Микола Некрасов Вірші у перекладі М. Рильського

Розміщено Шкільні твори в 13 декабря 2016



Микола Некрасов

Вірші



Перекладач: М. Рильський

Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п’ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984









В дорозі







Скучно! Скучно!.. Поштарю меткий,

Ти б розвіяв тяжку мою скуку!

Заспівай-но мені щось про вік молодий,

Про рекрутський набір і розлуку;

Чимсь химерним мене посміши,

Де що бачив чи чув, розкажи -

Веселіше, бува, мені стане!



“Ох, і сам невеселий я, пане!

Лиходійка зсушила, жона!

В домі панськім зростала вона

І вивчала там, біс його зна,

Разом з панною різні науки:

Ну, сказати б то, шити й в’язать,

На варгані тім грати, читать,-

Всі дворянські химери і штуки,

Одягалась не так, як у нас

На селі сарафанниці наші.

А, приміром, у шовк та в атлас,

Їла вдосталь і меду, і каші,

Виступала маніжливо так,

Як і панії, тобто, природні,

А не те вже, що брат наш кріпак,

Але сватав її й благородний

(Бач, учитель був ледь не здурів,

Каже кучер, Іванич Торопка),-

Ну, та щастя їй бог не судив:

Не потрібна в дворянстві холопка!

Наша панночка заміж пішла -

Та й до Пітера, вирване зілля!

Ну, а пан, одгулявши весілля,

Повернувся слабий до села

Та и віддав свою богові душу,

Сиротою зоставивши Грушу…



Через місяць приїхав зятьок -

Перебрав по ревізії душі,

Та й усіх посадив на оброк.

Ну, а далі добрався й до Груші.

Чи сказала, буває, йому

Щось навпроти, чи просто затісно

Разом жити в одному дому

Стало вдвох їм,- нам теє незвісно,-

Та вернув він її на село…

Знає місце своє хай мужичка!

Плаче дівка - ой, лихо прийшло!

Білоручка, мовляв, білоличка!



Як на гріх в дев’ятнадцятий рік

Увійшов я… Мене посадили

На тягло - та на ній і женили.

Ох, і лиха ж набравсь чоловік!

Ходить павою, бачиш, такою,-

Ні доїть, ні махати косою!

Гріх сказать, щоб ледача була.

Та усе, мовляв, з рук випадало!

Коли дрова чи воду несла,

Чи на панщину йшла - ну, бувало,

Жаль дивитися стане… куди!

І з обнови нема їй утіхи!

То натерли їй ногу коти,

То, мовляв, сарафан не до шмиги,

Ще нічого на людях, в сім’ї,

Ну, а потайки - сльози, як річка…

Загубило те панство її,

А була б хоч куди молодичка!



Все якийсь там патрет розгляда,

Все читання їй, бачиш ти, любе…

Страх бере мене, просто біда!

Приведе і синка до загуби!

Миє, чеше його день при дні,

Вчить читати мужицьку дитину,

Бить не б’є - не дає і мені…

Та не довго їй пестить дитину!

Ніби тріска зробилась худа.

І ходити вже стало над силу.

Толокна ложок зо дві з’їда…

Доведеться покласти в могилу!..

А від чого?.. Та я ж не томив

На тяжкій, бідолаху, роботі,

Зодягав, годував, без пуття не корив,

Шанував, бачить бог, по охоті…

Ну, а бити - сливе і не бив,

Ну, хіба там під п’яну десь руку…” -



“Ну доволі, поштарю! Одвів

Ти від мене тяжку мою скуку!”





















Їду я містом у тьмі непроглядній,

Слухаю вітру квиління сумне,-

Друже бездомний, слабий, безпорадний,

Тінь твоя раптом в очах промайне!

Стиснеться серце від муки й тривоги.

Змалку зазнала ти сліз і проклять:

Хмурий і злий був твій батько убогий,

Мусила з нелюбом шлюб ти узять.

Муж тобі випав недобрий на долю,

Мучена й бита не раз ти була;

Не покорилась - пішла ти на волю,

Але й мене не на радість найшла…

Ти пам’ятаєш,- недужий, голодний,

Сили я тратив, з одчаю німів?

В нашій кімнаті, пустій і холодній,

Пару із уст наших вітер носив.

Згадуєш в ринвах, у комині звуки,

Бризки дощу, напівсвітло, півтьму?

Плакав твій син, і холодні ті руки

Відігрівала диханням йому.

Він не змовкав - і нестерпного болю

Повен був крик той… Ставало темніш;

Вмерло маля, накричавшися вволю…

Бідна! Свій плач нерозумний облиш!

З горя та з голоду поруч з тобою

Завтра так само навік я засну.

Купить хазяїн наш, повен злобою,

Нам дві великі й маленьку труну.

В різних кутках ми сиділи й мовчали.

Смертно бліда ти була і слаба,

Думи в тобі потайні вистигали,

В серці твоєму ішла боротьба.

Я задрімав. Ти пішла мовчазливо,

Причепурившись, немов до вінця,

І принесла за годину квапливо

Сину труну і їду для отця.

Голод нестерпний тоді вдовольнивши,

Ми засвітили - і в стінах німих

Сина поклали в труну, нарядивши…

Зглянулась доля? Чи бог нам поміг?

Ти не спішила з печальним визнанням.

 Я ні про що не спитав,

Тільки дивились обоє з риданням,

Тільки одчай мені горло стискав…

Де ти тепер? Довелося сконати

З лихом-бідою в нерівній борні?

Чи на дорогу звичайну пішла ти

У невідклично роковані дні?

Хто ж захистить тебе? Сестри і браття

Словом жахливим тебе назовуть,

Тільки в мені ворухнуться прокляття -

 І безнадійно замруть!..













Зелений шум







Іде-гуде Зелений Шум,

Зелений Шум, весняний шум!



Гуляючи, розходиться

Враз вітер горовий:

Хитне густими вільхами,

Квітчаний пил підніме він,

Як оболок: зелене все -

Повітря і вода!



Іде-гуде Зелений Шум,

Зелений Шум, весняний шум!



Тихенька в мене жіночка,

Наталя Патрикіївна,

Води не замутить,

Та якось гріх спіткав її,

Як літо жив я в Пітері…

Сама, дурненька, визналась,

Утяти б їй язик!

У хаті вдвох з лукавою

Зима заперла нас.

Мені у вічі дивиться,

Мовчить жона моя…

Мовчу… А дума лютая

Спокою не дає:

Убить… Так жаль сердешної!

Стерпіть - так сил нема!

А тут зима розкошлана

Реве і день і ніч:

“Убий, убий зрадливицю!

Спокусника згуби!

А то весь вік промучишся,

Ні вдень, ні ночі довгої

Спокою не знайдеш.

У вічі злі сусідоньки

Плюватимуть тобі!..”

Під голос бурі-віхоли

Зміцніла дума лютая -

Припас я гострий ніж…

Та враз весна підкралася…



Іде-гуде Зелений Шум.

Зелений Шум, весняний шум!



Як молоком облитії,

Стоять сади вишневії,

Тихесенько шумлять;

Пригріті теплим сонечком,

Шумлять по-молодечому

Сосновії ліси;

А поруч юним листячком

Щебечуть пісні юної

І липа блідолистая,

І чистая берізонька

В зеленім убранні!

Шумить дрібна ялиночка,

Шумить високий клен…

Шумлять вони по-юному,

По-юному, весняному…



Іде-гуде Зелений Шум,

Зелений Шум, весняний шум!



І слабне дума лютая,

Ніж падає із рук,

І всюди пісня чується

Одна - в лісах, в лугах:

“Люби, допоки любиться,

Терпи, допоки терпиться,

Прощай, коли прощається,

І - бог тобі суддя!”













Селянські діти







Ізнов на селі я. Ходжу полювати,

Віршую потроху - і легко так жить.

Учора, по вловах, не йшовши й до хати,

На сіні в сараї я ліг відпочить.

Заснув та й прокинувсь: у шпари широкі

Проміння веселого ллються струмки,

Воркує голубка; в блакиті глибокій

 Кричать молоденькі граки,

Ще й інша майнула над стріхою птиця -

По тіні ворону я зразу пізнав;

О! Хтось там шепоче! У шпарах очиці

 Мов хто на разок нанизав!

І карі, і сині блищать там, і сірі,-

 Неначебто цвіт польовий.

В них спокій і воля, і радощі щирі,

 І добрості відсвіт ясний.

Люблю я цей погляд дитячого ока,

 Де фальшу немає й сліда!

Завмер я: душа схвилювалась глибоко…

 О! Шепчуться знов!





Перший голос





  Борода!





Другий





А пан, говорили!..





Третій





 Та тихше, чорти ви!





Другий





Панам лише вуса годиться носить!





Перший





А ноги, бач, довгі, і сам уже сивий…





Четвертий





Дивися, на шапці годинник лежить!





П’ятий





От штука, так штука!





Шостий



 Ланцюг золочений…





Сьомий





О, річ недешева!





Восьмий





 Як сонце горить!





Дев’ятий





А онде собака - який здоровенний!

Вода з язика, бач, біжить.





П’ятий





Рушниця! поглянь-но: стволи які, нене!

Замочки різні!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций