Роман Стендаля «Червоне і чорне»

Розміщено Шкільні твори в 26 февраля 2011

Роман Стендаля «Червоне і чорне», що є одним із перших визначних зразків реалізму XIX століття і приніс письменникові всесвітню славу,- дзеркало, не затьмарене часом, із яким письменник ішов великим шляхом сучасного йому життя.

А яким же було це життя? Якою була Франція в 20-х роках минулого століття, про які розповів нам автор? Хто керував країною, яким було суспільство, як жив народ?

20-ті роки - це роки панування Карла Х (1824-1830), який здавна мріяв про відновлення французького середньовіччя, про часи, коли трон володаря оточували лицарі. І він це здійснив, коли прийшов до влади. Придворні свята та розваги, виїзди Карла Х до різних міст Франції визначалися великою кількістю придворних, духівництва, прислужників, що імітували старовину. Короля не цікавило, скільки все це коштувало і хто за все розплачувався. Головними для нього були авторитет, престиж, схилення перед його ім’ям, отримання від життя задоволень і насолоди. Стендаль дуже яскраво про це розповів у своєму романі, особливо коли описав відвідування королем містечка Вер’єра й абатства Бре-ле-О.

«З раннього ранку в неділю тисячі селян з навколишніх гір заполонили вулиці Вер’єра. При наближенні короля гримнули дзвони, почала стріляти старенька іспанська гармата. Почесна варта рушила назустріч процесії. Усі захоплювалися розкішними небесно-блакитними мундирами зі срібними еполетами - формою, у якій почесні вартові красувалися ще сім років тому». «В Бре-ле-О священики влаштували цілий хресний хід. У маленькій капличці для короля тільки на вівтарі палало ледве не тисяча свічок. Увечері в місті Вер’єрі було влаштовано ілюмінацію, а селянам роздали десять тисяч пляшок вина. Одна тільки церемонія в Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків».

На які ж соціальні класи, сили спирався Карл Х за свого правління? Здебільшого на дворян і духівництво. Було відновлено таємну організацію єзуїтів, яка скрізь допомагала римо-католицькій церкві. Але після Великої французької революції, в роки Директорії та Імперії, виріс і зміцнів ще один клас - клас буржуазії, не рахуватися з яким король не міг. Тому в країні виникла палата депутатів, куди ввійшли і представники буржуазії. Селянство і дрібний люд міст після революції отримав назву четвертого стану.

Що ж собою являли ці класи? Яку роль вони відігравали у прогресивному розвитку країни? Чим займалися, чим захоплювалися?

Хочеться відразу ж підкреслити, що за часів Стендаля французи негласно ще поділялися на «порядних» і «знехтуваних». Порядний, шановний означало багатий. Якщо ти бідний, виходить, ти ніщо, непорядний.

Щоб читач міг краще розібратися в усій цій складній соціально-політичній системі, Стендаль розгорнув події роману в трьох містах - у Вер’єрі, Безансоні й Парижі, тобто в провінції, семінарії та столиці.

Познайомимося спочатку з поважними, порядними людьми цих вищеназваних міст.

Управляє Вер’єром пан де Реналь, самовдоволений і зарозумілий дворянин, для якого головне - родовитість, тобто походження, і гроші. Усі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати всякого, хто йому винний, платити собі з найбільшою акуратністю, а самому зі своїми боргами тягти якомога довше. Він уважав, що всі йому заздрять. Звичайно, не без підстави. Він прекрасно оздобив свій розкішний міський будинок, під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновив мер міста й свій замок у Вержі.

Як же жив народ у місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі згадуються в’язниця, лікарня й притулок для бідних, які було соромно показати перевіряючому чиновнику з Парижа пану Апперу.

Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, що уособлював клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, нахабний і безсоромний від природи, нажив собі багатство, нічим не нехтуючи, не рахуючись ні з якими приниженнями. Він царює в місті «вкупі із завзятими дурнями із середовища крамарів, з першокласними невігласами із середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами із середовища лікарів».

Поважні жителі були здебільшого роялістами, прихильниками монархії, але підтримували відносини і з лібералами. І ті, й інші мали потребу одне в одному - одним потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голоси на виборах. Гроші, прибуток - ось мета життя поважних людей міста. «Від їхнього багатства пахло краденими грошима», у їхніх взаєминах «було щось мерзенне». І ось ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатними, багатими і помірними», створювали громадську думку. Горе тому, хто від них відрізнявся!»

Можливо, ліберали були ближче до народу й піклувалися про нього? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Вер’єра. «І раптом у почесній варті всі помітили Жульєна, сина теслі». Обуренню «порядних» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафе, говорили про рівність і волю.

«У Вер’єрському суспільстві,- робить висновок Стендаль,- процвітали лицемірство, заздрість, злоба, протекціонізм, користолюбство, прагнення до збагачення, марнославство. «А щоб якось утриматися на місці, всі ці шахраї (про яких згадувалося вище) змушені були шукати союз із конгрегацією».

Що ж собою являло французьке духівництво? Адже воно було і є посередником між Богом і людьми, повинно вчити добру, любові, безкорисливості, честі. Вирушимо разом із Стендалем до Безансона, у духовну семінарію, яку Жульєн, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».

«Із часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її вороги - це книги. Покірність - вища за все в її очах». Священики викорінювали будь-яку живу думку. Люди, на їхній погляд, повинні не розмірковувати, а сліпо виконувати те, що вимагає церква й держава. За часів правління Карла Х набирає чинності закон про святотатство, що засуджував на смерть за атеїзм.

Не цуралася церква й грошей. Що більше людина жертвувала на різні церковні потреби, то більше почесною і благонадійною вона вважалася.

Наприкінці роману пан де Реналь через невеликі підношення церкві став уважатися якобінцем і втратив посаду мера, а пан Вально, щедрий на руку, став бароном і мером міста Вер’єра.

Церква заохочувала доноси, наклепи. У семінарії за всіма стежили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу вчили «продавати місця в раю» і домагатися парафії з багатими підношеннями.

І серед духівництва процвітали лицемірство й низькопоклонництво. Так, наймогутніший у Безансоні абат де Фрілер, що міг «висвячувати й скидати префектів», розбагатів і домігся посади старшого вікарія завдяки тому, що вмів забавляти безансонського єпископа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він жагуче любив рибу. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, що подавали його високопреосвященству.

І ось Париж, «центр різних інтриг і лицемірства!». Світське суспільство, суспільство обраних людей подано родиною маркіза де Ла-Моля і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихованих людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів із сумнівною репутацією».

Для маркізи де Ла-Моль, наприклад, головне в людині, гідне поваги,- це «мати у своєму роді предків, що брали участь у хрестових походах», тобто родовите походження.

Розумний, передбачливий маркіз де Ла-Моль у першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, що зводилися в нього до збільшення прибутків і до одержання посади міністра.

Для цього суспільства найхарактернішим є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Заради розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не припускалося ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духівництвом, над поважними людьми… Не припускалося ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтера, Руссо…», про те, що хоч трохи нагадувало вільнодумство. «Найменша жива думка здавалася брутальністю». Це було не життя, а «існування, наскрізь пройняте честолюбством, бажанням справити враження в суспільстві». Тобто в Парижі було те ж саме, що й у Вер’єрі та Безансоні. Сучасна письменникові дійсність була буденна, сіра й зовсім не героїчна. Усе купувалось і продавалось - «титул барона, титул віконта…»

Які ж люди в минулому були небажаними в суспільстві «порядних людей»? Чесні й віддані своїй справі абати Шелан і Пірар, лісоторговець Фуке, якобінець граф Альтаміра, простолюдин Жульєн - мислячі, сміливі люди з почуттям власної гідності, «мужні й благородні».

Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудним століттям, пройнятим підлістю і страхом».

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Вінграновський Микола Степанович Щаслива пісня
  • Пригоди Шерлока Холмса характеристика образа Шерлока Холмса
  • Карманський Петро Сильвестрович «Ходіть до мене…»
  • Зеров Микола Костянтинович Конкістадори
  • Яке місце посідала «Людська комедія» у творчості Бальзака?



  • загрузка...