточить. Бездушна поезія – не поезія. Один із самих чудових добутків, на мій погляд, поема «Про це». Вона про себе і про любов, у ній яскравіше і глибше, ніж в інших, більше пізніх поемах, розкриваються характер і особистість Маяковського. Була найясніша, не ускладнена драматичними колізіями поема «Люблю». Поет тоді був закоханий у юну Лілю Брик, тому й був впевнений: «Не змиють любов ні сварки, ні версти. Продумана, вивірена, перевірена». Але в дійсності любов принесла тонко, що почуває поетові, одні страждання. Зовні він був спокійний, зухвалий, невразливий, а насправді – дуже незахищений. І все це дуже близько, зрозуміло нам, тому що це – загальнолюдські почуття.

Згадаємо його вірші про тварин:

Я люблю звірину.

Побачиш собачку -

отут у булочній одна – суцільна плішина, -

із себе й те готовий віддати печінку,

Мені не шкода, дорога, їси!

А от поет-трибун, поет-глашатай, тим, хто живе на початку XXI століття й тому, хто переживає всі його складні і трагічні події, не зовсім зрозумілий. Він мріяв про прекрасне «комуністичне далеко», славив «тричі батьківщину, що буде», – а що ж нам робити сьогодні? Що славити, кого славити і за що? XXX століття представляв Маяковський, як не квапив життя, як не вірив у комуну у воріт, а рятування від гнітючої інерції старого побуту відносив лише в далеке майбутнє. І знову Маяковський-романтик вимовляє слово про любов. Про неї, яка б не була «служницею заміж, похоті, хлібів», про неї, яка б заповнила собою всесвіт. Такою представляв, такою хотів бачити любов Маяковський, але йому не було дане щастя випробувати її. Маяковський-сатирик – теж наш сучасник. «Кавалерія гострот», що підняла «рим відточені піки», – це найулюбленіший рід зброї. «Дуже багато різних мерзотників ходить по нашій землі і навколо», – відзначає поет у вірші «Розмова з товаришем Леніним». «Обкрутити їх, викрити перед обличчям народу» – таке завдання він ставить перед собою. Їдко висміює всі негативні прояви в радянському побуті («Про погань», «Любов», «Пиво і соціалізм»), бореться з бюрократизмом в установах («Прозасідавшиєся», «Фабрика бюрократів»), виступає проти пережитків капіталізму у свідомості людей («Боягуз», «Ханжа», «Підлиза», «Пліткар»). У наші дні слова з вірша «Прозасідавшиєся»: «О, хоча б ще одне засідання щодо викорінювання всіх засідань!» – стали крилатими.

Вони і сьогодні спрямовані проти бюрократів, управлінського апарата, марних засідань і голосувань депутатів і таке інше. «Миє», просто стирає бюрократів і п’єса «Лазня». Побідоносиков і його секретар Оптимістенко не дають дороги новому винаходу, заважають руху вперед. Шкода бюрократизму для поета – у ворожості його всім творчим силам суспільства. А як злободенні і сьогодні рядки з вірша «Душа суспільства»: «… як від гострого, як би заразного, біжи, товариш, від алкоголіка, що хвалиться тим, скільки пива і горілки випито!». Можливо, те, що в наш час все більше з’являється таких, що дерзають, думаючих, сміливих людей, є заслуга таких особистостей, як Маяковський. Так, я вважаю, що він «зрозумілий своїм народом», хоча кожний сприймає його творчість по-своєму.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций