М. Грінченко - спогади про Івана Нечуя-Левицького

Розміщено Українська література в 19 февраля 2011

…Я вперше побачила їв. Семеновича р. 1902го, як ми переїхали жити в Київ. Був він маленький, сухенький, чистенький, з позападалими очима, з трошечки ніби випнутим підборіддям, з підстриженою сивою борідкою; говорив і всміхався лагідно. І взагалі був лагідний та ясний. Тоді вій жив на Пушкінській (раніше Єлизаветинська), здається, ч. 19, в помешканні у Сегетів. Будиночок, в якому він жив, був у дворі, а за ним ніби левадка з копанкою; стояло на левадці зо два чи три вулики, й Іван Семенович був дуже задоволений, що, живучи серед Києва, має перед вікном і ставок, і садок, ще й пасіку. Помешкання його було невеличке: передпокій та дві маленькі світлички: одна - вітальня з канапою, столом перед нею і роялем. На столі перед канапою лежав «Кобзар» і ще кілька книжок у гарних оправах; на стінах - кілька малюнків, здебільшого краєвиди. У другій світличці стояло вузеньке ліжко, комод з люстром і туалетним приладдям на ньому та невеликий стіл для писання…

У світличках було чистенько і затишненько, і сам він був такий чистенький, привітненький. Мужчин приймав часом у сірому халаті. Жінок у сюртуці. Піджаків не носив. Розмовляв залюбки, і розмовляти з ним було приємно. Говорив він здебільшого про давні часи, про давнішніх людей. Говорив цікаво, образно. Слухаєш, було, його, і проходять перед тобою цікаві картини минулого: і духовна академія тих часів, коли Іван Семенович ще в ній учився, і “життя Івана Семеновича в сім’ї, і старосвітські батюшки та матушки на Київщині, бо він же, бувши кавалером, їздив на храми, на йменини, на весілля і навіть бував «душею товариства», бо танцював добре і співав. Вітали «кавалерів», а надто академістів, дуже добре, а найбільше там, де були дочки на виданню, та Іван Семенович нікого собі не вподобав.

Не знайшов собі до смаку,- казав він.- Я, бачите, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось не естетичне, і вже вона не моя.

В ті давніші часи він жив дуже пунктуально: вставав і лягав у визначену годину та й у всьому слухався годинника, їв тільки дома у призначені, години і ніколи піде не хотів випити навіть чаю чи кофе, бо то було не в призначену годину і не таке, до якого він звик, а значить могло йому пошкодити.

У години, призначені на прохідку, заходив він часом до нас поговорити про «Словник», що саме тоді складав Грінченко, приносив слова до «Словника»…

Ще р. 1893го святковано було 25річний ювілей Івана Семеновича, святковано, як звичайно в ті часи, нишком, серед невеликого числа делегатів, що попривозили адреси. Останню прочитану адресу від кількох дівчаток з Чернігова, які дякували любому дідусеві за його працю. Чернігівський делегат оповідав, що ця адреса дуже сподобалась ювілярові; вислухавши він її, сказав, що йому дужедуже велику втіху зробили дівчатка і що тепер він уже піде додому.

Почали його спиняти, бо свято ще не скінчилося, програму ще не виконано, але він не вважав ні на які резони:

- Піду, бо вже мені спати час…

І не зостався, пішов, лишивши делегатів кінчати ювілейну програму без ювіляра.

І от р. 1304го явилася змога одсвяткувати 35річний ювілей Івана Семеновича прилюдно. Перша половина свята відбулася з помешканні «Литературноартистического общества» на Хрещатику. Все йшло дуже добре. Було багато людей, читали багато адрес, а листи і телеграми лишил! ся нечитані, бо вже не було на те часу. Іван Семенович сказав немудру, але гарну промову. Тоді молодь ухопила його з фотелем, па якому він сидів, і почала носити по залі.

Цікава не була картина, як щасливе і ласкаве без краю обляччя Івана Семеновича пливло вгорі над людьми, а на нього дивилися теж щасливі і ласкаві в той час обличчя…

З весни 1909 аж до літа 1910 року я в Києві не жила, а потім, хоч і приїхала знов у Київ, та не пригадую; чи

 

бачилася з Іваном Семеновичем до року 1915го. Чула тільки, що він живе вже не на Пушкінській.

Коли це одного разу взимку 1915 року (а може, на початку 1916го) приходить Іван Семенович… ми жили недалеко одне від одного: він на Львівській біля Гоголівської, а я на Гоголівській.

Зраділи одне одному вельми. Іван Семенович одмінився дуже за цей час: постарівся, схуд, поменшав. І це мене не здивувало: така одміна і мусила бути. А дивно було те, що він уже не поспішався на певний час додому і не зрікся випити чаю і щось з’їсти. Поясняв це тим, що поздоровішав і через те може дозволити собі з’їсти щось і не дома, і не в призначений час.

Мене більше здивувала перша причина. Трохи розпиталася про грошові оправи Івана Семеновича: на місяць п’ятдесят карбованців пенсії. В ті часи вже справді важко було платити візникові за кожен пакунок окремо, а за себе окремо. І гірко стало, що той, кому важко, навіть неможливо заплатити ті окремі гривеники - Іван НечуйЛевипький, автор «Миколи Джері», «Бурлачки», «Кайдашевої сім’ї»…

За останні десять років дуже Іван Семенович одмінився… на дворі ходив у темних окулярах, бо світ різав йому очі… Іван Семенович сам собі зашивав одежу, при шизав ґудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: заміняти його не було кому. І ходив він, і стояв у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом - терпів усе і  вже не боявся  застудитися.

На моє запитання, що він робить останніми часами, Іван Семенович одказав:

-        Поспішаюся подоводити до краю дещо, поки ще не

зовсім отемнів та ще якось вештаюся. Пишу спогади про дитинство своє, про те, як у бурсі вчився. Граматику виправляю.

…З писань Івана Семеновича дещо видавав Череповський, а дещо він сам друкував своїм коштом. Та тільки кошту в його бракувало на те…

Важко йому жилося: старий, слабий, ані піклування, ані помочі ні від кого. Правда, були в нього в Києві й родичі: сестра, племінниця - жінка протоієрея Пва та небіж професор Рий. Може, й ще хто був, але він згадував тільки про цих. Та він наче аж боявся тих родичів, а де вже було турбувати їх яким своїм лихом. Пригадую, він розповідав, що колись, літуючи там, де літувала його сестра, він забув свої пантофлі і листом попрохав їх вислати.

-        Та, мабуть, не скоро вишлють, бо треба ще попрохати когось, щоб зашив у полотенце та відніс на пошту.

-        Та сестра ж і зашиє,- хіба ж то важка робота?

-        Ну, де ж таки сестра зашиватиме пантофлі! Вона-дама,- сказав Іван Семенович з пошаною.

І справді, потім виявилося, що пантофлі зашивав і вислав якийсь Ю. Але ніколи не жалівся Іван Семенович на те, що доводиться йому старому, немічному самому все робити. Він навіть не уявляв собі, що можна було б претендувати на якесь інше життя. Гнівався тільки, як доводилося довго в черзі стояти, бо це бувало вранці і відбирало час од роботи літературної.

Не завсігди все йшло гаразд. Траплялося, що двірник не принесе окропу години до одинадцятої, або кілька день поспіль дворничиха не приходить замести в хаті, або, недобачивши, поставить Іван Семенович якусь посудину на стіл чи на поличку так, що вона впаде і розіб’ється, або подереться чобіт  чи одежа. Одежу то вже якось сам зашиє, а чобіт нести до чоботаря треба, а значить гаяти час і витрачати гроші.

Були в його і радості: якусь роботу дописав, вигадав чи записав од когось гарне слово, почув, що надруковано нову книгу, стрів кого знайомого, одвідав його хтось, мав цікаву розмову в черзі або в крамниці про українську літературу і обіцяв принести комусь українську книжку. Потім розмови про цю книжку. Його знали в околишніх крамничках, пекарнях, у чергах і гарно поводилися з ним: часом навіть йому поступалися чергою. Але так робили здебільшого прості люди.

А от як поводилися з ним його господарі. Забула прізвище - здається, присяжний повірений був його господар і власник того будинку. Як Іван Семенович носив гроші за помешкання, то мусив стояти в передпокої, поки покоївка віднесе гроші і принесе йому квиток. Довелося зарадити цьому.

Приходив він до нас часто і здебільшого веселий. Мама моя була років на три молодша за нього, і вони любили вдвох розмовляти про старовину.

Кажу якось:

-        Мабуть ви, Іване Семеновичу, не кохали нікого, що не одружилися?

-        Е, ні, кохав, аж двічі. Як у Седлеці вчителював. А одружитись не судилось. З першою директор не порадив. Як дочувся, що я залицяюся, так покликав мене і спитав, чи правда. Я сказав, що правда і що хочу з нею одружитися. А він каже: - «Не годиться педагогові дружитися з такою, що амазонкою з офіцерами кататися їздить. І одружившися, їздитиме. Який же це приклад юношеству?» Так як почав, як почав, то таки й розраяв. А гарна була, тендітна така…

-        Аз другою ж чому не одружилися?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций