Громадянська лірика А. Ахматової

Розміщено Шкільні твори в 8 марта 2011

А. Ахматова, поет величезного поетичного дару, піднесеного й трагічного, увійшла в російську літературу насамперед як співець кохання. Проте з плином часу - часу бур і потрясінь в долі Росії - її лірика, спочатку камерна, інтимно-сповідальна, знаходить висока громадянська звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях.

Програмним в цьому відношенні слід вважати рядки:

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Йди сюди,

Залиш свій край, глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди … «

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цього промовою негідною

Чи не занечистивсь скорботний дух.

Блок сказав про це вірші: «Ахматова права. Це негідна мова «. «Глухий та грішний» край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині - ось головний громадянський обов’язок.

В одному з віршів 1922 Ахматова пише: «Не з тими я, хто кинув землю на поталу ворогам». Доля вигнанця уявляється їй не тільки негідною, але і жалюгідною. Вона віддає перевагу, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі і відмовляється від сумнівної честі співати відступникам:

Їм пісень я своїх не дам.

Разом зі своєю країною вона переживає всі лиха, що випали на довго Росії У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише:

Ми на сто років постаріли, і це

Тоді сталося в годину один.

Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть та пісні повинні піти з її поезії, так як -

Їй, спорожнілій, наказав Всевишній

Стати книгою грозових звісток.

Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові та самопожертви найяскравіше говорять рядки вірша «Молитва», написаного в 1915 році:

Дай мені гіркі роки, недуги,

Задихан’е, безсоння, жар,

Отимі і дитини, і друга,

І таємничий пісенний дар …

Щоб хмара над темною Росією

Стала хмара у славі променів.

«У роки поневірянь, за часів немислимого побуту», коли «всі розкрадена, віддане, продано», Ахматова зберігає віру в світ і тепло прийдешніх днів Росії.

Протягом усього свого творчості Ахматова висвітлює «страшний шлях» свого покоління - покоління, смаків «мало меду», але багато смутку. Сучасники її - люди, «бесслезнее, пихаті і простіше» яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а - «бруд на калошах» і «хрускіт на зубах», проте:

.. Лягаємо в неї і стаємо нею,

Тому й кличемо так вільно своєю.

В одній із «Північних елегій» Ахматова розмірковує про свою долю, на яку наклало свій відбиток нещадне час:

Мене, як річку,

Сувора епоха повернула.

Її шлях відтепер іншою. Але вона не шкодує про це: Але якщо б звідти подивилася Я на свою теперішню життя, Дізналася б я заздрість нарешті.

Так, в її житті багато що було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовища пройшли стороною: «І знявся здіймався без мене і також падав». Але - вона розділила своєю поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їх життя виявилося відображеною в її віршах.

У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему «Реквієм». Реквієм, за визначенням, є твір траурного характеру, заупокійна служба. Це видатне творіння Ахметівська генія - молитва за упокій душ тисяч невинно убієнних. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору - щоб трагедія не могла повторитися.

Ахматова, що розділила долю багатьох матерів - таким було її залучення до лихам країни, - що стояли разом з нею у тюремній стіни, створює пам’ятник великому народному горю який

Для них виткала я

З бідних, у них же підслуханих слів.

Вона, ця, за словами Жданова, «панійка, метає між будуарів і молитовнею», пише про те, як

безвинна судомилась Русь

Під колесами чорних «марус’».

Вірші Ахматової в період другої світової війни - своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму. Цикл віршів про ленінградської блокади, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожен рядок:

Принеси ж мені жменьку чистою,

Нашої невської студеної води,

І з головки твоєї золотистою

Я криваві змию сліди.

Однак за цією болем - незнищенна віра в перемогу, нескінченне мужність:

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Не гірко залишитися без даху над головою …

Автор не мислить себе поза страждань свого народу; діти блокадного Ленінграда - це і її діти:

Щілини в саду вириті,

Не горять вогні.

Пі-терські сироти,

Детон’кі мої!

Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тому, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: «Щоб вас оплакувати, мені життя збережена». У 1950 році вона пише:

Минуло п’ять років - і залікувала рани,

Жорстокої завдані війною, Країна моя …

Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну «жахам війни», і разом з усіма радіє силі і свободу своєї країни.

Доля не була милосердною до поетеси. Вона пережила чимало бід, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору:

Так багато каменів кинуто в мене …

Довгі роки після революції вона перебувала на становищі не те ізгоя, не те укладеного:

Одна на лаві підсудних

Я скоро півстоліття сиджу.

Але вірш Ахматової завжди був чесний і відважний. «У той час, як руйнуються світи», вона не залишилася спокійним споглядачем. Випробування надали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок - бути зі своїм народом, бути його голосом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций