Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у повісті С. Васильченка «Талант»

Розміщено Українська література в 24 февраля 2011

Степан Васильович Панасенко (справжнє прізвище письменника) народився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителював на Київщині й Полтавщині. 1904 року С. Васильченко навчався у Глухівському учительському інституті, але змушений був залишити його і переїхати на Донбас, де за участь у робітничих демонстраціях 1905 р. він був заарештований. По виході 1908 р. з Бахмутської тюрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. 1910 р. він переїхав до Києва, де протягом чотирьох років працював у газеті «Рада» завідувачем відділу хроніки. У роки Першої світової війни перебував на фронті.

Під час визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. письменник активно співпрацював із урядом УНР. Так, 1919 р. у Кам’янці-Подільському С. Васильченко написав на прохання С. Петлюри задля боротьби з антисемітськими настроями та єврейськими погромами оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Після встановлення радянської влади у 1921 р. С. Васильченко працював завідувачем дитячим будинком, а в 1922-1926 рр. - учителем трудової школи в Києві. Помер письменник 11 серпня 1932 р.

С. Васильченко - письменник народницького спрямування, який відстоював самобутність українського мистецтва, зв’язок із національною традицією. Для творчості С. Васильченка притаманні поетизація національного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та поглиблений психологічний аналіз. Так, у гуморесці «Мужицька арихмети-ка» (1910) дотепно зображено соціальний конфлікт між різними верствами українського села початку ХХ ст. Трагедія талановитої людини з народу показана у повісті «Талант» (1924). Помітне місце у творчості письменника посідає дитяча тематика («Циганка» (1910), «Волошки» (1911), «Дома» (1912), «Олив’яний перстень» (1927) та ін.) Також писав С. Васильченко п’єси («На перші гулі» (1911), «Кармелюк» (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки життя письменник розпочав працю над великою повістю про життя Т. Шевченка «Широкий шлях», але встиг завершити лише першу частину «В бур’янах», у якій розповідається про дитинство поета.

Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх російських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шевченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в морокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.

Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.

Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник - ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так.

У селі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки путня людина прибуде в село - з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут - «руїна - чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині - провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого - схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо. …А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й квартира для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…».

I учитель-оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запорожець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!»

Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.

Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї. Доля ніби сприяла дівчині: «…У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними - небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує».

Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі «товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї - талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…».

Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг.

Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на навчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи.

Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його «ні за гроші, ані за тую славу», не оддасть «в наругу» і «в болото» не втопче, вимагав реалізації, виходу.

Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своєму незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Василю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і вигнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі.

Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш.

Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителя-оповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як «неблагонадійних», тепер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших…

Самі герої це розуміють, тому й говорять «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл».

Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього «сухого листя». Але автор залишає нам і надію: «сонце - буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..». Треба у це щиро вірити.

Цінність художнього твору визначається не широтою порушених проблем, не значущістю ідей, а тим, наскільки переконливе його художнє слово в постановці та розв’язанні вічних проблем людства: добра і зла, життя та смерті, мрії і дійсності.

Добро постійно бореться зі злом, та, на жаль, не завжди перемагає. Це ми бачимо й у повісті С. Васильченка «Талант». Молоді здібні учителі прагнуть одержати вищу освіту, щоб потім нести культуру на село, віддавати свій талант людям. Цьому перешкоджає і державна політика (не виділяються кошти на школу, тому вона така стара та розвалена, юнакам із простолюду майже неможливо пробитися в університет), і місцева влада в образі попа, урядника, земського начальника (їм потрібні не розумні й освічені селяни, а затуркані й покірні трудівники).

Зло криється і в характерах окремих героїв. Отець Василь, наприклад, замість бути духовним наставником, високоморальною людиною є жадібним, сварливим та ще й морально нестійким, бо, забувши про гріх, залицяється до чужих жінок. У кінці повісті ми бачимо, що саме через нього талановита хористка Тетяна наклала на себе руки. Піп відчуває свою провину. Уперше йому доводиться бути об’єктом осуду з боку всіх селян. Таким чином добро і справедливість нагадують про себе.

Учитель-оповідач і Андрій Маркович щиро вболівають за долю Тетяни, своєї колеги з сусідньої школи. Вони радіють її таланту, підтримують у важкі хвилини розпачу, не зраджують навіть після смерті, хоч платять за це дорогою ціною - позбавленням мрії про навчання в університеті. I тут виявляється їхня безмежна доброта, гідність, порядність - найвищі людські якості.

Гострою постає в повісті проблема життя і смерті. Яким би важким, навіть жорстоким не здавалося життя, усе ж воно краще за смерть - у цьому переконує нас автор. I робить він це дуже майстерно, виписуючи алегоричні та символічні картини темної дощової ночі, осіннього падолисту, весняного грому. Назавжди запам’ятовується його поетична фраза: «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце - буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..».

У центрі повісті - проблема таланту. Що ж це? За Васильченком - «Божа іскра», «дар Божий». Для людини це велика нагорода. Але й велика відповідальність. Адже талант можна продати, проміняти на славу. А можна віддати людям і одержати від них тепло та вдячність. Жорстока дійсність розбила благородні наміри та мрії Тетяни. Її талант виявився нікому не потрібним, і в неї не вистачило сили жити далі, добиватися мети. На жаль, дуже часто для людини талант обертається не щастям, а стражданням, і винні в цьому, перш за все, оточуючі, суспільство.

Отже, у повісті «Талант» письменник переконливо, використовуючи всі засоби художньої майстерності, утверджує ідеали добра та справедливості, життєвого оптимізму, сили волі, кохання, любові до ближнього.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций