Каторжна (стисло) – частина III

Розміщено Українські твори в 4 марта 2011

Ні, ще не минуло…
Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до нього:
- Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий, став? Чом ти не
такий, як спершу був?
Осміхнувся Семен:
- От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!
- Не довіку! ? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє.
Та й упилась устами йому в уста… І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:
- Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пішов улицею…
Пішов та знов не прийшов… І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, шо він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися…
Вона ждала і - діждалася…
Стріла-таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього, - забула, де й коли це.
-Семеночку, голубчику!
А він:
- Тю! Чи ти не здуріла!
Та й пішов… Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась - двоє дівчат з неї сміються.
- Утік? - кажуть. - Він уже давно до Пріськи ходе…
Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся!
І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там. І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї, - аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходила, почула, - каже він: - І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?
Оце вже вона й од нього почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! Розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим - вона зараз би підпалила цю хату…
Голова її горіла, думки плуталися, груди пекло…
Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила - нема.
Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею і добігла до своєї хати. У вікнах не світиться, - вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
- Хто там? - спитався спросоння батько.
- Я! - сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.
- Куди ти? - гукнув батько.
Вона не відмовила, вибігла з двору, знову-пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія Почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
«Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть - тут, може, як тепло було він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер уже не буде спати!»
Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стіною і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
«Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять».
І Докії згадалася пожежа, що вона бачила, - ух, страшно! Так і там буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять… І Санька згорить? Санька - маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері. Докія за останній час дуже її влюбила, і дівчинка теж любила її. Але ж і вона згорить… Така гарна, ласкава. І Докії в’явилося все: як хата горітиме, Санька простягатиме руки з полум’я й кричатиме: «Рятуйте! Докій ко! витягни мене!»
Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?
А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум’я вибухло. Ось-ось повітка займеться.
Та Боже мій!.. Та нащо ж це вона?..
Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: «Докійко, рятуй!..»
Все закрутилось їй у голові. Червоне полум’я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум’я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи; що робити, вона скрикнула:
- Рятуйте, хто в Бога вірує! Рятуйте! і більше нічого вже не
пам’ятала…
Очутилась вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею, - того вона не розуміла.
її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того нечула: її ще дужче пекла гарячка…
Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, і кричала:
- Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..
Перед смертю вона очутилась зовсім. Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв батько. Мачухи в хаті не було. І більше не було нікого. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки:
- За що? Господи, Боже мій! За що? - підвелася і, скрикнувши впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.
її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і та сумне?..


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций