Історично-літературні досліди

Розміщено Українська література в 23 февраля 2011

Року 1880-го вийшли у Києві „Очерки изъ исторіи украинской литературы XVIII вПка” проф. духовної академії Мик. Ів. Петрова (1840 - 1921 рр.), в новій редакції надруковані в „Трудахъ Кіевской Духовной Академій” 1909 - 1911 рр. під заголовком: „Кіевская искусственная литература XVII и XVIII вв., преимущественно драматическая” и окремо під назвою - „Очерки изь исторіи украинской литературы XVII и XVIII вПковъ” (Київ, 1911). На початку 80-х років у журналі „Историческій ВПстникъ” окремими нарисами, а потім, 1884 р., в Києві книгою, з’явилась і друга того ж ученого праця: - „Очерки исторіи украинской литературы XIX столПтія”, що потягла за собою чимало інших праць, зокрема критичні уваги Кониського й Комарова у львівському „Ділі”, нижче зазначену книгу проф. Мик. Дашкевича тощо, та й досі ще не зникла з обрію історико-літературних дослідів.

Книги академіка Петрова становлять безперечно новий етап у розвитку тих дослідів, кладучись на замітне кільце в ланцюгу нашої літературної історіографії. Перша книга, як пояснює сам автор, мала бути ніби вступом до історії українського письменства XIX ст., до якого Петров заходить історичним шляхом, кладучи в основу своїх досліджень ступневий розвиток письменства як такого й еволюційний зріст одних його форм та проявів нового письменства з інших, старших віком, що витворились у попередню добу. З другого боку й ці останні автор органічно зв’язує з ще давнішим письменством київських часів. Таким чином, у працях акад. Петрова історичний метод доходить свого логічного завершення, дошукавшись справжнього джерела до всієї літературної еволюції на Україні. Це відповідає свідомим завданням і намірам історика. „Історичне дослідження української літератури теперішнього століття і тільки воно, - пише Петров, - може розв’язати той гордіїв вузол заплутаних стосунків між обома вітками руської літератури, який силкуються, іноді, силоміць розрубати.

Історичне дослідження української літератури розкрило б справжнє її коріння й природу, дослідило б той ґрунт, на якому вона росте, й визначило б, до якої міри стоїть непохитно та видає живі соки той ґрунт і водночас має чи не має своє майбутнє українська література”. Своєю книгою й мав відповісти автор на поставлене запитання і саму відповідь можна вгадати вже з такої важливої постановки й трактування теми. Але окресливши дуже добре межі й засоби своєї праці, автор проте зараз же допустивсь однієї, але кардинальної помилки, що збила його з правдивого методологічного шляху й заподіяла чималу руйнацію його ж власній будові, потягнувши за собою й чимало огріхів композиційного й аналітичного плану, за які справедливо свого часу докоряла нашому історикові критика. Кардинальною помилкою була тенденційна, наперед запрограмована думка про рабську залежність українського письменства від російського, ба навіть повне підпорядкування йому і навіть копіювання його українськими письменниками. Ця несправедлива в основі своїй думка вирвала з-під ніг в історика той власний ґрунт, на якому він був розташувався й на якому тільки й можна зрозуміти і належним чином оцінити факти й події кожного національного письменства, і зменшила вагу своїх попередніх праць, і нарешті накинула на всі літературні здобутки нашого письменства густе покривало, за яким історикові стало вже важко не тільки зрозуміти, а й оцінити їх справжню вагу і природу На цьому дуже втратила вартість праць Петрова. Але поза цим лишається дуже багатий фактичний матеріал, доведений до 80-х років, подекуди влучна систематизація його й нарешті ширший з громадського боку і морально прекрасний факт визнання українського письменства та його історичних, отже - непохитних, підвалин кваліфікованою наукою в особі компетентного автора, до того ж своїм походженням та вихованням і не зв’язаного з українством. Цим праці небіжчика Петрова виходять поза межі тільки наукового значення.

Зазначену помилку його виправляє й додає чимало нових джерел українського письменства друга наукова праця, що так само вийшла з кіл російської кваліфікованої науки, належить вона професорові Київського університету, згодом - російському академікові Мик. Дашкевичу (1852 - 1908). Мається на увазі академічний його „Отзывъ о сочиненіи г. Петрова: „Очерки исторіи украинской литературы XIX столПтія” („Отчетъ о 29-мъ присужденіи наградъ графа Уварова” СПБ. 1888). Як і треба було сподіватись, «Отзывъ» Дашкевича в розгляді матеріалу тісно пов язано з «Очерками» Петрова. Але велика ерудиція автора та спеціальні його досліди над деякими з джерел українського письменства спричинились до того, що рецензія виросла в цілу книгу цілком самостійної ваги і значення, сповнену надзвичайно цінного матеріалу й оригінальних на той час висновків.

Проф. Дашкевич іншу має вихідну точку, а саме - що „украинская литература XIX    в.,    въ    отличіе    отъ    прежней,    проявила    значительную    самобытность    и

художественность при народности содержанія” та що вона „создана оригинальнымъ геніемъ южно-русскаго племени и черты его обнаружились съ достаточною яркостію у писателей XIX в.”. Якщо в ній і знайдемо риси залежності, наслідування, то їх є стільки ж, скільки у кожної іншої праці з новіших досліджень нашої літератури: позички не замулили народність. Дашкевич, розгорнувши думку Пипіна про впливи на Україну подій слов’янського відродження, перший поставив українське письменство в тісний та органічний зв’язок з головнішими течіями європейської освіти, не забуваючи водночас і про „старый, никогда не прерывавшіяся преданія мПстнаго творчества”. Відповідно до такого погляду автор і простежує, чим виявились „мПстныя начала украинской литературы”, а також, як доходили і в чому виявлялись „общеевропейскія теченія, отражавшіяся въ ней черезъ польскую и русскую литературы и помимо ихъ”. Цим під історію нашого письменства закладено ту підвалину, якої бракувало в дослідженнях попередників. З особливою увагою в історії українського письменства спиняється Дашкевич на початках відродження (Котляревський та інші), розшукуючи джерела його, а розділ про стосунки, напр., українських письменників із так званою українською школою в польському письменстві належить і досі до найкращих у цій сфері досліджень. Маючи цілком самостійну вартість, праця Дашкевича водночас дуже добре доповнює попередні праці Петрова і поруч із ними лягає в основу дальших на тому ж полі праць.

З 1886-го року в „Зорі” починає друкуватись велика праця професора львівського університету Ом. Огоновського (1833 - 1894) „Исторія литературы рускои”, паралельно видана й окремим виданням у чотирьох частинах (6 книг, Львів, 1887 - 1894), але не скінчена черев смерть автора (1894 р.). „Літературу малоруську або русько-українську уважаємо, - зазначає Огоновський на самому початку своєї праці, - окремою від літератури російської, тому що народність русько-українська є окремою від народності великоруської або російської. На літературу польську тут не треба рефлектувати, позаяк словесність руська стоїть на більшій відстані від літератури польської, ніж від російської. Окресливши так засоби своєї праці, Огоновський тим самим стає вже міцно на той основний ґрунт, на якому ще не зовсім твердо почували себе його попередники. Само собою зрозуміло, що він водночас шукає джерел і ґрунту українському письменству в тій глибині віків, коли тільки виходить на арену історії українське (південно-руське) плем’я, знаходячи початки його в письменстві київської доби.

Правда, те старше письменство історик не вважає ще цілком народним. „Руська література письменна, на погляд Огоновського, є душею народного життя в періоді новітнім, коли письменники руські стали справді живитися мовою і світоглядом люду. До Івана Котляревського література письменна не була народною, тому що розвій її спиняли три елементи: спочатку церков-

4 За це, між іншим кажучи, Огоновському довелося повернути до себе гостру критику одного з своїх попередників на полі української літературної історіографії, а саме - Пипіна. В своїй, що наробила була колись чималого розголосу, статті „Особая исторія русской литературы” („ВПстникъ Европы”, 1890) російський учений заперечує думку, що можна з письменства княжої доби починати історію українського письменства. Пипіну відповів докладно і сам Огоновський („Моєму критикови”, ВодповПдь А. Пыпинови…, Львів, 1890), і Левицький-Нечуй (Баштовий Ів. - Украинство на литературныхъ позвахъ зъ Московщиною, Львів, 1891). Епізод цей надто цікавий в історії українсько-російських стосунків як ілюстрація до того „спора южанъ и сПверянъ»”, що про нього так багато і так недвозначно писав був раніше сам Пипін.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций