Боротьба книжників із народною поезією

Розміщено Українська мова в 24 февраля 2011

В курсах історії письменства народна поезія звичайно ставиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів. Роблять так через те, що народну поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронологічно старшою од професійного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно постають на світанні людської думки. Од народної поезії справді дуже багато запозичає книжне письменство, великого зазнаючи впливу од того ґрунту, на якому проростає народна поезія й на якому сам народ свою виявляє творчість. За нормальних обставин найбільш натуральний для розвитку письменства шлях був би такий, що письменство цілком виходило б із народної поезії. Почавшись першими зародками творчості колективної, в якій справжній автор невідомий, а співробітником його буває кожен, у кого в устах живе даний твір, письменство далі і поруч провадилося б серед гурту книжників, письменних людей на основах тієї народної творчості, відповідно до її духу й форм, до всіх отих традицій, що виробилися в народі ще перед початками справжнього письменства. Так воно подекуди й бувало, - напр., грецьке античної доби письменство цілком виросло з народної поезії, розвиваючи її форми, роблячи глибшим та ширшим її зміст, доповнюючи й розробляючи особистою, індивідуальною творчістю те, що дала до того часу творчість колективна. Письменники античні тільки далі сукали ту нитку художньої творчості, що зачалася й зародилась серед мас, у недовідомих народного духу глибинах.

Та не так було у нас.

Як ми вже знаємо, старе наше письменство книжне почало якраз навпаки - з розриву з народною поетичною традицією, з запеклого ворогування проти народної творчості. Одібравши з Візантії разом з християнством і зразки письменства, обмеженого вузьким колом переважно церковно-релігійних та моралістичних інтересів, наші письменні люди, до того ж духовні здебільшого особи, зразу ж побачили у вільній народній поезії грішне і стидке діло, ознаку „діавольскаго наущенія” на спокусу людям, і через те одразу ж таки стали на ворожу щодо неї стопу. Старі письменники навіть слів досить не знаходять, щоб вилити своє обурення проти народних звичаїв і заплямувати оте „играніе, плясаніе и гудѣніе”, а то і просто „бѣсовское пѣніе” своєї неслухняної пастви. Бувши заступниками нової віри, вони бачили тут недобитків того поганського світогляду, віри та культу, з

Електронна бібліотека української літератури якими боротьбу вважали за святу повинність усього свого життя. „Се бо не погански ли живемъ?» - запитує книжник XI ст. і зараз же подає цілу низку тих прикмет поганського життя, які бачив навкруги себе. Тут знайдемо і деякі забобони, як віру в пристріт або чхання, і захоплення ,, трубами и скоморохы, гусльми и русальи”, і збирання на „игрища утолочена”, - і за всі такі диявольські втіхи автор накликає суд божий та кару на винуватих („Слово о казнехъ божіихъ “). Правда, викорінюючи народну поезію, книжники дуже часто поза формальну християнську фразеологію й самі не виходять, стоячи не вище од того поганського світогляду, який так гостро картають. Ми вже згадували про „двовір’я”, що на нього грішні були не самі прості люди, а й письменні - „віжи, попы и книжники”, як гостро нарікає „нікій христолюбець” XII ст. - і це зовсім натуральна річ, коли стрічаються два світогляди й народна думка силкується звести їх в одне ціле. Проте нарікання на поганські звичаї та боротьба з народною поезією безупинно йдуть через усю нашу історію аж до останніх часів. У Вишенського, напр., маємо громові промови проти народних звичаїв, знову ж таки з вузькоклерикального погляду християнського аскета. Ось яку дає він картину народних „гріхів”, аргументуючи й свою проти них зневагу.

Коляди з міст і сіл ученієм виженіте: не хощеть бо Христос, да при Його рождестві диявольськії коляди місце мають, але нехай собі їх в пропасть свою занесеть.

Щедрий вечір із міст, із сіл в болота заженіте, - нехай з дияволом сидить, а не з християн ся ругає.

Волочельноє по Воскресенії, з міст і з сіл виволокши, утопіте. Не хоче бо Христос при своїм славнім Воскресенії того сміху і ругання диявольського іміти.

На Георгія-мученика праздник диявольський на поле ісшедших сатані офіру танцями і скоками чинити разоріте: гніває бо ся на землю вашу Георгій-мученик, що нема християнина православного, которий ругання тоє диявольськоє очистити і ізгнати міг.

Пироги і яйця надгробні; в Острозі і де би ся знаходило - упраздніте, да ся в християнстві той квас поганський не знаходить.

Купала на Крестителя утопіте і огненное скаканіє одсічіте: гніває бо ся Креститель на землю вашу, що ся на день пам’яти його попущаєте дияволу ругатися вами з вас же ся самих.

Петр і Павел молять вас, если хочете од них ласку міти, да потребіте і попаліте колиски і шибениці, на день їх чиненії по Волиню і Подолю, і де би ся тоє знаходити тіло: мерзко бо їм на землю з небеси смотріти на тоє диявольское позорище, християнським людім збіраючися.

Не допомогло палке слово афонського аскета, бо трохи згодом уже Галятовський так само обурюється проти весільних, купальських та різдвяних, як він каже; „розпусних” пісень. „Духовенство, - пише Галятовський, - силкується викорінити оті забобони своїм словом, та його не слухають; через те треба, щоб забороняли їх ще й світські власти». Галятовський тільки висловив цим потаємну думку духовенства, що не раз потім оберталось до влади з проханнями заборонити ті або інші народні звичаї. Маємо дуже цікавий, напр., наказ проти вечорниць од Київської консисторії, виданий р. 1719 на підставі   гетьманського  універсалу,   „даби   везде   по   городахъ,   м-БстЬчкахъ   і   селахъ малоросійскихъ поперестали богомерзскихъ молодихъ людей зборища навкулачки. Богу и человѣкомъ ненавистниє гулянія, прозиваємия вечурницы, на коториє многие люде молодиє і невпостягливиє оть родителей своихъ, мужеска и женска полу, дѣти по ночамъ купами собираючися, неисповѣдимия безчинія и мерзския беззаконія творять, справуючи себѣ игри, танци и всякне пиятихи скверная и воздухъ оскверняючая пѣсней восклицанія и козлогласованія”. Вважаючи вечорниці причиною кари божої неврожаєм, посухою та страшними слабостями на людях і на скотині, гетьман і консисторія „на крѣпко пригрозили вишь спецѣфѣкованимъ богомерзскимъ зборомъ вечорничнимъ оть сего часу не собиратися». Відома „Суплика або замыслъ на попа» теж торкається цього болючого в народному житті пункту: селяни там жаліються на священика -

  • що не велів челяді колядувати,
  • На улицю ходити і на Купайла через огонь скакати:
  • Об клечінні заказав вінців робити
  • І тих вночі на воду до річки носити;
  • Не вольно вже парубкам з дівчатами гуляти, -
  • По чім же вони молодість свою будуть знати?

Не буде мабуть, помилки, коли сказати, що нікуди очевидно, не витратило стільки енергії всяке начальство, як на безупинну боротьбу з народними звичаями та на їх заборони, на зразок наведеної. Од перших книжників почавшись, війна проти народних звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли „богомерзскія збори” - колядників на різдво, ігрища на Купайла і т. ін. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію. На шкоду і народній поезії, й самому письменству між ними витворилась ота ворожнеча, що викопала глибоку безодню між народною творчістю та зразками книжного письменства і одну цікавими пам’ятками збіднила, а друге - живого духу й життєвої безпосередності позбавила…

Правда, ні викорінити до краю народну поезію оці вічні картання та заборони не здолали, ні навіть убезпечити саме письменство од впливу тієї поезії не могли. Нема більш безнадійної справи, ніж боротьба з побутом, як і нема, може, нічого більш сталого, як ті устояні форми життя, що змінюються тільки поволі і самі собою під впливом нових обставин, але ніколи під впливом самих заборон та наказів. Знов же й одгородитись казаннями од живого життя - річ неможлива, і вже сама неугавність отих чернечих нарікань як найкраще свідчить, що то була просто таки Сізіфова робота, ота безупинна війна з народом, і що народ задовольняв таки власними силами свої естетичні потреби, цураючись книжної моралістики, або по-своєму її переробляючи. Та й самі книжники, з другого боку, часто дивились на справи очима того ж таки народу й мимовільно брали до своїх писань дещо з тієї самої народної творчості, яку так кляли немилосердно з своїх кафедр та книг. Проте, як згадано, принципове ворогування між книжним письменством та усною творчістю дуже нещасливо одбилось на розвитку самого письменства й на долі народної поезії. Воно позбавило нас найдавніших витворів народних, бо щирий інтерес до них прокинувся аж геть-то пізно і не встиг захопити багато дечого, що під впливом часу й обставин позникало серед народу. Через те давня народна поезія дійшла до нас не в тих

Електронна бібліотека української літератури формах і не в такому вигляді, як зародилася була серед народу, а в новіших варіантах, на яких часто знати напластування пізніших подій і взагалі руку „всесокрушающего времени». Таким чином, навіть одкинувши думку про навіки й безповоротно втрачені зразки народної поезії, те, що ми тепер маємо в наших записах і що взагалі знаємо про народну поезію, не відповідає тому, що колись було, в ті часи, як почало було витворюватись у нас письменство. От через що дуже необачно було б його з тих самих виводити джерел, з яких постала й народна поезія; тим-то й не можна з неї починати історію письменства, бо це йому надає зовсім не того вигляду, який воно справді мало. І кращі історики літератури, як от Пипін, покинули вже старий спосіб трактування письменства і приділяють народній поезії місце не на початку історії літератури, а деінде. Де ж саме?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций