Борис Грінченко (1863 — 1910)

Розміщено Українська мова в 25 февраля 2011

З сумними наслідками вступає українське письменство в 80-ті роки. Акт 1876 р. своєю категоричною непохитністю, здавалось, не кидав місця письменству не то для розвитку, а навіть для аби-якого животіння, бо припинив усяку змогу щось робити, виявляти хоч яку-небудь літературну продукцію. Пізніші додатки до указу 1876 р. та цензурна практика довели це якнайкраще, стуливши рямці дозволеного так, що між ними нічого не могло зміститися. Твори красного письменства принципово заборонені не були, але все позначене печаттю таланту й самостійності безнадійно пропадало в цензурних архівах і крізь цензурні ґрати проходили самі тільки самородні вироби безталанних піїтів - ніби на те, щоб офіційним публіцистам зручніше було на них посилатись, як на зразок убожества й нікчемності всього українського письменства. Так само на практиці під забороною опинилась уся дитяча література, бо, мовляв, „діти должны учиться пору сски”. На дозволених рукописах конче пишається додаток, що друкувати можна „подъ условіемъ соблюденія русскаго правописанія”, фактично неможливого в українській вимові. Вишукуються сакраментальні слова, як „Україна”, „козак”, „Січ”, які заборонено вживати й які цензура ретельно вимазує. Догляд до того дійшов, що нарешті цензура перестала сама собі вірити, і кожен український рукопис з місцевих цензурних комітетів мусів мандрувати ще й до „Главнаго управленія по діламъ печати”, яке звичайно ще на густіше пересівало сито твори українського письменства. Кінець-кінцем ніхто не знав, що можна, чого не можна, цілковитий хаос запанував у цензурній практиці; сьогодні заборонилось те, що було дозволено вчора, і навпаки. Одна тільки тенденція виразно з того хаосу проступала - це змертвити українське письменство так, щоб не тільки не мало воно ніякого впливу на громадянство, але позбулось і внутрішніх відстав для свого існування.

Театр зробився з того часу потужним помічником письменству, бо сам спускався назустріч публіці, вишукував її та йшов туди, куди не могла книга дістатись. З’являються такі поважні літературні видання, як „Рада” Старицького, робляться спроби відновити популярне письменство, постає в Києві „Кіевская Старина” (з 1882 p.) що поза зверхнім своїм антикварним характером дає силу живого матеріалу і на цілих 25 років робиться тим резервуаром, у якому не тільки наукові праці про Україну знаходили притулок, а й красне письменство та публіцистика, надто в останніх річниках. Коли ж реакція знов пригнітила все в Росії, українські письменники все частіше, систематичніше й з більшою видержкою вдаються до Галичини й там засівають своє насіння, сподіваючись, що з нього колись матиме пожиток уся Україна. Галицькі видання, як заснована на початку 80-х р. „Зоря”, позбуваються потроху свого локального характеру й через співробітництво українців набирають всеукраїнського інтересу; те ж саме треба сказати і про поновлену „Правду” (з 1888 р.) та пізніші „Буковину”, „Народ”, „Житє і слово”, „Л.-Н. Вістник”. Галицькі справи все ширші й голосніші знаходять відгуки на Україні, зв’язки стають глибшими й більш органічними.

Все це сприяє тому, що, незважаючи на повсюдний морок у Росії і на тяжкий зосібна антракт у громадській та літературній роботі на Україні, українство з часів реакції не тільки не вийшло цілком розбитим, а навпаки - зберегло свої позиції, навіть підсилилось новими, свіжими елементами, що йшли на ту ж роботу національного освідомлювання, одкидаючи потроху все хитке й непевне та витворюючи ґрунт для свідомого громадянства. Характерний справді-бо факт: покоління українських вісімдесятників не дуже, правда, численне - анітрохи не нагадує собою хирного, млявого, та кволого покоління загально-російської інтелігенціі того ж часу. Українці-вісімдесятники відзначаються, навпаки, бадьорим духом, рухливістю, завзяттям, з якими невпинно йдуть до своєї мети, хоч несуть на собі подвійний гніт - і політичної реакції, і національних утисків. Справедливо зазначив був Франко, що історик повинен проте „бачити в тій добі політичної реакції пору тихого сіяння і повільного росту нового українства, пору отверезіння українців од шуму загально-російських широких фраз і повороту, так сказати, під рідну стріху”. Наперекір занадто тяжким обставинам того подвійного гніту, потай провадиться неустанна робота коло надбання матеріалу на самі основи українського руху, а разом і формування громадських сил та національно-політичного світогляду; на літературну ниву виступають такі характерні постаті, як Грінченко, що сам один може стати прапором і найкращою ознакою часу. Не багато встояло тоді активних працівників коло українства, але хто встояв - то була вже випробувана сила: тісним гуртком вони високо держали свій стяг і зневір’я не чутно в їхніх голосах, - навпаки, надія раз у раз пробивається серед сумних відгуків темної сучасності. І заковане в залізні обручі письменство працею тих людей незабаром переросте призначену йому мірку, і вона все роздаватиметься потроху, аж поки прийде пора їй зовсім тріснути.

Раніше згадано, що найхарактернішою й найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років був у нас Борис Грінченко (1863 - 1910), - не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи - безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю. Десь по глухих закутках, майже самостійно, під впливом випадкової розмови, случаєм прочитаної української книжки або спектаклю української трупи - закльовується зерно української свідомості; уперто шукає воно собі поживи, збираючи ті окрушини старшої літератури, які чудом встигли переховатись під час нечуваних репресій. Люди самотужки виробляють собі ясний світогляд і завзято стають проти утисків, які тільки збільшують і окриляють енергію їхню та завзяття. Самотужки, крок за кроком ідуть ці люди далі по шляху української самосвідомості, працюють серед найгірших громадських, а часто й особистих обставин, щоб кінець-кінцем зібрати кругом себе порізнене громадянство й рушити в дальшу путь - не самотніми вже одиницями, а тісно згуртованою, компактною, до гурту збитою масою. Не багато спершу цих людей з нового покоління було, але тим вищий їх подвиг і тим більша заслуга їхня, що вони не подались назад і не покинули рідного народу під найбільш критичний час національного існування.

Такий був Борис Грінченко.

Не тільки як талановитий письменник та визначний громадський діяч дорогий він нам, але й як зразок непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами. „Fiat nox, - хай згине світ, хай буде тьма!” владно промовила дійсність. „Ні”, - відповів Грінченко цілим життям своїм, прекрасним, гармонійним, викінченим життям:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля, І неситий не виоре На дні моря поля.

І од цього спокійного, впевненого голосу захиталась пітьма й одступила, показавши через свої проломи пасма ясного світла в будуччині. Ось через що ім’я Грінченка для нас стало тим стягом, на якому сяє написане давнє - „симъ побідиши”, - тим самим, чим переміг і Грінченко: працею, енергією й завзяттям, на одну мету націленими, раз у раз в одну точку направленими. Цією одною точкою, що її ніколи не спускав він ні з очей, ні з серця, ні з думки - було для Грінченка добро рідного народу. І як письменник, і як діяч, і просто як людина, він вічно грів у себе в серці „одну, но пламенную страсть” і цьому почуванню віддав ціле життя своє.

Що бачив навкруги себе Грінченко, коли якась непереможна сила його, 17-літнього юнака, потягла на працю для рідного народу?

Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, - Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут. („Смутнії картини”).

Здавалося б - що натуральнішого могло бути, як одвернути очі од того лиха бездонного, забути його і коли совість не пускає йти „въ стань ликующих», праздно болтающихъ”, то хоч скласти „ненужныя руки на пустой груди” й заплутатися в гамлетовських питаннях, закопатися в безнадійне рефлексування. Як багато людей тоді й справді пішло цим шляхом і скільки народилось було тоді повітових Гамлетів, що скиглили по своїх кутках, сіючи кругом себе отруту зневір’я! Отже, з Грінченком так не сталось. Раптом лунає з його уст бадьоре: „Годі лякатись!… Ну-мо до праці мерщій”, бо

Хоч у недолі й нещасті звікуєм,

Долю онукам дамо, -

Ми на роботу на світ народились,

Ми для борні живемо!

(„До праці”).

Смутнії картини хоч як пригнічують душу, але не безнадію, не жалі порожні, не скарги та нарікання плодять у Грінченковій душі, - навпаки, повстає там протест, зростає свідомість своєї повинності перед рідним краєм:

То ріднії села, то ріднії люди, Та наша Вкраїна сама („Смутнії картини”).

Повинність працювати на рідних людей робиться провідною зорею Грінченкові. Це - лицар обов’язку громадського, людина повинності в найкращому цього слова розумінні; повинність стає йому за сторожову вежу, за маяк, що освічував йому його трудовий шлях. „Повинність, - каже Грінченко, - я над все ушанував”.

Я зрікся мрій. Поважний і спокійний, Собі сказав: мені не треба їх. Повинність - ось той владар добродійний, Що вбереже мене від мук і лих.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций