Жанрова і тематична розмаїтість лірики Олександра Олеся

Розміщено Українська література в 24 февраля 2011

Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь - літ. псевдонім) народився 5 грудня 1878 р. у м. Крига (тепер Білопілля) на Сумщині в заможній селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався в Дергачівському училищі. 1903 року він закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював статистиком у земстві та ветеринарним лікарем на київських бойнях. 1912 року О. Олесь виїздив за кордон, до Австрії та Італії, де зустрічався з І. Франком та О. Кобилянською. Поет радісно вітав Лютневу революцію 1917 р. У лютому 1919 р. О. Олесь у складі дипломатичної місії УНР виїхав до Угорщини. Пізніше він жив у Відні та Берліні, остаточно оселився в Празі, де й провів решту життя. Помер О. Олесь 22 липня 1944 р. в Празі. Його син Олег Кандиба (1907-1944) також став відомим українським поетом (писав під псевдонімом Олег Ольжич).

Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. у Петербурзі. Поет вніс до української літератури нові образи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймалася сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уживав символічну систему образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій осягнути приховану сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета також посідали твори, пов’язані з революцією 1905 р., що стали яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, весно,- мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю боролися ми…» та ін.). Пізніше виходили друком збірки поезій, які автор позначав римськими цифрами: 1909 - ІІ, 1911 - ІІІ, 1914 - ІV, 1917 - V. Уже в третій збірці домінують мотиви страху й розпачу перед завтрашнім днем, журби та зневіри в можливостях людини, впевненістю, що людське життя є лише забавою в руках певних вищих сил, сліпого фатуму. О. Олесь вважається одним із зачинателів українського модер-нізму. Модерністська основа світовідчування поета проявилася у трагічному протиставленні мрій і реальності, минущого й вічного.

Лютневій революції присвячені вірші «Воля! Воля? Сниться, може?..», «1 Мая», «Лебідь», «О слово рідне! Орле скутий!», сповнені надії на відродження України. В еміграції вийшли збірки «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931), в яких відчутні ностальгічні мотиви туги за батьківщиною, та сатирична збірка «Перезва» (1921). Написав О. Олесь багато віршованих казок для дітей та книжку «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1930). Він є також автором драматичних творів («По дорозі в Казку», «Золота нитка», «Танець життя», «Над Дніпром», «Ніч на полонині»), прозових творів та перекладів з інших мов. Щирі та емоційні поезії О. Олеся, покладені на музику, стали популярними українськими романсами.

Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку, хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання.

Олександр Олесь - природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому «з журбою радість обнялась», не чужий сучасному читачеві.

Після свята в Полтаві на честь відкриття пам’ятника Котляревському О. Олесь усвідомив себе українським поетом, «здебільшого громадянським, й репрезентантом української інтелігенції того часу». Саме це усвідомлення дало поштовх буйному розквіту творчості Олеся в 1905-1907 роках. Недаремно його називали співцем революції 1905 року:

Я вірю в диво! Прийде час,- І вільні й рівні встануть люди І здійснять мрії всі ураз!

У революції Олесь бачив надію на національне відродження України. Іноді він навіть піднімався до думки, що національна боротьба неможлива без соціальної, але йому бракувало чітких ідейно-суспільних поглядів. Поет так і не зміг визначити соціальної суті революції. Настрої поета різко змінюються від бойових, закличних до трагічних:

Сьогодні більш не раби: Лунають гасла боротьби!

І зовсім протилежні:

Іду, отруєний, прибитий, Іду, несу пекельний біль.

Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші «З журбою радість обнялась». Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості. Напевно, життя - це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По-моєму, у мистецтві, як і в житті, немає «білого» без «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його творчості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.

О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах - це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правдиве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємозв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:

Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трави, квіти. А сльози ще тремтять на них.

Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів - це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й примарного щастя, інші ж, навпаки, - борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо - тюрма і жити марно. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти - вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не коритися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» - це поезія про квіти, по-справжньому олюднена автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається людині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна - вічна, невмируща.

Після прочитання поезії «Не слів мені, а стріл» стає зрозумілим ставлення О. Олеся до слова. Поетове слово - це і стріла, що влучає в серця катів та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля, що піснею тамує народний біль. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!» Олесь не оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку - сонцем. Сонце і меч - протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,- це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, невіддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився кревний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він перестав бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:

Я в полі буду сам стояти, Шаблі ворожі відбивати. О, не лякайте! В мене крила, В крові - огонь, в душі - любов…

У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза - антитеза: журба - радість, життя - смерть, пам’ять - безпам’ятство, боротьба - упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя - тим загартованіше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумління. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озивається до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утвердити істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.

Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої любові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «журбою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склалося його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:

Життя минає, наче сон У пущі, серед лісу. І вже чиясь страшна рука Береться за завісу. Постій! Ще вечір не погас, Ще певний шуму праліс. Ще серце кров’ю не зійшло, Пісні не доспівались!

Олександрандр Олесь - один із найталановитіших поетів початку XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що «Україна,- за словами М. Грушевського,- дістала поета-лірика, котрого виглядала з часів Шевченка».

Уже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще… давно, давно колись Я вибіг з хати в день майовий… Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились… Весь божий світ сміявсь, радів… Раділо сонце, ниви, луки… І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки, І розітнувсь мій перший спів.

Ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, непогамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонце-сяйність, музикальність поетичного слова.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций