Іван Карпенко-Карий — майбутній класик вітчизняної драматургії

Розміщено Українська література в 3 марта 2011

Іван Карпенко-Карий - майбутній класик вітчизняної драматургії - народився 17 вересня 4845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині с. Веселівка Кіровоградської обл.) у родині управителя поміщицького маєтку Карпа Адамовича Тобілевича. Освіту Іван Тобілевич здобув у Бобринецькому повітовому училищі. Через матеріальну скруту родини на цьому офіційні «університети» для нього закінчилися. Наприкінці 1864 р. його прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем. 1865 р. Карпенко-Карий переїздить до Єлисаветграда, де обіймає посаду столоначальника повітового поліцейського управління. 1870 р. Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською (із роду відомих російських митців). З 1869 по 1883 р. він пише свої перші твори: оповідання «Новобранець», п’єси «Чабан» («Бурлака»), «Хто винен?» («Безталанна»), «Підпанки». З 1844 р. Карпенку-Карому заборонено перебувати на території України й у великих містах Росії. Драматург оселяється в м. Новочеркаську, живе під наглядом поліції як політичний засланець. 1885 р. написані п’єси «Розумний і дурень» та «Наймичка», а 1886 р. - комедія «Мартин Боруля». 1887 р. він одержує дозвіл залишити Новочеркаськ і переїздить на хутір Надія, що поблизу Єлисаветграда. З 1889 по 1904 р. з-під пера драматурга виходять такі твори: «Сто тисяч», «Паливода XVIII століття», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Гандзя», «Суєта», «Житейське море».

Іван Карпенко-Карий - один із засновників Театру корифеїв -першої української професійної театральної трупи.

15 вересня 1907 р. письменник помер під час лікування в Берліні, поховано його поблизу хутора Надія.

Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література.

.. .Сцена ж мій кумир, театр - священний храм для мене!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору крижану байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу. Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей, мимо їх волі соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо!..


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций