Василь Стус один із найбільших українських поетів нашого століття

Розміщено Українська література в 24 февраля 2011

Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас - до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й сучасне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен… Ця незабутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ставить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від частого повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його прагнення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював право «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії - людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишитися Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

…на долонях доль, поміж обачних пальців, потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль! («Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього - від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого - проблема власного життєтворення:

…Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Показовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Я є добро. А ти - труха і тлінь. А спільне в нас - ще в’язні ми обоє, дверей оба боки. Ти там, я - тут. Нас порізнили мури, як статут.

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» - романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скористався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізувати почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і неповторним мелодійним рухом.

- Учися, серденько, колись З нас будуть люде,- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля») В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його рисами чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря - поклик іти далі («Ходімо дальше, дальше слава, а слава - заповідь моя»), а у Стуса - цілковита безвихідь:

…Ніким не став ти.

Навколо ґрати, двері, ґрати

і ночі тінь - така ж картата,

Як доля - марне веселить

твій божевільно вільний спокій. Можна було б спробувати поміркувати: а може - це наслідування, звичайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напівсонця - напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

Василь Стус - поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. «Один з найкращих друзів - Сковорода»,- так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа - поет намагається відтворити якісь біографічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ - як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе - світ» глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими стають роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління:

Ми не перші і не останні

Під розгойданим небом стали…

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

(«Ми не перші і не останні…»)

Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник «смертних конань» свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:

Кому повім свої тривоги ранні? І крик і оклик. Окрик і луна. («Надворі сніг. Зима. Побіля тину…»)

Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: «схід розтривожено тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «тривожить віти чорних сосон». Спочатку ця тривога «яснолика» - як передчуття радості, як зазирання в «невідомінь», і тому «так тривожно й хороше на цій землі». Це «тривожний крові шал і перші поривання» людини, що тільки-но вступає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає «якась тривога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше виллється у гіркий підсумок:

Сховатися од долі не судилось: Ударив грім - і зразу шкереберть Пішло життя… («Сховатися од долі не судилось…»)

Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче «возвеличити тривогу в краї». Свідомо Стус накликає собі труднощі: «Хай сурмач зіграє знов тривогу». Від початкового усвідомлення, що «нема не-плинного в житті, неплинна тільки смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить…

(«Не можу я без посмішки Івана…»)

Поезія Василя Стуса - це відкриття, точніше - постійне відкривання. Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він «пропускає» світ крізь себе, «помножуючи» себе і тим самим помножуючи світ. «Шлях у себе», на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч «між світом і душею виріс мур», Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций