Твір за п’єсою В. Винниченка «Гріх»

Розміщено Українська література в 23 февраля 2011

Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? І чи є вона взагалі? Який гріх є найтяжчим? На ці та інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко у п’єсі «Гріх». Вустами головної героїні автор говорит, що безгрішна людина - «… солоденька мамалига…, не здатна ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість».

Марія, дівчина «… років 26… Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата…»,- головна героїня п’єси. Вона дивує, а подекуди навіть шокує нас своєю «екстравагантністю». Прикурена від лампадки цигарка, відверте глузування над подругою Ніною, якій Марія придумала образливе прізвисько - Муфта, бажання спокусити монаха, що за вбивство трьох людей прирік сам себе на довічне ув’язнення у темній келії, заяви про те, що вона збирається перевірити, який коханець вийде з Муфтиного чоловіка…

Здається, дівчині не відоме почуття страху. Вона ніби живе у власному світі, де немає місця загальноприйнятим морально-етичним законам. Але ми розуміємо, що на обличчі Марії - маска. А що героїня ховає під нею?

Героїня шокує своїх співрозмовників розповідями про свої минулі гріхи як от: «Я чоловіка свого під самим носом зраджувала з близьким його другом». Навіть про глобальний гріх, війну, вона говорить підкреслено глузливо й насмішкувато: «… вривається одна купа людей до других і - лусь! хрясь! бах! - убивають, грабують, насилують, катують. А потім сидять собі, сміються, п’ють, співають, вихваляються».

Марія збирається йти на фронт. Але чому? Адже війна вже забрала життя її чоловіка. На мою думку, цим вчинком дівчина намагається спокутувати свій гріх перед людиною, яка її по-справжньому кохала, але, не витримавши складних стосунків, свідомо пішла на смерть. А можливо, Марія прагне втекти від самої себе, від своїх почуттів до Івана, чоловіка Муфти? Вона усвідомлює, що розіб’є серце подрузі, якщо Іван покине дружину заради Марії. Тому, як бачимо, за маскою аморальності та бравадою зухвалих слів сховалася слабка жінка, яка усвідомлює, що вона - грішниця, і розплата за гріхи - неминуча.

Коли заарештували Марію разом з товаришами-революціонерами, героїня п’єси стала прикладом витримки, гідності, нескореності для інших. Але слідчий Сталінських знайшов ахілесову п’яту дівчини. Хворий на сухоти Іван, якого щиро кохала Марія, не витримав би тюремного ув’язнення. І, бажаючи врятувати його, героїня виказала місце схову друкарні. Революціонерів звільнено. Але натомість Марія потрапила у тенета шантажу Сталінського. Боячись бути викритою перед товаришами, дівчина змушена робити все нові бридкі проступки. Але й цього мало Сталінському. Він забажав поїхати з Марією в Крим «на відпочинок». Для дівчини цей гріх був останньою краплею, що переповнила чашу терпіння героїні. Душа її, сплюндрована, розчавлена слідчим Сталінським, не витримала цих мук. І ціною, яку заплатила Марія за всі свої провини, було самовбивство, а його, як відомо, християни вважають найтяжчим гріхом.

Ніхто не має права судити іншу людину, бо всі ми - грішні душі. Але п’єса В. Винничека «Гріх» допомогла мені усвідомити те, що від себе не втечеш, і рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки. Але найсу-воріший наш суддя - власна совість і сумління.

Без перебільшення тріумфальним був прихід в українську прозу Володимира Винниченка. Його ім’я відразу стало поряд з іменами найвидатні-ших митців. І якби Винниченко, крім своїх ранніх оповідань, не написав би більше нічого, він усе одно лишився б у нашій літературі. А міг би й не написати, бо жити йому довелося в драматичний і жорстокий час, бо міг і не вціліти в ньому. Адже судилося йому бути в епіцентрі всіх тодішніх подій в Україні, жити активним політичним життям, коли на літературу в людини, здається, зовсім не лишається часу і сил. Тільки натура титанічного духу й грандіозного творчого потенціалу могла не загубитися безслідно й не розпорошитися під руйнівними вітрами тієї страшної епохи, коли таких, як Винниченко, безжально винищувала машина тоталітарного терору.

Уже ранні оповідання Винниченка показали, що в літературу прийшов письменник надзвичайно розвиненого соціального чуття і глибокої культури. Його зірке око помічало приховані для інших конфлікти і процеси тогочасного українського суспільства в різних його сферах, вихоплювало з життя яскраві, напрочуд пластичні типажі (досить тільки згадати оповідання «Салдатики!!», «Раб краси»). Винниченкові, бувало, дорікали за суржик у його творах, але були на те серйозні причини. В оповідання молодого письменника увірвалися різні суспільні верстви і заговорили вони так, як говорили у реальному житті,- нерідко до потворності скаліченою мовою.

Уже перші читачі Винниченка відчули, що цей прозаїк справді віртуозно володіє словом, уміє кількома точними штрихами окреслити пластично виразну і психологічно точну картину. От, наприклад, в оповіданні «Щось більше за нас» змальовано втечу двох колишніх товаришів із тюрми: «Іноді він зупинявся, клав на мене своє коліно, озирався до тюрми і, витираючи піт, напружено дивився туди. А я, зціпивши зуби від болю, гостро впивався в лице йому, шукаючи те, що перемогло ненависть до мене, любов до волі, страх смерті, що вернули його до стіни. Він ловив мій погляд, злісно стріпувався, мовчки з ненавистю хапав мене в обійми і знову ніс, обережно, цупко, як кішка кошеня своє…»

Це була справді нова проза, народжена фантазією художника динамічного двадцятого століття, пронизана надзвичайною для раніших часів психологічною експресією.

Романи, повісті, оповідання, драми Винниченка в двадцяті й тридцяті роки активно впливають на літературу України. Саме в цей час письменник закінчує свою «Сонячну машину» - роман-утопію, роман, зітканий зі світла сонця і темряви людських душ, роман про революцію, «замирення» з нею. Цей твір не вкладався ні в нові, ні в старі літературні канони.

І зараз, коли творчий спадок письменника повертається до нас разом із творами усіх невинно покараних, разом із нашою репресованою історією, ми розуміємо, що це вже паростки відродження, про яке так мріяв В. Винниченко.

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций