Ячейкін Юрій Дмитрович Мої і чужі таємниці — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 13 декабря 2016



Хіба ж відпочинеш? А насправді у хаті нікого, крім мене, нема!

— А я? — озвався голос. У ньому виразно бриніла образа.

Скажу не криючись, мені стало моторошно. Волосся на голові піднялися сторч.

Я швидко повів очима по кімнаті, озирнувся на всі боки — нікого! Та в мене було таке дивне враження, ніби я побачив нашу квартиру вперше. Речі здалися незнайомими, таємничими, ніби я їх ніколи в житті не бачив. Було таке відчуття, ніби я потрапив у чужу хату. В кожному кутку чигала небезпека. Я навшпиньки повернувся до своєї кімнати і знову сів на ліжко. Кортіло посидіти тихенько-тихенько, але я навмисне почав говорити, щоб хоч трохи заспокоїтись.

— Певно, я ще сплю, — сказав я і почув, що мій голос теж зробився як чужий. А може, й справді мати мене не збудила і мені усе це ввижається уві сні. От зараз мати мене збудить і запитає: «Чи довго ти спатимеш?»

І тут я знову почув:

— Ніхто тебе не збудить, бо ти давно прокинувся. А мати твоя двадцять хвилин тому пішла на роботу. А-ап-чхи!. От бісова погода, напевне, схопив нежить…

«Так! — подумав я. — Це й справді сон! А коли це сон, то мені нема чого лякатися. Краще додивлюся його до кінця, а потім розповім хлопцям. Адже ще нікому з нас не снився такий дивовижний сон! Він цікавий, як кіно…»

Коли я упевнився, що це лише сон, я негайно заспокоївся. А чого хвилюватися? Одного разу мені приснилося, що мене зловили жахливі розбійники, схопили волохатими руками, розгойдали і кинули у страхітливу прірву.

А насправді виявилося, що я просто впав з ліжка.

Ну от, я заспокоївся, подивився у куток, де стояв торшер, і запитав:

— А де ви ховаєтеся?

Торшер повагом відповів:

— А я не ховаюся. Апчхи!

Це почало мене розважати. Ще б пак — речі заговорили! Таке справді буває лише уві сні. Та й то не завжди.

— На здоров’ячко! — гукнув я радіолі.

— Дякую, — прохрипіла радіола.

— Значить, ви у нас у хаті? — запитав я у стільця.

Стілець навіть здивувався такому безглуздому запитанню:

— А де ж іще?

— А чому ж тоді нікого не видно? — хитро запитав я книжкову шафу.

— Хіба ти досі не здогадався? — відповіла шафа.

— Атож, ні, — вже зовсім весело сказав я. — Хіба ж я б запитував, якби здогадався?

І тут я почув неймовірне:

— Знай, хлопчику, — врочисто мовив мій стіл, — я — Невидимка!

— Ой!.

  Розділ 9. ТАЄМНИЦЯ

У мене живе Невидимка!

Мені пощастило так, як ще нікому не щастило.

У Києві сотні тисяч квартир, а Невидимка один.

І цей єдиний на весь Київ Невидимка (та що там на весь Київ — на весь світ) поселився саме в нашій квартирі.

Коли людство дізнається про цю фантастичну подію, нашу квартиру неодмінно обернуть на меморіальний музей, а до стіни будинку товстими шурупами прикрутять мармурову дошку. А на ній золотом по білому викарбують: «У цьому будинку жив і працював перший у світі справжній, живий Невидимка».

Безумовно, мене призначать директором меморіального музею, і я розповідатиму відвідувачам неймовірні подробиці з біографії Невидимки.

Та раптом я збагнув, що Невидимка хворий і його передусім треба вилікувати.

І тоді я сказав:

— Знаєте що, товаришу Невидимко, ви посидьте тут, а я злітаю до аптеки по ліки. Гроші у мене є. У мене е цілий карбованець на тістечка…

— А навіщо тобі бігти до аптеки? — підозріло запитав Невидимка.

Я відповів:

— Як навіщо? Я ж чую, як ви застудилися. Вас необхідно негайно лікувати. У мене мати лікар, я все знаю. Грип — небезпечна хвороба! Якщо його не лікувати, він дає несподівані ускладнення. А що, як з вами станеться якесь лихо, людство мені цього ніколи не подарує!

— Тс-с! — прошепотів Невидимка, і я уявив собі, як він приклав невидимий палець до невидимих губів. — Навіть думати не смій про ліки, якщо не хочеш заподіяти мені шкоди. Апчхи!

— А яка ж від ліків шкода? — запитав я.

— А така, — відповів Невидимка. — Хтозна, можливо, саме для мене ліки виявляться шкідливими… А що, коли я сконаю, як піддослідна миша?

— Невже вам не можна вживати ніяких ліків? — розгублено запитав я.

— Ніяких! — категорично відрубав Невидимка.

Лише тепер я по-справжньому злякався. Адже загибель Невидимки від якогось нікчемного пірамідону була б непоправною втратою для мене і для людства.

І я з надією запитав:

— Невже нічого-нічогісінько не можна зробити?

Невидимка відповів:

— Твої наївні запитання, хлопче, мене смішать. Ха-ха-ха! Що ж тут зробиш? Сам бачиш, як я змінився. Був видимим, а зробився прозорим, як повітря. А що це означає з наукового боку? З наукового боку це означає, що біологічні сполуки мого тіла набули нової якості на невідомій органічній основі. Зрозумів? Ось чому реакція мого організму на звичайнісінькі ліки може виявитися жахливою. Ти тільки уяви: можливо, навіть від грама елементарного кальцексу може виникнути ланцюгова реакція і я вибухну, як атомна бомба! Трах-бах-тара-рах — і вибух зітре півміста на порох! Людство тобі такої катастрофи ніколи не подарує.

— Це ще тільки наукова гіпотеза, — вагаючись, зауважив я. — Можливо, ваш організм і не вибухне. Це ще треба перевірити на досліді.

— Так, можливо, і не вибухне, — погодився зі мною Невидимка. — Але хіба ти не припускаєш, що внаслідок сліпого експерименту з ліками моє тіло може втратити вагомість, як уже втратило видимість, і з першою космічною швидкістю ринути у космічний простір? Якщо я не згорю в атмосфері від тертя повітря, я неодмінно перетворюся в космічній холоднечі на крижану бурульку. Бр-р! Людство тобі цього лиха ніколи не подарує.

Від цілковитої безпорадності я навіть зажурився. Я дорікав собі за кволу фантазію. І все ж я раз у раз запитував себе, як допомогти Невидимці, хоч і не знаходив розумної відповіді.

І раптом мене наче осяяло.

— Знаю! — вигукнув я. — Знаю, що робити! Треба негайно повідомити про вас в Академію наук! От що! Академіки обов’язково врятують вас від усіх небезпек!

— Тс-с! — знову приклав Невидимка невидимий палець до невидимих губів. — Мій юний друже, я ціную твої турботи, але я боюся зустрітися не тільки з академіками, а й з кандидатами у кандидати наук. Якщо я з ними зустрінуся, я згорю, але вже не від тертя повітря, а від сорому.

— А чого вам соромитися? — запитав я і раптом збагнув: — Ага, розумію! Ви, мабуть, роздягнені, як і Невидимка у книзі Уеллса? Тоді одягніть будь-який костюм мого батька. Він вам нічого не скаже — для науки батько пожертвує усім.

— Не в тому річ, — прошепотів Невидимка. — Мені соромно відкрити вченим людям свою фатальну таємницю. А від них приховати її буде неможливо.

— Таємницю?! — схвильовано перепитав я.

— Так, таємницю, — відповів Невидимка. — Ця страшна таємниця не дозволяє мені спілкуватися з нормальними людьми.

— Це нічого, — заспокійливо мовив я. — Мені ви можете довіритися. Моя мати не раз казала, що я — ненормальна дитина.

— А ти вмієш тримати язик за зубами?

— Могила! — запевнив я Невидимку.

І тут Невидимка відкрив мені свою страшну таємницю.

Він сказав:

— Слухай мене уважно і дивись — нікому анічичирк. Під час останнього експерименту мене спіткало несподіване лихо — зникли усі мої записи разом з лабораторією. Принагідне я розповім тобі про це докладніше. Звичайно, записи можна було б поновити, якби не сталося найгірше: я загубив усі свої енциклопедичні знання. Вони геть повилітали у мене з голови. Ось чому у розмові з науковцями я був би безпорадний, як новонароджене щеня. Ті жалюгідні залишки, що втрималися у моєму спорожнілому черепі, не можна навіть назвати знаннями, настільки вони мізерні. Апчхи! Я пам’ятаю лише програми від першого до п’ятого класів. А вже від шостого класу знань у мене лишилося — аж моторошно згадувати про це! — лише за перше півріччя. А далі я нічого не пам’ятаю, наче хтось витер мої мозкові звивини гумкою. Ну, як я, знаменитий винахідник і дослідник, зустрінуся з ученими з такими ганебними знаннями? Згорю від сорому! Вчені на слово мені не повірять, їм докази давай!

Так, це було нечуване лихо.

Подумати тільки, людина зробила геніальне відкриття і забула, як саме вона його зробила! Мало того, ще й загубила свої записи, лабораторію та енциклопедичні знання. А вчені вірять лише переконливим доказам. А Невидимка усі свої переконливі докази посіяв. Хто ж тепер йому повірить, що це він зробив геніальне відкриття? Ясно — ніхто! Крім мене. Для мене досить вже того, що він невидимий. Все одно в його наукових записах я б нічого не втямив.

Я вголос подумав:

— Що ж тепер робити?

Невидимка у цілковитому розпачі ламав свої невидимі руки.

— Хіба я знаю, що робити? Єдиний мій порятунок — це знову сісти за парту і вчитися, вчитися, вчитися! Тоді я поновив би свої знання! Поновив лабораторію! Записи! Але де мені вчитися? Де та школа, в яку прийняли б учня, якого не видно на уроках. І взагалі, хто без переконливих доказів повірить у моє існування? Адже мій організм до того змінився, що я нічого не їм і нічого не п’ю. Він живиться самим повітрям… О, нещасний я винахідник! О, і ще раз о!

Намагаючись приховати свою нестримну і недоречну цієї миті радість, я запитав Невидимку:

— Невидимко, а ви знаєте, хто я?

— Ні, не знаю, — байдуже відповів він.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций