Вірш В. А. Жуковського «Море»

Розміщено Зарубіжня література в 10 марта 2011

Безмовне море, блакитне море, Відкрий мені глибоку таємницю твою. Таємниця моря хвилює поет. Море завжди мінливе, воно як би з’єднане з небом: у гарну погоду спокійне, ясне, а в погану - неспокійне. Воно - як людина, як сам поет. … Іль тягне тебе з земния неволі Далеке, світле небо до себе? .. На початку XIX століття в Росії склалося новий літературний напрям - романтизм. Він прийшов на зміну класицизму і оформився у двох головних течіях - психологічному і цивільному. Психологічне течія російського романтизму очолили Жуковський і Батюшков. Заслуга В. А. Жуковського полягає в тому, що весь видимий людині світ у його поезії постав в індивідуальному світі, пропущеному через серце і душу.

Після Жуковського будь-яке переживання, будь то туга чи печаль, цивільного або патріотичне почуття, втратило риторичне, абстрактне (і тому холодне) вираз і набуло задушевність і зворушливість. Зелень ниви, гаї лепет, У небі жайворонка трепет, Теплий дощ, блисканням вод, - Вас назвавши, що додати? Чим іншим тебе прославити, Життя душі, весни прихід? Єдність авторської свідомості і відображеної в ліриці романтичної особистості - ось те нове, що вніс Жуковський в романтизм зокрема і в поезію взагалі. Це спричинило за собою єдність стилю і тону, яке досягалося в результаті прямого, безпосереднього відтворення душевних переживань особистості.

Своїми елегіями Жуковський вдихнув в російську поезію новий зміст і перетворив її лад. В елегії «Море» зміст сумно не тому, що так велять «правила» мистецтва, а внаслідок сформованого у поета розуміння життя. Так була похитнулася примусовий зв’язок між жанром та ліричної емоцією. Це призвело до того, що особистість у поезії вже не ділилася на різні сфери - інтимну, громадянську, а постала єдиної, внутрішньо складному і багатогранною, прекрасною і піднесеною. Дійсність відтепер проглядалася через душевний лад людину, через її індивідуальні, неповторно-своєрідні, самобутні переживання. Ти б’єшся, виєш, ти хвилі под’емлешь, Ти рвеш та душити ворожу імлу … І імла зникає, і хмари йдуть, Але, повне минулого тривоги своєї, Ти довго піднімаєш іспуганни хвилі …

Літературний критик В. І. Коровін у своїй статті «Від Державіна до Тютчева» писав: «Елегічна емоція включила тепер і» вічні «філософські питання - протиріччя між кінцівкою тіла і нескінченністю духу, і соціальні - незадоволеність нагальною дійсністю, в якій гинуть високі духовні цінності (звідси спрага іншого світу і пекуча мрія про нього), і психологічні - бажання передати неповторні і гуманні почуття, властиві окремої особистості, родинним їй душах «. Ти у безодні покійної приховуєш смятенье, Ти, небом милуючись, тремтиш за нього. В. А. Жуковський надав елегійного смутку всепроникаючий і всеохоплюючий характер. Елегійний настрій - це панівна тональність його лірики. Елегія - пісня усього людського життя, що виражає глибоке і невикорінне розчарування в дійсності.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций