Війна без прикрас

Розміщено Вільні теми в 25 февраля 2011

Література XX століття відзначається стійкою увагою до моральних проблем, питань історії і культури, положення людини в сучасному світі. Величезні соціальні зміни, що відбувалися в XX столітті, примусили багатьох письменників стати на захист людини, її особистості, її гуманістичних ідеалів.

Жовтнева революція 1917 року в Росії гостро поставила питання взаємин людини і суспільства. Найкращі російські письменники ще в 20-ті роки усвідомили небезпеку нового політичного устрою, який вів до нівелювання людської особистості. Антиутопічний характер мають твори-перестороги А. Платонова «Чевенгур», «Котлован», «Ювенільне море». В повісті «Котлован» автор символічно зображує будову нового суспільства. Заради щастя майбутнього сьогодні безглуздо гинуть люди. Герої Платонова одержимі ідеєю майбутнього суспільства, вони риють котлован, щоб звести Дім щастя, де в майбутньому будуть жити щасливі люди. Заради цієї ідеї вони голодують, страждають від холоду і хвороб, але не залишають роботу. До будівників котловану прибилася маленька дівчинка-сирітка, їй більше нікуди піти, але «будівельники майбутнього» не можуть дати ради цій дівчинці, її смерть - це попередження всім людям, що майбутнього без теперішнього не буває, жодна ідея не варта життя дитини. У фіналі повісті Платонов зображує величезну яму, яка заростає бур’яном: це те, що не стало не тільки Домом щастя, але й котлованом.

В романі Є. Замятіна «Ми» зображується майбутнє суспільство, побудоване на ідеях колективізму і тоталітаризму. Герої твору не тільки не мають особистості, але й втратили імена, відрізняються один від одного вони тільки номерами. Замятін показує, що тоталітарна держава прагне регламентувати особисте життя, але людина завжди залишається людиною. Герой роману закохується, і це людське почуття стає страшним для цілої Системи, яка забезпечує функціонування цього суспільства. Замятін показує, що людина дуже слабка перед Системою, але повинна і спроможна їй протистояти. Страх героя перед порушенням норм і правил його суспільства, перед Системою призводять до трагічного фіналу, хоча герой уже цього не усвідомлює (операція на мозку позбавила його уяви, фантазії, а разом із ними він позбувся здібності кохати).

У другій половині XX століття письменники звертаються до проблеми наслідків науково-технічного прогресу. Екологічні негаразди, моральні і національні стають темами дослідження багатьох письменників. Це і казахський письменник Чингіз Айтматов («І понад вік триває день», «Плаха»), і колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес («Сто років самотності», «Осінь патріарха»), і японський Кобо Абе («Людина-скринька», «Ті, що увійшли в ковчег»). Ці твори засуджують зло, жорстокість, зраду рідному народу, його звичаям, прагнення підкорити національні особливості безликим штампам «людини взагалі». Письменники використовують міфи своїх народів, щоб показати одвічні прагнення людини, розкрити самобутність національної свідомості, якій технічний прогрес, «комп’ютерний раціоналізм» завдають страшних збитків. Головна проблема багатьох із цих творів - як поєднати особисте, національне і загальнолюдське, як не втратити своєрідність.

Ще Перша світова війна відкрила в літературі тему антимілітаризму, національного шовінізму. В образі бравого вояка Швейка видатний чеський письменник Ярослав Гашек піддав гострій критиці імперську політику, він ніби попереджував, що війна руйнує душі людей, робить із них бездумних виконавців чужої волі.

Трагедія Другої світової війни, яка охопила майже всю планету, примусила письменників переосмислити воєнну тему. Антивоєнний пафос звучить у творчості німецького письменника Генріха Белля, американського письменника Ернеста Хемінгуея (роман «По кому подзвін» розкриває взаємозв’язок усіх людей, усіх людських цінностей, які нищить війна).

В 60-80-ті роки в російській літературі з’являється чимало творів, які розповідають про події Другої світової війни. Воєнна тема відобразила не тільки осмислення війни, а і зростання самосвідомості людини, прагнення вирватися з тенет тоталітарної держави. У романі В. Гроссмана «Життя і доля» зображується масштабна картина Другої світової війни. Дія роману відбувається на німецькому фронті, в розташуванні радянських військ, в концтаборах, радянських і фашистських, у тилах. Письменник знаходить багато спільних рис і в діях ворогуючих армій, і в подіях, що відбуваються в тилах, концтаборах. Тоталітарний режим, і німецький, і радянський, не бере до уваги людину, він байдужий до її долі, прагнень і сподівань, він суворо карає «інакомислячих». Але письменник показує, що для людини поняття батьківщини, обов’язку перед нею, навіть в умовах тоталітарних режимів, залишаються найважливішими. Гроссман, як і Л. М. Толстой, упевнений, що війну виграють не полководці і не держава, війну виграє народ, чия духовна сила виявляється сильнішою.

Людина і війна - тема багатьох творів білоруського письменника Василя Бикова. Його цікавлять, в першу чергу, моральні основи поведінки людини в екстремальних умовах. Його герої стають перед моральним вибором у найважчу хвилину свого життя. І від того, який вибір робить людина, врешті-решт залежать і її вчинки, і її здатність до героїзму або зради. Глибокий психологічний аналіз, який автор дає своїм героям, розкриває внутрішній світ, причини і слідство багатьох вчинків. У перших розділах повісті «Сотников» герой не вражає читача ні мужністю, ні силою, не те що його антагоніст Рибак. Але з розвитком подій читачі розуміють, що перевага - на боці Сотникова, що силу його духу ніщо не може зламати, він неспроможний на зраду. Нерівнозначний і образ Рибака: рятуючи своє життя, він зраджує, але, усвідомивши, що з цією зрадою він мусить прожити решту життя, Рибак вибирає смерть. Биков зображує самогубство Рибака як логічний фінал негідного життя.

Війна без прикрас постає зі сторінок творів Я. Івашкевича, В. Некра-сова, Г. Бакланова, К. Воробйова. Автори зображують тяжкі буденні події, кров, смерть, страждання - все це суперечить прагненням людини.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций