Жанрова система української літератури періоду Київської Русі

Розміщено Екзаменаційні твори в 22 февраля 2011

 

Складна і заплутана проблема на сьогодні старокиївської спадщини. Майже два століття триває суперечка: кому належать культурні скарби Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.. (Україні чи Росії). Питання хилилося на користь „северян”, хоч у ХІХ - на поч. ХХ ст.. лунали тверезі голоси, що Україна пряма спадкоємниця старокиївської, давньоруської культури. Здається, тут немає про що сперечатися, адже основні давньоруські землі - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства - були розташовані на території нинішньої України, а отже, і всі їхні матеріальні й духовні надбання беззастережний спадок України. Та російську науку не влаштовує це, і ось уже другу століття нав’язливо й без наукових та історичних підстав обстоюється думка, начебто пам’ятки Київської Русі належать Росії.

Радянська наука трохи пом’якшила цю проблему, взявши на озброєння висловлену Сталіним тезу про те, що Київська Русь була „колискою” трьох братніх слов’янських народів - російського, українського та білоруського, а звідси випливає? Старокиївську культуру успадкували одночасно всі три названі східнослов’янські народи. Нині „сталінська” теза про „колиску” відкинута. Проте російська наука не відмовилася від своїх претензій на старокиївське письменство. Звідси „Повість врем’яних літ” - видатний твір „русской литературы”, „произведение родное для всякого руського человека”. А „Слово о полку Ігоревім” - „героический пролог русской литературы”.

Думки про „русскость” видатних творів давнього українського письменства найактивніше відстоював у нові часи акад.Д.Лихачов. Прагнення російської імперської науки зробити відносно молоду російську культуру й літературу старшою цілком зрозуміле. До неї без жодних застережень зараховуються твори світового значення, які належать іншій літературі й до Росії мають дуже далеке відношення. Росії нелегко буде відмовитися від цієї „спадщини”, але й нам не треба пасивно спостерігати, як наш духовний набуток працює на чужу культуру. Ми повинні більше уваги її як питомо нашу дорогоцінну спадщину, активна присутність котрої відчувається в усій українській літературі наступних століть.

А до недавнього часу літературу Київської Русі досліджували здебільшого російські вчені. Українці не наважувалися підступити до неї, побоюючись конкурувати з росіянами, серед яких були чправді видатні постаті - М.Присьолков, Б.Греков, Д.Лихачов, Б.Рибаков, М.Тихомиров та ін. Тепер часи змінилися. Праці М.Грушевського помітно застаріли. А публікації Л.Махновця, М.Лабуньки, певною мірою В.Німчука, М.Котляра, В.Франчук не заповнюють тієї прогалини, яка утворилася в Україні в галузі вивчення літератури Київської Русі.

Наукові студії про письменство Київської Русі залишають невиразне враження про його жанровий склад. Це можна швидше пояснити певною інерційністю в осмисленні жанрових форм давньої літератури, коли перелік жанрів з однієї праці переносився до інших з деякими уточненнями та доповненнями. Це простежується в синтетичних працях з історії української літератури, написаних за минулі сто років. А в акад. Історії у 8-ми т. Висвітлення літературного періоду Київської Русі позначене помітним впливом російських медієвістів.

Із російських дослідників, котрі вивчали києворуський період історії літератури, найбільшу увагу жанрам приділив Д.Лихачов. Вироблений ним погляд на жанрову систему давньоруської літератури й досі лишається пріоритетним у російській медієвістиці. Вчений виклав в окремих статтях та розділах монографій і конкретизував у численних студіях теорію жанрів, які сформувалися в період Київської Русі. Ключові позиції його такі:

1.      давньоруські жанри орієнтовані на „практичну мету”, тобто вони обслуговують певну сферу життя (поза літературні) - церковну, юридичну, державну.

2.      зв’язок жанрів із напрямом і стилем епохи.

3.      жанри між собою ієрархічно пов’язані (первинні та синтетичні або жанри-типи, і жанри-підтипи).

4.      літературна природа жанру залежить від теми й предмета зображення, що відбилося на термінології та назвах творів;

5.      жанр визначав особу автора;

6.      літературні жанри взаємодіяли з усними, а оригінальні твори часто виникли на перетині фольклорних та літературних традицій.

Таким чином, враховуючи міркування як українських, так і російських вчених, можна реконструювати жанрову систему літератури періоду Київської Русі, визначити прикметні особливості кожного жанру в тій системі. Вимальовується така картина:

-         літературні жанри - це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні - трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства;

-         церковні жанри - це „література церковних кругів”, вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення;

-         світські жанри, в основному, відображають поза релігійні сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й розважальну функцію (белетристика).

Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби: елементи дружинної поезії, героїчного епосу.

Драматичні жанри також відсутні, окрім хіба що діалогів.

 

Рецепція візантійської та болгарської літератури на Україні.

Вирішальним чинником у зародженні української літератури дослідники вважали болгарський чинник. При цьому віддається належне й візантійському письменству, яке зберегло та передало в українську художню свідомість деякі давньогрецькі традиції.

Адаптація запозичених книжних жанрів за умов давньоруського культурного буття здійснювалося на тлі зіткнення двох типів культур (руської і візантійської). Тому рецепція літератури візантійського типу мала як позитивні, так і негативні колізії. Такої думки був Б.Лепкий, І.Франко та М.Грушевський та ін. відзначили, що жанрам періоду становлення української літератури притаманний здебільшого духовний (релігійно-церковний) характер, який перейнято було від болгарського та візантійського письменства.

М.Грушевський був переконаний, що чимало руських літературних жанрів - це „переробка, парафраза візантійських або болгарських”.

Приймаючи чуже віросповідування, тодішня культурна еліта приймала і словесно-художні форми, які його репрезентували та популяризували, таким чином готуючи ґрунт для літературної трансплантації. Запозичення з Болгарії та Візантії були однак вибірковими, оскільки Русь цілком об’єктивно не могла сприйняти всю класичну спадщину південних сусідів, маючи інший, ніж у них світоглядний та естетичний тип культури. Тож і засвоювалося передусім те, що стосувалося пропаганди держави.

Кожна література в якійсь мірі пов’язана з попередньою літературною традицією. Це мало місце і в Київській Русі.

Вже давно встановлено, що перекладна література Київської Русі ХІ-ХІІ ст. в основному складалася з творів, перекладених з грецької. Були, правда, окремі твори в перекладах з латинської мови, що література Київської Русі виникла і розвивалася під певним впливом візантійського літературного впливу.

В науковій літературі висловлювались різні судження про об’єм цього впливу, про роль яку він відіграв в процесі становлення давньоруської літератури. Але сам факт візантійського впливу ніким ніколи не заперечувався.

Доступні нам матеріали свідчать, що Київська Русь ХІ-ХІІ ст. сучасна їй візантійська література не була відома.

А в той час візантійська література переживала одну із найкращих епох історичного розвитку. Цей період називають періодом візантійського Ренесансу. Загострюється інтерес до античності - античної філософії, античної художньої прози і поезії. Виникла навіть світська сатира в манері діалогів Лукіана. В поезії починають культивуватися античні жанри і метричні розміри. У Константинополі - великому центрі візантійської філософії і богославської думки - предметом досконалого вивчення поряд з працями отців церкви стають Аристотель і Платон.

Але цей розвиток не був відомий у Київській Русі. Він пройшов безслідно. Жоден із візантійських авторів цієї епохи не був перекладений у Київській Русі.

Але деякі візантійські письменники цього часу Нікіта Стифат, Симеон Новий Богослов, Пилип Моно троп, Петро Дама скін, хроністи Костянтин Манассія, Іван Зонарі стають відомі в східнослов’янських землях у болгарських перекладах пізніше, в епоху ІІ південнослов’янського впливу. Подібне явище спостерігається і у Болгарії. Літератори болгарського „золотого віку” перекладали багато, але, як правило, не сучасників. Із усього, що мала сучасна болгарам візантійська література вони відібрали для перекладу тільки один твір - „Хроніку” Георгія Амартоли.

Чому все таки обходили своїх візантійських сучасників болгари і східні слов’яни. Це пов’язано було з рівнем розвитку, з повною відсутністю яких-небудь літературних традицій, а знайомство з візантійською літературою вимагало усвідомлення, якого ще бракувало. Тому треба було починати не з кінця, а з початку. Тому книжники орієнтувалися переважно на авторів ІУ-УІ ст., на класиків грецької церковної літератури.

Серед авторів, яких найбільше перекладали, займав Іоанн Златоуст (344-47-407). Костянтин Преславський назвав його „великим злато словесником” „високолетающим орлом”. Не меншим авторитетом користувались і Григорій Назіанзін, Василій Великий, Афанасій Олександрійський, Кирило Ієрусалимський, Іоанн Синайський, Кирило Скифопольський, а також Єфрем Сіріп.

Своєрідними були перекладені збірники-антології. Вони дуже часто перероблялися, їх доповнювали матеріалом із інших джерел, виключалося непотрібне, ускладнювалися вставками власного змісту.

Такого походження були Ізборники 1073 року та Ізборник 1076 року.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций