Доля українського народу й письменства

Розміщено Українська література в 23 февраля 2011

Мало якому народові в світі доводилось переживати трагічнішу, нещаснішу долю, як та, якої зазнав за своє історичне життя і зазнає й досі український народ. Вийшовши на історичну арену із свіжими молодими силами, він витворив був оригінальний політичний лад, заклав початки власної культури, дав зародки багатого письменства. Коли б була добра змога й виробляти та розвивати все те, що в давню давнину народ наш мав у гарних зародках, то тепер він був би, може, одним із найкультурніших народів у світі, достойним товаришем у спілці культурних націй. Але не так воно склалось. Український народ, який і тепер відзначається своєю, скажу так, потенціальною здатністю до культури, своїм розумом та хистом, що живе на території од природи щедро обдарованій - цей народ нині темний, затурканий, бідний. Нема в нього простору, щоб виявився прирожденний його хист, багата земля родить не йому, як не йому служать і здобутки новочасної культури… Він як став, то й досі зостається - тільки гноєм, щоб на ньому могли виростати пишні квіти чужої культури, випиваючи з його власного ґрунту всі соки живущі й за це майже нічого, чи таки й справді нічого, назад не повертаючи, не віддаровуючи нічим свого чужоїдного існування та розцвіту чужим коштом. Що ж це за фатальна доля така? Які причини призвели до такого сумного стану?

Багато причин було. І найперша, може, географічне розташування України на тому роздоріжжі, що ним здавна одбувалися великі мандри кочових народів із степів Азії до принадних країн Європи. Мов той горох при дорозі - так жив український народ. Висунутий далеко на схід сонця, не маючи ніякого од природи поставленого захисту, він був східним форпостом Європи, і даремно пробував отими „Змієвими валами” оперезати од степу й захистити свою сторону. Ніякі вали не допомагали і народ наш змушений був на свої груди приймати перші й найважні удари від тих диких орд, мандрованих народців та народів, що їх раз-у-раз, немов у якомусь соціологічному пароксизмі, викидали неосяжні степи далекого і ближнього Сходу. Здебільшого ті удари тут і розбивались, але, повсякчас приймаючи їх на себе, український народ утратив багато, дуже багато. Втратив він, насамперед, свою відпорну силу з інших боків своєї території, і от саме в той час, коли за його спиною та дужим захистом сусіди встигали скласти міцні політичні організації, він і ті початки розгубив, що надбав був за попередніх часів коштом величезної напруги національних сил. А розгубивши, мусів зробитись об’єктом політичних експериментів для тих самих сусідів, мусів стати гноєм, на якому вони свої здобутки культивували й викохували.

І от сталося те, що сталось. Усе розгубив був український народ на довгому й важкому своєму шляху до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні

Електронна бібліотека української літератури достатки, своє право й освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію… ім’я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією просто „людей”, ще гірше - нацією „дядьків”… ,,Чудний наш народ, - справедливо дивується один із теперішніх письменників, - і сильний, і сумний… Мав героїв - і ніхто їх не знав… Усе життя любив волю - і все життя жив рабом… Утворив багатство пісні - і сам її не знає”. (В. Винниченко). І тільки один лишився йому, дивному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний - то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє - як вираз його духової істоти, як символ його опрічності, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись - недалекі вже, часи…

Так, тільки мова з письменством і залишилась у народу нашого і з ним у всіх його злигоднях; сама вона була і є тим живчиком, що кидався й тріпотів без упину в занепалому організмі народному, показуючи, що живий ще той народ, і жити він хоче, і жити він може, і жити він буде… Тільки вона розгонила по жилах народів свіжу кров - справдешній світ освіти й свідомості, людської й національної; лише вона залишилась пам’яткою його колишньої слави й невмирущою надією майбутнього розцвіту. І тому рідне письменство - єдине тепер добро у нашого народу й єдиний показник, певний і нехибний, його справжнього життя. Хто хоче про народ наш дізнатись - нізвідки йому матеріал брати, опріч письменства: до письменства й треба вдатися, щоб на його долі за долею народу стежити. То пробиваючись малим струмочком під час занепаду, то чистим і нескаламученим джерелом б’ючи за часів наростання народної сили, письменство вело за руку наш народ од темряви до світла, показуючи в кінці шляху блискучий ідеал єдиного вселюдського щастя. Поза письменством не маємо ще й тепер іншого джерела, щоб спізнати духовну, моральну й інтелектуальну суть нашого народу. Через те доля українського письменства ставить нам перед очі в сконцентрованій формі долю всього народу нашого, як матеріальний згусток тієї незваженої потенціальної сили, якої невичерпний запас має в собі народний організм. Історія письменства українського - це вагома частка духовного життя народного, що дає найдужчі докази національної індивідуальності народу, його безперечного права на існування й розвиток, його самостійності серед інших, близьких і далеких, народів. Народ, що витворив своє письменство, народ-творець, не може вже бути сирою етнографічною масою: він прокидається вже до свідомого життя і письменство стає йому за ту зірницю, що близьке світло сонця звістує:

  • Удосвіта встав я… темно ще на дворі;
  • Де-не-де по хатах ясне світло сяє;
  • Сяє ясне світло, як на небі зорі…
  • Дивуюсь, радію, у серця питаю:
  • „Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?”
  • Ой скоро світ буде,
  • Прокинуться люди, -
  • У всяке віконце
  • Засіяє сонце…
  • Ой ударю ж зразу
  • У струни живії:
  • Прокиньтесь, вставайте,
  • Старії й малії.
  • Віщуванням новим
  • Серце моє б’ється, -
  • Через край із серця
  • Рідне слово ллється (П. Куліш).

Це вже нового співця радісне провіщання, і ми свого часу побачимо, як дивились на рідну мову та письменство ті люди, що свідомо стали на роботу для рідного народу й на його відродження, людське і національне, працювали.

Але, світова зірниця для майбутнього, письменство наше стало нам єдиним пристанищем, єдиним оборонцем у минулому й сучасному. Трудно й збагнути його величезну вагу з цього боку, важко й списати ту заслугу, що виявило тут рідне письменство. Пам’ятаєте - чудове оповідання, відгук світової творчості, але пишно прибраний у наші своєрідні форми та фарби?

  • Над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла. Вирізали з тії
  • калини сопілку та й став один чумак грать, а сопілка говорить:
  • Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,
  • Да не врази мого серденька вкрай.
  • Мене сестриця з світу згубила, -
  • Ніж у серденько та й устромила.
  • (,, Казка про вбиту сестру”).

Голосно, на весь світ, промовила тиха сопілка про злочинство, в дикій пущі заподіяне. Такою сопілкою й стало нам наше письменство. Коли український народ циркулярами викреслено було із списку живих націй, коли над ним у диких пущах нашого лихоліття чинено вбивчі заходи, а він через несвідомість свою навіть голосу проти цього не подавав - тоді приходить письменство і перед усім світом промовляє-свідчить за свій народ:

Мене сестриця з світу згубила,

Ніж у серденько та й устромила…

І хоч глибока рана ятриться на тілі народному, та не смертельна вона, і коли вже її викрито, то й ліки на неї знайдуться, - ота вода живуща й цілюща, що вертає силу і життя покаліченим та замордованим істотам.

Такими ліками, чарівною тією водою знову ж стало нам рідне письменство. На самих скаргах та на свідченні проти лихих на рідний народ замірів воно не обмежилось. Разом воно стало й до великої творчої роботи: з темряви воно підіймає народ до світла, освідомлює його, показує йому кращі стежки в житті, доцільнішу трату своєї сили і, що найголовніше - усім узагалі і кожному зокрема без упину проказує: не парієм будь і не попихачем світовим, а людиною, шануй себе, і чужого научайся, та і свого не цурайся. Таким чином, письменство нам не тільки калиновою сопілкою було, що розказала світові про нашу рану криваву, - воно будило оспалих, невидющим очі розкривало, оглухлим вертало слухи і стало за могутню підойму нашого національного воскресіння.

Сергій Єфремов. Історія українського письменства

 

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций