Старицький Михайло Петрович Останні орли — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 10 декабря 2016


— Приниження паче гордості, — похитав головою плебан, — найсвятіший бачить і за тисячі миль наші душі й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братів його, а кров ворогів: бузувірів, схизматів, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залізо вогонь горнила. В насильстві іноді виявляється велика любов: ми караємо дітей своїх, люблячи їх і бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслідувало б осквернителів закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслідувати осквернителів закону божого? І хто ж може бути більшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть наші найзапекліші вороги.

Співбесідники, розмовляючи, ввійшли в темну липову алею й сіли в затишній, схованій у густій ліщині альтанці. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовність його духовного наставника вичерпалась, він підвів очі д’горі, тяжко зітхнув і похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

— Святий кардинал обіцяє ощасливити нас незабаром своїми одвідинами, —виждавши трохи, провадив далі плебан вкрадливим голосом. — Він привезе тоді ясновельможному панові й індульгенцію.

— Ох! — зітхнув знову Кшемуський і злегка вдарив себе тричі кулаком у груди. — Недостойний!. Все це так, і кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врізується в нього з болем, викликає нові бурі, але не дає мені бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою мені немає, немає й забуття! Ні в запалі гніву, ні в жадобі помсти, ні в буйстві, ні в хмелю, ні навіть у молитві немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав мені Всевишній, і владу, і могутність, і багатство, тільки не дав мені щастя родинного, і в цьому я вбачаю караючу десницю…

— Боже! — скрикнув, піднісши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвідданішою католичкою, панею Ядвігою?

— Е, не про те мова, хоч і сама пані не вмиротворяє, а роз’ятрює.

— Розумію, вельможний жадав дітей…

— Не говори, отче, про дітей…

— Тобі, коханий мій пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама і Сару… А може, провидіння, заради твого ж добробуту, відхилило від тебе цю юдоль! В тебе, сину мій, лежить щось на серці чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повідай, вельможний, духовному отцеві своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобі цілюще забуття.

— Ні, не можу, та чи й не однаково? Була радість, щезла й не вернеться!. Молись, святий отче, за грішного Андрія… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Річ Посполита, якій Всевишній дав високе призначення, поширила на всій своїй території католицьку віру, а потім понесла свою місію і в інші країни, запроваджуючи в усьому світі істинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землі доручена божественною десницею обраній поміж усіма народами Польщі і яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д’горі. — Рим звертається до Речі Посполитої, тобто до вас, можновладців, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вітчизни. Непогрішимий рече, що зараз усе сильне, здатне володіти зброєю в схизматів уже знищене: руське схизматське панство давно вже відреклося від хлопської віри й припало до лона нашої церкви, міщанські братства, ці розбійничі гнізда, — викорінені, єретична ієрархія і попи знищені… і зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер ні з ким, а в боротьбі вдаватися до хитрощів, напівзаходів, — просто принизливо! Пора сміливо завдати рішучого й останнього удару цьому ненависному православ’ю!

— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.

— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавішав плебан, — схизматка Росія починає втручатися в наші справи і навіть насмілюється підносити голос до наказів і погроз!

— О Єзус-Марія! — з жахом мовив Кшемуський.

— Так, це попуск божий за нашу нерішучість, малодушність і зневагу до справ віри, ео ipso, до інтересів отчизни. Росія має єдиний привід для втручання — це турбота про своїх одновірців: цей привід і сусіднім нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновірців — і приводу б не існувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскоріше і найрішучіше позбавитися цих одновірців. Усі попередні заходи — хитрощі Шумлянських і Жабокрицьких — тепер уже не потрібні, — та, правду кажучи, від них і тоді була невелика користь: віддали всі церковні маєтності і всю владу в руки уніатської ієрархії, та самі уніати небажані теж: це якийсь недозрілий, шкідливий плід — перехідний, кривий щабель, з якого легко й зірватися… Вони раніше, може, й були корисні, щоб одвести очі від істинної нашої мети, але далі їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматів, тепер здебільшого темних, диких. Ми й далі будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всі заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до істинної віри, виявляються безсилими: ці тварюки вперті й черстві серцем, мов звірі… А от через них імператриця докучає й вимагає в короля всіляких декретів і пільг для цих недовірків. То піднесіться ж духом, волелюбні, горді сини своєї славної вітчизни, вірні діти костьолу! Повстаньте і проти короля, і проти іноземних впливів та іменем найсвятішого папи оголосіть, що в Речі Посполитій може бути тільки одна віра — католицька!

— Та що нам круль? Давно вони в нас тільки парадні ляльки! Ні для кого з шляхти їхні постанови не мають значення! Тільки от біда: вигнати бидло легко, а як без нього обійтися?. Де ми добудемо робочих рук?

— Пустий страх! По-перше, якщо під загрозою смерті наказати всім перейти в католицтво або хоч в унію і негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймні поки що ніхто не стане на заваді — то повір, сину, хоч і які вперті твердолобі хлопи, а залізо й вогонь — переконливі… Знайдеться, звичайно, кілька одчайдушних п’яниць, таких, що й на палю сядуть, але більшість віддасть перевагу запропонованим пільгам.

— Але ж минуле дає інші приклади. Ми бачили, що нічим не можна було спокусити прокляте бидло.

— Минуле — не закон: тоді бидло мало підтримку в козацтві і в Запорожжі, а тепер цього нема! Та й заходів ми не вживали належних… А римська курія радить скористатися слушним моментом і одразу знищити схизму.

Очі в плебана блискотіли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокості, а голос його від збудження підвищився до різких крикливих нот:

— Так, знищити: церкви попалити, попів перевішати, непокірних селян повибивати, не пускаючи нікого за креси… Людей дасть і Волощина… там голодних — не злічити… Треба тільки діяти дружно, енергійно й нещадно, а все інше само прийде… Господь тоді воздвигне об’єднану духом Польщу й возвеличить її понад усі держави, а поборників об’єднання церкви вознесе в оселі горнії!.

— Так, це велика думка, навіяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всіх.

— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу і в сад подихати свіжим повітрям розгарячілі й спітнілі від непосильних трудів гості.

Губернатор уманський Младанович ішов похитуючись, його підтримував молодий хорунжий Фелікс Голембицький, наречений племінниці господаря панни Теклі. Младанович ще був не старий, хоч і дуже пом’ятий надмірностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткі штани, черевики, він мав при боці шпагу, а не шаблю: в його зовнішності й зачісці вже нічого не було старопольського, а скоріше помічалося намагання здаватись маркізом; губернатор носив гостру борідку й маленькі, підкручені тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фізіономія його була трохи комічна: товстий, кирпатий, з широкими ніздрями ніс у темно-червоних полисках, банькаті, олов’яного кольору, широко розставлені очі й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов він завжди сміявся.

Цілковитою протилежністю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбранні — рожевому атласному жупані й сріблисто-білому глазетовому кунтуші, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лівому боці брязкала кривуля.

Младанович ледве волік ноги й тер рукою спітнілий, розгарячілий лоб, похитуючи з боку на бік обважнілою від хмелю головою.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций