Жіночі образи роману «Червоне і чорне»

Розміщено Шкільні твори в 26 февраля 2011

Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні - пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання - почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого об’єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася «дурною». Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття - кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили - природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Ста-ніслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє-нові: «Мій обов’язок передусім - бути з тобою». Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Моль - жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Го -стрий розум, освіченість - вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни - діяльна натура Ма-тильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,- для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?» - виражає погляд її «синіх, як небо», очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Ус е купується і продається - «титул барона, титул віконта - усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки - королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею («очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що «…не народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «Чи він не Дантон?» - думає Матиль-да, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. «У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх»,- думає Ма-тильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду»,- його вищість лякає їх,- розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого - потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,- у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, що їх нав’язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання - поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер’єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.

1830 року вийшов у світ роман Стендаля «Червоне і чорне». Твір має документальну основу: Стендаля вразила доля молодої людини, засудженої до страти,- Берте, що стріляв у матір дітей, гувернером яких він був. І Стен-даль вирішив розповісти про молоду людину, яка не змогла знайти свого місця в суспільстві XIX століття. Чому? Про це я скажу трохи згодом.

Головний герой роману - юнак із провінції, наділений глибоким розумом і уявою, але бідний і незнатний. Усім’ї Жульєн відчував себе чужим, не було в нього друзів і серед однолітків. «Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міському майдані він завжди був битий…» І кривдили його хлопці не тільки за фізичну слабкість, а й за те, що він не був схожий на них, був розумніший. І тому Жульєн поринав у самотність, світ уяви, де він «володарював».

Жульєн мріяв вибитися в люди. Він бачив, що заможні пани мають більше, ніж він,- мають становище, гроші, повагу. Бажання домогтися, як Наполеон, високої посади, володіло юнаком. Він, звичайно, розумів, що можливість досягти успіху в суспільстві залежить не стільки від його величезних здібностей, скільки від сильних світу цього, тобто багатіїв. Це принижувало його самолюбство, звідси і його протест, але він намагався зберегти особисту гідність навіть перед людьми, від яких він залежав. Жульєн ще не розумів, що новому суспільству потрібні не розумні особистості, а бездумні виконавці.

Випадково для себе Жульєн став гувернером дітей пана де Реналя. До вищої знаті юнак відчуває тільки «ненависть та огиду» і поводиться незалежно. Мабуть, завдяки цьому «менше ніж за місяць після його появи в родині пана де Реналя навіть сам хазяїн почав поважати Жульєна». Лише пані де Реналь ставилася до гувернера як до рівного собі. Спочатку почуття, яке виникло між ним і пані де Реналь, Жульєн розцінював як перемогу над життям, але потім ці взаємини переросли у справжнє кохання. Для головного героя пані де Реналь стала єдиною людиною, яка його розуміла і з якою йому було легко і просто.

Бажаючи зробити кар’єру, Жульєн вступає до духовної семінарії. Він вирізняється з-поміж тупуватих семінаристів своєю начитаністю, знаннями, умінням мислити. За це його зненавиділи як абати, так і учні і дали йому прізвисько «Мартін Лютер». Але Жульєн стійко все зносить, аби тільки здобути вище становище в суспільстві.


Рекомендую також наступні твори:

  • Чи був Жульєн Сорель коли-небудь щасливим?
  • Роман Стендаля «Червоне і чорне» - широка панорама суспільного життя Франції
  • Сюжетно-композиційні особливості твору «Червоне і чорне»
  • Стендаль Червоне і чорне — C. 6
  • Стендаль Червоне і чорне — C. 7