Жіночі образи у трагедіях Шекспіра

Розміщено Шкільні твори в 22 февраля 2011

Образ Офелії - один з яскравих прикладів драматичної майстерності Шекспіра. Її життя показано ніби пунктиром: прощання з Лаертом, розмова з батьком, розповідь про божевілля Гамлета, бесіда і розрив з Гамлетом, бесіда перед сценою “мишоловки”, сцена божевілля.

      Офелія з’являється перед нами у взаєминах із братом, батьком, принцом Гамлетом, у якого вона закохана. Вихована при дворі, героїня дуже самотня. Вона оточена людьми, які до неї байдужі. Дівчина - лише іграшка, знаряддя в чужих руках. Її любов до Гамлета стає ставкою у двірцевій грі. Рідний батько, Полоній, шпигує за нею і, довідавшись, що вона зустрічається з принцом, намагається перешкодити цій любові. До того ж не тільки тому, що його дочка нижча за Гамлета станом, але й тому, що Гамлет - з іншого табору, він - суперник Клавдія, на якого робить ставку Полоній. І батько, і брат вимагають, щоб вона відмовилася від любові до принца. Офелія - слухняна дочка, вона не звикла суперечити нікому. І річ не в тому, що вона позбавлена волі й самостійності. Просто вона й сама не до кінця вірить у серйозність намірів Гамлета. При цьому з Лаертом вона тримається більш вільно і на його застереження відповідає напівжартівливо:

      «Только, милый брат,

      Не будь как грешный пастырь, что другим

      Указывает к небу путь тернистый,

      А сам, беспечный и пустой гуляка,

      Идет цветущею тропой утех,

      Забыв свои советы.»

      Офелія припиняє зустрічатися з Гамлетом і відмовляється прийняти від нього листи. Будь-яка дівчина в подібному випадку вправі чекати пояснення. Справа за Гамлетом. Але він зайнятий думками про помсту. Йому зараз не до Офелії. Тому, коли король Клавдій просить Офелію поговорити з принцом, дівчина погоджується, навіть знаючи, що розмову будуть підслуховувати. Але в неї немає іншої можливості перевірити істинність його почуттів або переконатися в його божевіллі. Офелія довірлива, тому Гамлет саме на ній випробовує роль божевільного. Сцена розриву між закоханими повна драматизму. Гамлет не вірить Офелії, він захищає власне життя - неправдою, грою, божевіллям. Він намагається пом’якшити розрив, говорячи, що не розлюбив, а не любив ніколи, прикидався, і шкодувати про нього не варто. Ображена Офелія тримається з гідністю, повертаючи подарунки:

      «Нет, принц мой, вы дарили; и слова,

      Дышавшие так сладко, что вдвойне

      Был ценен дар, - их аромат исчез.

      Возьмите же; подарок нам немил,

      Когда разлюбит тот, кто подарил.» [13, 39].

      Чи розуміє Гамлет, що Офелію підіслано? Врешті-решт, це неважливо. Він знає, що дівчина відкрита та довірлива, що вона все одно перекаже розмову з ним Полонію. Офелія зовсім не вміє брехати, тому Гамлет і не намагається домовитися з нею, як з Гораціо [13, 39].

      Остання зустріч Гамлета й Офелії відбувається ввечері перед виставою “Убивство Гонзаго”. Гамлет всідається біля ніг дівчини, навмисно говорячи різкості і навіть брутальності. І Офелія терпляче зносить усе, підспудно впевнена в якійсь своїй провині та божевіллі принца. А потім Гамлет убиває Полонія, і дівчина позбавляється єдиної опори в житті. Людина, яку вона продовжує любити, виявляється вбивцею її батька. Цього потрясіння бідний розум не виносить. Логіка божевілля Офелії вміщує кілька нав’язливих ідей: це - смерть батька, розтоптана любов, жорстокість світу, її загибель - сумна закономірність: такій чистій, довірливій істоті нема чого робити при дворі, де панують злість і віроломство. Її використали і викинули за межі світу. І живе каяття Гамлета над її могилою не може нічого виправити. Офелію занадто мало любили, і ніхто не зміг уберегти - у цьому її трагедія [13, 40].

Персонажі, які діють в трагедії «Король Лір», діляться на дві протилежні групи. До однієї належать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол - хижаки й егоїсти, позбавлені честі й совісті, лицедії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади й багатства. Особливо глибоким є образ Едмунда з його виразно окресленим характером. Сильний, небезпечний злочинець, він завжди володіє собою, розраховує тверезо і точно, ніколи не діє під враженням роздратування чи гніву. Едмунд - страшне породження соціального перевороту нової доби. Він втілює розкріпачену ініціативу, позбавлену людяності, спрямовану проти суспільства, виключно на задоволення особистих, хижацьких інтересів [8, 27].

Інша група персонажів - Корделія, Кент, Едгар, блазень Ліра, згодом Глостер - повноцінні люди, гуманні, щирі й безкорисливі. В образі Корделії найбільш повно втілено ідеальні риси людини - чистота, гідність, щирість, висока людяність. Корделія - один із найбільш довершених позитивних жіночих образів світової літератури. Леся Українка писала: «В усій класичній і некласичній французькій літературі XVII та XVIII ст. нема жодного жіночого образу, котрий можна було б поставити поряд зі щирою, вільною духом Корделією».

Отже, мова йде про діаметральну протилежність жіночих образів: уособлення добра і щирості, та підступної корисливості. У даному сюжеті Шекспір блискуче змальовує антагонізм сестринських почуттів: одні улесливо виказують неправдиві почуття до Ліра, а опозиційно налаштована Корделія, виказуючи свої правдиві почуття до батька, опиняється у вигнанні саме через кришталево прозору правду і бездонну чистоту душі, сповненої щирої любові до батька.

Хоча Лір не може одразу збагнути пріоритетності Корделії (за що йому згодом доведеться поплатитися дорогою ціною), проте прозріння не забарилося: саме підступність, ненажерливість, жага до влади і надмірна ненаситність Гонерілії і Регани змушують Ліра переосмислити першопричину вияву такого неадекватного ставлення, і спробувати збагнути щиру простодушність Корделії, яку свого часу він не осягнув своїм примітивним, закоханим у лестощі его [8, 28].

Джульетта Капулетті - один із центральних персонажів трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Джульєтта показана в момент переходу від наївної самодостатності дитини, якій невідомі сумніви в тому, що навколишній її світ може бути іншим, до зрілості закоханої жінки, здатної пожертвувати всім заради коханого. На початку п’єси Джульєтта - слухняна й любляча дочка, батьки для неї - найбільший авторитет, втілення мудрості, добра й справедливості. У її житті немає й не може бути місця для самоствердження, яким на початку п’єси одержимий закоханий у Розалінду Ромео, тому що підлегле положення жінки в будинку батька виключає яку-небудь зовнішню активність [8, 46].

До зустрічі з Ромео Джульєтта не замислюється над причинами давньої ворожнечі між їхніми родинами й бачить у всіх Монтеккі лише ворогів. Але коли в її душі пробуджується почуття до Ромео, разом з ними оживає й розум. Вона вперше задає собі питання, на які не так просто відповісти: як залишатися люблячою й слухняною дочкою й разом з тим бути чесною перед своєю совістю? Чи можна любити ворога родини? І Джульєтта вимовляє знамениті слова:

“Що є Монтеккі? Хіба так кличуть

Особу й плечі, ноги, груди й руки?..

Що значить ім’я? Троянда пахне трояндою,

Хоч трояндою назви її, хоч ні”.

Однак і Джульєтта, і Ромео залишаються людьми своєї епохи, вони не владні вирватися з лещат її настроїв і забобонів. Коли Джульєтта, бажаючи відвести лихо від утікшого до Мантуї Ромео, говорить матері, що жадає отруїти вбивцю Тібальта, що вона сама складе смертоносне зілля, леді Капулетті нітрохи не здивована її пізнаннями в галузі отруйних речовин і не звинувачує доньку, готову мстити з такою ж жорстокістю, як і чоловіки її родини. Шекспір  чи ледве не з батьківською ніжністю ставиться до своїх персонажів, він, як їхній творець, “бачить їх наскрізь”, але не осуджує за слабкість. Він переконує читача у тому, що саме ці люди, з усіма їхніми пороками й недоліками, достойні любові, тому що тільки вона одна може підняти їх над недосконалістю цього життя й урятувати від зла, що панує у світі [8, 30].

Найбільш знаменитий образ - леді Макбет, що відважно обіцяла чоловікові взяти всю вагу злочину на себе, але вона перша ламається під тягарем злочину й думок про свою провину: вона божеволіє   й намагається змити з рук кров короля Дункана:

«Прочь, проклятое пятно! Прочь, говорю!

 Один; два; значит, пора. В аду темно.

Стыдно, милорд, стыдно!

 Воин, и вдруг испугался?

 Чего нам бояться, не знает ли кто-нибудь,

 раз никто не может призвать

 нашу власть к ответу?

 Но кто бы мог подумать,

 что в старике так много крови?»

Леді Макбет - особистість доволі яскрава. Насамперед,  у шекспірівській трагедії багаторазово підкреслюється, що вона дуже гарна, заворожуюча жіночна, надзвичайно приваблива. Вона й Макбет - це дійсно чудова, один одного гідна пара. Звичайно вважається, що саме честолюбство Леді Макбет підштовхнуло її чоловіка на перше зроблене ним злодіяння - убивство короля Дункана, але це не зовсім вірно. У своєму честолюбстві вони теж рівноправні партнери. Але, на відміну від свого чоловіка, Леді Макбет не знає ні сумнівів, ні коливань, не відає жалю: вона в повному розумінні слова “залізна леді”. І тому вона не здатна розумом осягти, що скоєний нею злочин - гріх. Каяття їй чуже. Розуміє вона це лише втрачаючи розум, у божевіллі, коли бачить криваві плями на руках, які змити ніщо не здатне…

Побутує думка, що жорстокість Леді Макбет слід розглядати слід розглядати з позиції нестримного та кришталево-чистого і самовідданого кохання до свого чоловіка. Цим вона не штовхає його до скоєння злочину, а лише прагне довести йому своє кохання, підтримати його у будь-яких починаннях, навіть жорстоких і антигуманних. Вона, бачачи жагу до влади в очах Макбета, бачить темні закутки його душі, і дає волю примхам свого коханого… [20, 90].


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций