Велика руда (переказ)

Розміщено Російські твори в 3 марта 2011

Віктор Пронякін стояв над гігантською овальної чашею кар’єру. Тіні хмар йшли по землі косяком, але жодна не міг накрити відразу весь кар’єр, все строкате, що рухається скопище машин і людей внизу. «Не може бути, щоб я тут не зачепився», - думав Пронякін. А треба було. Пора вже десь осісти. За вісім років шоферської життя він покрутив достатньо - і в саперної автороти служив, і цеглу на Уралі возив, і вибухівку на будівництві Іркутської ГЕС, і таксистом був в Орлі, і Санаторське шофером в Ялті. А ні кола ні двора. Дружина, як і раніше в батьків живе. А як хочеться мати свій будиночок, щоб і холодильник був, і телевізор, а найголовніше - діти.

Йому під тридцять, а дружині і того більше. Пора. Тут він і осяде. Начальник кар’єра Хомяков, подивившись документи, запитав: «На дизелях працював?» - «Ні». - «Взяти не можемо». - «Без роботи я звідси не піду», - уперся Пронякін. «Ну дивися, є в бригаді Мацуєва« МАЗ », але це пекельна робота». «МАЗ», який показав Віктору Мацуєв, нагадував швидше металобрухт, ніж машину. «Ремонтувати її треба тільки зможеш? Подумай і приходь завтра ». - «Навіщо завтра? Зараз і почну »,-сказав Пронякін. Тиждень з ранку до вечора порався він з машиною, в пошуках запчастин навіть звалища обнишпорив. Але зробив. Нарешті-то, він зміг приступити до роботи на кар’єрі. Його «МАЗ» хоч і володів хорошою прохідністю, але для того щоб виконати норму, Віктору потрібно було зробити на сім їздець більше, ніж усім іншим в бригаді, що працює на потужних «ЯАЗах». Це було непросто, але перший ж день роботи показав, що як професіонал Пронякін не має суперників в бригаді, а може, й на всьому кар’єрі. «А ти, як я подивлюся, лихий, - сказав йому бригадир Мацуєв. - Їздиш, як Бог, усіх обдирати ». І незрозуміло було Пронякіна, із захопленням це сказано чи з осудом.

А через деякий час розмова мала продовження: «поспішали, - сказав бригадир. - Ти спочатку тут пуд солі з’їли з нами, а потім і претендуй ». Претендуй на що? На хороші заробітки, на лідерство - так зрозумів Пронякін. І ще зрозумів, що його прийняли за рвача і крохоборами. «Ні, - вирішив Віктор, - підлаштовуватися я не буду. Хай думають, що хочуть. Я не найнявся ходити в учнях. Мені заробити треба, життя збудував, обставити, як у людей ». Відносини з бригадою не склалися. А тут ще дощі зарядили. По глинистих дорогах кар’єра машини не ходили. Робота зупинилася. «Зовсім в згубне місце потрапив ти, Пронякін», - важко розмірковував Віктор. Чекати ставало нестерпно. І прийшов день, коли Пронякін не витримав.

З ранку було сухо і сонце обіцяло повноцінний робочий день. Пронякін зробив чотири їздки і став робити п’яту, коли раптом побачив великі краплі дощу, що впали на вітрове скло. У нього знову впало серце - пропав день! І, зваливши породу, Пронякін погнав свій «МАЗ» у швидко знелюднюється під дощем кар’єр. На відміну від потужних «ЯАЗов» «МАЗ» Пронякіна міг піднятися по карнізіку кар’єрного шляху. Небезпечно, звичайно. Але при умінні - можна. Виїжджаючи з кар’єру в перший раз, він побачив похмуро стояли на узбіччі шоферів і почув чийсь свист. Але йому було вже все одно. Він буде працювати. Під час обіду в їдальні до нього підійшов Федька з їх бригади: «Сміливий ти, звичайно, але навіщо ж нам в морду-то плюєш? Якщо ти можеш, а ми ні, навіщо виставляєшся? Якщо через гроші, то ми тобі дамо ». І відійшов.

У Пронякіна з’явилося бажання прямо зараз зібратися і поїхати додому. Але - нікуди. Він уже викликав до себе дружину, вона як раз зараз у дорозі. Пронякін знову спустився в порожній кар’єр. Екскаваторник Антон крутив у руках шматок синюватого каменю: «Що це? Невже руда?! » Вся будівництво давно вже з хвилюванням і нетерпінням чекала моменту, коли нарешті піде велика руда. Чекав і хвилювався, що б не думала про нього бригада, і Пронякін. І ось вона - руда. Шматки руди Віктор повіз начальнику кар’єра. «Рано обрадував-ся, - остудив його Хомяков. - Такі випадкові вкраплення в породі вже знаходили. А потім знову йшла порожня порода ». Пронякін пішов. «Слухай, - сказав йому екскаваторник Антон внизу, - я все горну і гребу, а руда не кінчається. Здається, дійсно дійшли ». Поки тільки двоє вони і знали про те, що трапилося. Вся будівництво з нагоди дощу стояла. І Пронякін, відчуваючи, що нарешті-то доля розщедрилася - саме його вибрала везти першого самоскид з рудою з одного з найбільших кар’єрів, - ніяк не міг заспокоїтися від радості. Він гнав перевантажену машину вгору: “Я їм усім доведу», - думав він, маючи на увазі і свою бригаду, і начальника кар’єра, і весь світ. Коли були пройдені всі чотири горизонту кар’єра і залишалося трохи, Пронякін трохи різкіше, ніж треба, повернув кермо - колеса заскользілі і вантажівка поволокли в бік. Віктор стиснув кермо, але зупинити машину вже не міг - перевалюючись з боку на бік, самоскид сповзав з одного горизонту на інший, перевертаючись і прискорюючи падіння. Останнім усвідомленим рухом Пронякін зміг вимкнути двигун вкрай розбитої машини. Того ж дня його провідувала в лікарні бригада.

«Ти на нас зуба не май, - винувато сказали йому. - Поправляйся. З ким не трапляється. А ти людина з широкою кісткою, з таких, як ти, енергія прямо пре. Такі не вмирають ». Але по обличчях товаришів Віктор зрозумів: погано справу. Залишившись наодинці зі своїм болем, Пронякін спробував пригадати, коли він був у цьому житті щасливий, і вийшло у нього, що тільки в перші дні зі своєю дружиною та ось сьогодні, коли він віз велику руду наверх. …У день, сірий коли поштову всюдихід відвозив тіло Пронякіна в морг бєлгородської лікарні, пішла нарешті руда. О четвертій годині пополудні паровоз, прикрашений квітами і кленовими гілками, дав переможно-довгий гудок і потягнув перші дванадцять вагонів великий руди.

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций