Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 9 декабря 2016



Та то б іще не лихо, та погано про неї говорено на селі. Та що було робити Грицькові? Хіба інша піде? Добре, що й така трапилась. І оженивсь. Та щось і тепер не дуже великий лад у його в сім’ї.

Мати вже спала, як Зінько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хаті вечерю, винесла, і вони сіли вечеряти на призьбі. Місяць уже високо підбився вгору, і було ясно, хоч голки збирай. Голодні й щасливі, вони повечеряли тим, що зосталося від обіду, і полягали спати на при-мостці в садку, що починався в їх зараз од хати.

— Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить? — спитала Гаїнка, лежачи горілиць та дивлячись на місяць.

— Казав же тобі, що ні! — відповів Зінько, вже трохи дрімаючи. — Спи лиш, а то завтра рано вставати.

— Хі, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зінько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Віз блискучий — хто на йому їздить? Бог? Чи святий Ілля? Може, саме тим возом він і їздить, як грім гримить? А ото Квочка… Чого вона на небі, тая квочка? Певне, це божої матінки квочка з курчатами. Отже, й на небі є драбина… Адже і в колядках співають, що Сус Христос землю орав і сіяв, а божа матінка обідати йому виносила… Правду дідусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав і засівав. Земля — мати, вона нас любить… І я її люблю… І вона… і я…

Думки плутались. Гаїнка заснула. V ЗІНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

Прокинувшись другого дня рано-вранці, Зінько справді побачив, що він оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох із матір’ю, відігнала корову до череди, і, поки мати порплилась на вгороді, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зінько прокинувсь, вона, в старенькій спідничині, з закачаними по лікоть рукавами, вибігла з хати вхопити дровець.

— Чом же ти мене не збудила? — гукнув до неї Зінько.

Вона, заслоняючи очі рукою від сонця, що саме сходило червоним півколом, глянула в його бік:

— А ти вже встав хіба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!

— Кажу ж: чом не збудила?

— Добрий хазяїн сам знає встати! — сміялася Гаїнка і стояла вся червоно-золота, позираючи з-під руки на Зінька. Потім додала: — І чого б то я тебе будила? Однак великого діла тепер нема, — ну й поспи!

І побігла брати дрова.

Зінько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до річки, миттю скупався і, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пішов під повітку. Він трохи столярував, як не було хліборобської роботи, — от так, сам собі навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собі велике ліжко. Це не легенька штука була, бо Зінько ніколи такого ще не робив. Але він хотів зробити і випрохав собі на деякий час у дяка старе, поламане ліжко дерев’яне. Розібрав усе на частки — і тепер і собі робив саме такі частки, і певний був, що складе з них ліжко, — так саме, як зробив собі колись шафу на книжки, тоді — війку. Найняв у чоловіка війку, щоб перевіяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залізне, то те йому коваль поробив, а дерев’яне — все сам. І зробив. Побачив один чоловік, що добре війка віє, — купив її в Зінька, а той собі знову зробив, ще кращу. І так він аж чотири війки зробив: одну собі, а три людям.

Стругав і думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесію пана Горянського землю, то те Зінька не дивувало: вони були заможні люди, здоліють це зробити, а добра земля дасть їм і добрий заробіток. Чому ж і не взяти, коли є сила? Але дивувало Зінька, що тесть закликав і його до спілки.

Щоправда, скоро Зінько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двічі нахиляв зятя, щоб той ішов з їм однією стежкою. Та Зінько швидко розібрав, яка то стежка, і нею не пішов, а Остап Колодій незгірше розібрав, що він помилився на зятеві: він рахував, що як письменний Зінько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остапові, тільки письменства й не ставало! Аж далі побачив, що Зінько не туди зовсім дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зінько ніколи ніякої помочі в його не прохав. Через те вони жили з Зіньком так, що не сварилися, та й не ладнали проміж себе, а йшли кожен сам собі.

Тим - Зінько ніяким робом не міг і думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спілки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зінькові добро? Може бути… хоча… Остап Колодій не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичеві… а надто такому, що нічого в його не просить і може сам собі прожити.

Може, не подужають самі землі взяти? Може. Але Зінько, негрошовитий чоловік, не здолає тут нічого пособити; коли б уже вони шукали помочі, то знайшли б не одного заможнішого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зінька, саме його, а не кого іншого.

Нащо ж? Зінько думав про це, думав і нічого не міг вигадати. Тільки почував, що тут щось непевне.

Ввечері Зінько пішов до свого приятеля Карпа. І Карпо був молодий чоловік, недавно жонатий. Був письменний: як і Зінько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественні книжки і чимало мав їх у себе купованих. Інших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годі. «Нащо воно нам?» — казав. Розмовляв більше про божественне та про громадські справи і був великим і завзятим ворогом старшині Копаниці за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкій, але чепурненькій хатці за малим не вбого, хоч працювали обоє з жінкою щиро. Жінку собі обібрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. І був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко підстриженою русявою борідкою, з великими зморшками на чолі, але з глибокими розумними очима.

Увійшовши Зінько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь білявий, з надзвичайно веселими блакитними очима і з цілою копицею настовбурченого русявого волосся на голові, з поганенькими білявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої літа.

— О, і вся кунпанія невеличка, але чесна! — промовив він, уздрівши Зінька. — Був би жінку свою привів, дак тобі б уже всі тут були. Треба так, щоб як нам зіходитися, дак щоб із жінками.

— Дак ти ж спершу оженись! — пожартував Зінько.

— Коли ж ні одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

— Дак хіба ж уже нема таких, що однакові з тобою на зріст? — засміялася Катря.

— Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однієї не обніму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнімання. А коли й знайдеш на свою мірку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна,-— ні з ким буде мені й розмовляти, а друга балакуча, дак за тією й я не поспішуся слова сказати.

— Ну, — засміялися в хаті, — де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

— От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тоді ну гнаться, ну гнаться!. Гнавсь, гнавсь — де тобі!. Коли ж у неї такі довгі ноги! Узяла та в Чорновус і втекла. Дак я вже тоді й годі ходити та дівчат на свою мірку міряти.

Все село знало цю історію з Одаркою Момотівною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пішла в Чорновус за багатиря. Васюта й досі не міг її забути, але глузував сам із себе.

— Чи є таке на світі, — спитався Карпо, — щоб ти, Васюто, та з його не сміявся?

— От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зінько з Катрею сміялися, усміхавсь і Карпо, а Васюта сидів поважний.

— От що, братики, — озвавсь нарешті Зінько, — я до вас прийшов з однією новиною… Не знаю, як вам іздасться, а мені вона віщує щось недобре.

— Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побігти! — гукнув Васюта на Катрю.

— Ну, ця молодиця не з таких, — одповів йому Зінько.

Катря справді була дивом на селі, бо ніколи не носила ніяких новин, і. за це найбільше і влюбив її Карпо.

— Ну, коли вона така, що свого жіночого діла не знає, дак я за неї розбрешу! — не вгавав Васюта.

— Ха-ха-ха! — не вдержалась Катря. — 3 тебе б і глухий засміявся, Васюто.

— Де там сміються — сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусіди, а він ворота на току лагодить. «Здорові, діду, були!» — «А то ж чиї, коли не твої, воли? — каже. — Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» — «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» — «Сам ти, — каже, — злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засміялась, а Карпо аж розсердився:

— Та годі-бо вже тобі штукарити!. Тут чоловік про діло, а ти… Слухаймо краще Зінькової речі!

Васюта замовк і тільки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити білявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як із жартами.

Карпо сів на лаві, зіпершися ліктем на стіл, а головою на руку — спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, — і налагодився слухати, втупивши очі вниз.

Зінько розказав про свою вчорашню розмову з тестем і виявив, через віщо справа здається йому непевною.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций