Васильченко Степан Васильович Талант — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 10 декабря 2016



— Далі пильно, з довір’ям подивилась мені в лице: — І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.

Пообіщались. Пішла.

— Що ж таке, власне, зчинилося?

— А ви нічого не чули?

— Ні.

— В колодязі топилася…

Ніби аж потемніло в кімнаті. XI

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами — посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами — величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак — як військо, коноплі — як темні бори…

А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…

— Ну й земелька!. Ех, та й земелька ж,— бубонить собі під ніс Андрій.

По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.

— Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? — показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.

Підійшли ближче; Андрій голосніше:

— Вона ж, вона і є!

Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в’ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…

Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла,— здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незна-комі, і водила вона ними помалу, неохоче.

Привіталися.

Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:

— Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку—то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою — і гляньте — дівчина тобі, як тая тополя.

З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.

Про те, про інше…

Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:

— Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?

Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам’яная.

Вона мовчала, як мур.

Казав:

— Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя — з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…

Сіли на обніжку.

— Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…

Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…

Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:

— Тетяно, та ви чуєте чи ні?

Підводив їй голову.

Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу — зів’яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…

Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.

Осміхнулась:

— О, чого ж це я вас до хати не кличуі

Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.

Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі… Пішли до хати. XII

В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.

Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі…

Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить — зараз тікає… Хотіли якось додому провести — сполохалась, аж почервоніла:

— Ні, ні — не треба!

— Чому?

— Тепер свято — скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…

Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини… »

Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце — вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.

— І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці,— махнула без надії рукою.

Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. — Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?

Схилилась до парти, плаче.

Витерла сльози, блиснула очима:

— Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.

Загадалась.

Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.

На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили — схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь — і той пом’якшав. Казав:

— Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім’я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тішити,— от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею — хай прийде попрохає — дозволю вже в хорі співати…

Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…

Думалось… XIII

І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів — народний театр… Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур’яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне…

А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу пречисту, далеко прогула луна.

Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.

Увіходимо.

В церкві людей — тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута…

Кінчали службу.

В церкві стало урочисто, тихо.

Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринів по церкві камертон. Густо загули баси:

— «Утоли болізні… »

За басами — тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор: «… многовоздихающия душі моєя… ».

По церкві пішов шелест:

— Хто се? Це тая сама?.

— Де вона, де?

— Ото в білій хустині? А змарніла як! Глянь!

— Цитьте!

Замовкли.

Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.

— «Ти бо чоловіком болізні одгониши і скорбі грішних розрішаєши».— Руки вгору, очі стрілою в небо — криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: — «… Ско-о-рбі розрішаєши… »

Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам’яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.

Забувалося, де в церкві вікна, де двері.

Торкнуло щось у груди: «Оце, мабуть, і є той самий талант… »

Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий…

Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций