Михайло Драгоманов (1841 — 1895)

Розміщено Українська мова в 25 февраля 2011

Михайло Драгоманов (1841 - 1895) був характерним продуктом нових часів пошевченкової вже доби. Визначний учений, ніколи він не міг замкнутися в рямці суто наукової роботи й коли йому дорікали, що він за біжучими справами нехтує своєю спеціальністю, історією, то він відповідав, що йому більше до душі творити історію, - і він справді творив її, творив не кабінетним робом, а як діяльний учасник і борець за ті форми життя, які вважав за єдино розумні й справедливі. Людина глибокого творчого розуму. Драгоманов із добутків українського руху та з основ сучасної науки зумів скласти широкий і цільний світогляд і прикласти його до рідного ґрунту, на ньому шукаючи підстав для практичної діяльності. Він сам ставив себе у зв’язок із попереднім українським рухом. „Коли я претендую на що-небудь, - писав Драгоманов у своїй відповіді на ювілейні привітання, - то лишень на те, щоб проповідати і пробувати прикладом до політичної практики ті провідні думки, до котрих дійшли в 40-ві роки славні братчики Кирило-Мефодіївські і котрі лежали в основі українського народолюбства мого і товаришів у наші молоді часи, в 60-ті й 70-ті роки, - звісно, з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи”.

Але заснувавши свій світогляд на демократичному федералізмі братчиків, Драгоманов підшив ті основи новітніми здобутками європейської соціальної науки й витворив програму українства як широкого громадського руху, всіма сторонами зв’язаного із вселюдським поступом. Широко освічений, з глибоким критичним апаратом та неабияким публіцистичним хистом, Драгоманов щасливо поєднав український федералізм із новішими ідеями західноєвропейського соціалізму. Тому, ставлячи перед собою щиролюдський ідеал - вільної з кожного погляду і всіма сторонами особи людської, він простував до того ідеалу українським шляхом і найбільше працював для свого рідного краю. Шлях до незалежності й волі особи людської йшов для Драгоманова через політичну волю, а ця остання в його світогляді невідлучно зв’язувалася з волею народів, з федералістичним ладом у державному житті. В принципі і в далекій перспективі це був анархіст Прудонівського типу, але на практиці він завжди зоставався державником, та разом і протестантом проти сучасних форм централізованої держави. Державний централізм взагалі ледве чи мав коли-небудь більшого ворога, як Драгоманов, що бачив у централізації чи не найгірше лихо сучасного державно-громадського ладу. От через що, вимагаючи волі і простору для кожної особи, для місцевих елементів, спинився він на національності, як на натуральному антагоністові центротяжного процесу. Як у принципі бувши анархістом, на практиці Драгоманов зоставався державником, - так само, стоячи принципово на космополітичному ґрунті, він практично не переставав бути націоналістом у найкращім цього слова розумінні.

За підставу до всієї своєї діяльності узяв він справжні інтереси й потреби народу, тобто трудящих класів, що вимагали в державному житті широкої децентралізації, і через те не розплився, з одного боку, в безкрайому морі абстрактного космополітизму, як і не замкнувся, з другого, у вузькі межі формального доктринерського націоналізму. „Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і в формах культурної праці”, - така була улюблена формула Драгоманова, якою він гармонійно єднав загальнолюдські й національні потреби свого рідного краю. „Чи вмітимуть, - писав він, - наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, що тягнеться сама по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII - XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку - іноді більш бажання, ніж ясної думки - нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей - ось у чому тепер все діло для письменних людей на нашій Україні. Ось де для них - чи жити, чи помирати” (Переднє слово до „Громади”), І сам Драгоманов найбільше побивався, щоб знайти ту нитку демократичного руху в нашому минулому й приточити її до всеєвропейського поступу, вивести Україну перед очі цівілізованого світу. Драгоманов першим був з тих, хто звернувся з українськими справами до Європи (протест на літературному конгресі в Парижі проти заборони 1876 р., систематичне освітлювання української справи в європейській пресі, розділ про Україну в географії Е. Реклю), як і на Україну він же таки прорубав вікно просто з Європи, раз у раз умовляючи своїх земляків черпати ідеї просто з перших рук, а не через посередників.

Та бувши „європейцем української нації”, „западником” у найкращім розумінні слова й консеквентним космополітом щодо мети своєї праці. Драгоманов так само був консеквентним націоналістом щодо форм її способів. Незважаючи на принциповий космополітизм, або - краще - через широту свого космополітизму, він був серед перших діячів на Україні, що почали в школі вчити й наукові твори писати українською мовою. „Письменні люди мусять усі свої сили приложити, щоб не було простого і не простого народу, щоб народ увесь став вольним та багатим, щоб учити його тільки тому, що показує розум та правдива наука, щоб писати про все як можна зрозумілою простому народові мовою” („Галицько-руське письменство”), - ось як ставив Драгоманов питання про форми й способи національної праці. І тут він ішов просто до таких висновків, що й тепер декому здаються занадто сміливими: „Кожний чоловік вийшовший з України, кожна копійка потрачена не на українську справу, кожне слово сказане не по-українському - є видаток з української мужицької скарбниці, видаток котрий при теперішніх порядках не повернеться в неї нізвідки” (Переднє слово до „Громади”). Не зразу став Драгоманов на такій позиції, - до 1876 р. він пережив, як зараз побачимо, досить складну еволюцію в своїх поглядах, - але став твердо. Українська справа для нього тісно була зв’язана з працею на користь трудящого люду, свідоме українство - з соціалізмом, громадівством на його термінології. „Коли українець, котрий не став громадівцем, показує тільки, що він не додумавсь або не довчився до кінця, - так же само й громадівець на Україні, котрий не пристав до українців, теж не довчивсь, не додумавсь до кінця, не поборов у собі пана, чиновника” (ibid). Логічний, до краю додуманий демократизм був основною ідеєю Драгоманова, яку скрізь і завжди прикладав він до людського життя і стосунків.

У справах державного ладу виступав Драгоманов не менш консеквентним федералістом і супротивником державного централізму, маючи в ідеалі „безначальну” вільну спілку незалежних громад людських. „Всякий українець і неукраїнець мусить, - на думку Драгоманова, - розуміти, що він просто служить неволі цілої великої країни й усякому обдиранню - і кишені й розуму великої людської породи, коли волею чи неволею, ділом чи безділлям підпира й продовжує наслідки тієї неволі й централізації”. „Ми думаємо, - пише він далі, - що українцям замість того, щоб рватись заснувати свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі крайової й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завжди багато людей і з других країв і пород. В кінці всього, - підкреслює наш письменник, - тільки автономія самих дрібних куп людських може помирити всі теперішні сварки між породами людськими” (ibid.).

Такі висловлював думки в своїх творах Драгоманов, - думки, як сам він коротенько сформулював, „просоюзну спільність (федералізм) людей нашої породи з сусідами близькими й дальшими, про вільність особи в усьому житті товариському, про громадівство (соціалізм) в справах господарських, про розумність (раціоналізм) і дійсність (реалізм) в справах науки й умілості” („Листок Громади” 1878, І). Розробляв і доводив ці думки  Драгоманов  у   цілій  низці   дуже  цікавих,   на  факти  й  на  висновки  багатих,

публіцистичних праць, як „Восточная политика Германій и обрусеніе”, „Переднє слово до „Громади”, „Україна і центри”, „Вільна спілка”, „Историческая Польша и великорусская демократія”, „Чудацькі думки про українську національну справу”, „Листи на Наддніпрянську Україну” й багато дрібніших статтей і заміток. Для нас тепер найбільш цікаво буде спинитись на тих працях Драгоманова, в яких він висловлював свої погляди на літературу взагалі і на роль української літератури зосібна. Бо хоч Драгоманов літературним критиком виступав спорадично й випадково, та проте ж і в цій сфері дав чимало такого, що свого часу мало велику вагу для нашого письменства й керувало письменниками, до чого дослухались сучасники.

Згадано вже, що в справах мистецтва Драгоманов стояв на позиції дійсності, тобто реалізму. Мотивувати цей пункт детально, він, очевидно, не вважав за потрібне, бо в тих часах на Україні було це загальною думкою. Характерно для Драгоманова інше, а саме - що реалізм у письменстві та завдання його служити потребам народних мас виставляє Драгоманов найдужчим аргументом в оборонному арсеналі українського письменства. Він просто стверджує як дійсний факт, що „ті ж самі причини, що викликали великоруську поезію й белетристику, тобто демократизм і реалізм, викликали й українську” („Література російська, великоруська, українська й галицька”). Про так зване „общерусское” письменство Драгоманов тієї був думки, що на Україні воно „не може задовольнити усіх і в усякій потребі. І досі письменство це і його мова зостається панською… Чи добре ж діло піддержувати, щоб на Україні жило ніби два народи - панський та мужицький?” - запитує Драгоманов і, розгортаючи перед інтелігенцією повинність служити народові своїм розумом і наукою, каже, що цього „не може бути без книг про народ, для народу та народною мовою писаних” („Галицько-руське письменство”).


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций