Громадянська лірика А. Ахматової

Розміщено Шкільні твори в 5 марта 2011

А. Ахматова, поет величезного поетичного дару, піднесеного і трагічного , увійшла в російську літературу передусім як співець кохання. Проте з плином часу - часу бур і потрясінь у долі Росії - її лірика, спочатку камерна, інтимно-сповідальна, знаходить високу громадянську звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях.
Програмним в цьому відношенні слід вважати рядки:

Мені голос був. Він кликав утешно,
Він говорив: “Йди сюди,
Залиш свій край, глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди …”
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух.

Блок сказав про це вірші: “Ахматова права. Це недостойна мова “. “Глухий і грішний” край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині - ось головний громадянський обов’язок.
В одному з віршів 1922 Ахматова пише: “Не з тими я, хто кинув землю на поталу ворогам”. Доля вигнанця уявляється їй не тільки негідною, але і жалюгідною. Вона віддає перевагу, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі і відмовляється від сумнівної честі співати відступникам:

Їм пісень я своїх не дам.

Разом зі своєю країною вона переживає всі лиха, що випали на довго Росії У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише:

Ми на сто років постаріли, і це
Тоді сталося в годину один.

Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть та пісні повинні піти з її поезії, так як -

Їй, спорожнілій, наказав Всевишній
Стати книгою грозових звісток.

Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові й самопожертви найяскравіше говорять рядки вірша “Молитва”, написаного в 1915 році:

Дай мені гіркі роки, недуги,
Задихан’е, безсоння, жар,
Відніми та дитини , і друга,
І таємничий пісенний дар …
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмара у славі променів.

“У роки поневірянь, за часів немислимого побуту”, коли “все розкрадено, віддане, продано”, Ахматова зберігає віру в світ і тепло прийдешніх дней Росії.
Протягом усієї своєї творчості Ахматова висвітлює “страшний шлях” свого покоління - покоління, яка скуштувала “мало меду”, але багато смутку. Сучасники її - люди, “безслізний, гордовиті і простіше” яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а - “бруд на калошах” і “хрускіт на зубах”, проте:

.. лягаємо в неї і стаємо нею,
Тому й кличемо так вільно своєю.

В одній із “Північних елегій” Ахматова розмірковує про свою долю, на яку наклало свій відбиток нещадне час:

Мене, як річку,
Сувора епоха повернула.

Її шлях відтепер іншою. Але вона не шкодує про це: Але якщо б звідти подивилася Я на свою теперішню життя, Дізналася б я заздрість нарешті.
Так, у її житті багато що було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовища пройшли стороною: “І завісу здіймався без мене і також падав “. Але - вона розділила своєї поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їх життя виявилося відображеною в її віршах.
У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему “Реквієм”. Реквієм, за визначенням, є твір жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатне творіння ахматовского генія - молитва за упокій душ тисяч невинно убієнних. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору - щоб трагедія не могла повторитися.
Ахматова, розділила долю багатьох матерів - таким було її залучення до бід країни, - стояли разом з нею у тюремній стіни, створює пам’ятник великому народному горю який

Для них виткала я
З бідних, у них же підслуханих слів.

Вона, ця, за словами Жданова, “панійка, метання між будуаром і молитовнею”, пише про те, як

безвинна корчилася Русь
Під колесами чорних “марус’”.

Вірші Ахматової в період другої світової війни - своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму. Цикл віршів про ленінградської блокади, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожен рядок:

принесеш мені жменьку чистої,
Нашої невської студеної води,
І з головки твоєї золотистої
Я криваві змию сліди.

Однак за цією болем - незнищенна віра в перемогу, нескінченне мужність:

Не страшно під кулями мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху над головою …

Автор не мислить себе поза страждань свого народу; діти блокадного Ленінграда - це і її діти:

Щілини в саду вириті,
Не горять вогні.
Пі-терські сироти,
Детон’кі мої!

Високу завдання своєї поезії Ахматова бачить у тому, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: “Щоб вас оплакувати, мені життя збережена”. У 1950 році вона пише:

Минуло п’ять років - і залікувала рани,
Жорстокою завдані війною, Країна моя …

Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну “жахам війни”, і разом з усіма радіє силі і свободу своєї країни.
Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало бід, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору:

Так багато каменів кинуто в мене …

Довгі роки після революції вона перебувала на становищі не те ізгоя, не те ув’язненого:

Одна на лаві підсудних
Я скоро півстоліття сиджу.

Але вірш Ахматової завжди був чесний і відважний. “У той час, як руйнуються світи”, вона не залишилася спокійним спостерігачем. Випробування надали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок - бути зі своїм народом, бути його голосом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций