Нечуй-Левицький Іван Семенович Без пуття — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 9 декабря 2016



П’ю, неначе бджола, твою солодку росу на твоїх квітах, — цебто на тобі, мій рожевий ранку!

— А я цілую твоє гаряче, червоне, вечірнє небо, цілую твоє синє чоло, засипане зірками; цілую твій поетичний гарячий літній вечірній сумерк, цілую самі червоні сліди гарячого заходу на теплій воді, сліди твої, мій милий, сліди мого пишного красуня-вечора.

І вона обцілувала ввесь його пишний вид: і щоки, і чоло, і голову, і вуса, і уста. Пила кохання, наче бджола медяну росу з кожної чурупки весняного цвіту. Він був блідий, з гарячими дикими очима. Вона була з несамовитим огнем у блискучих очах. Дві парі очей горіли навіженим блиском, неначе дві парі брильянтів, оправлених у кришталеву оправу. Вони намилувались собою й почали пити чай похапцем, сливе нахильці, ніби хапались, щоб не опізнитись на якусь службу ні на одну хвилину, ніби їх ждала велика одповідальність за спізнення.

— А ми оце в товаристві провели цей темний наш день пречудово. І подумай собі! трапилась нам така чудна оказія! Така пригода смішна, такий смішний випадок, що мені й досі смішно, — сказав Павлусь і нервово зареготався й захлинувся чаєм.

Він реготався й кашляв. Чай і нервовий регіт душив його, і він не міг ні проковтнуть, ні викашляться.

— Ми почали, як звичайно по обіді, випивать та бавиться. Мова мовилась про війну англійців у Трансваалі. Дехто встоював за бурів, а дехто за англійців. Я обороняв од неправдивих нападів своїх коханих англійців та розсердився, спахнув, вхопив Максимову гармату, націлився й шпурнув нею в Трансвааль. А їм, дурням, здалось, що я вхопив пляшку та пожбурив нею в піраміду з пляшок з винами на широкому прилавку і влучив саме в середину. Той Трансвааль так і луснув і розвалився, тільки загуло! Я тоді беру другу гармату й смальнув нею в Оранжеву республіку. Республіка тільки задзвеніла й одразу завалилась. Тим дурням здалося, що я попер пляшкою в скляну шафу з пляшками. Піднявся галас, ґвалт. Позбігались усі служники. Принесла лиха година й господаря. Виплигнула звідкільсь і господиня. Ґвалт! Крик! Галас!. Десь узялась поліція, — і мене, мене, нібито божевільного, вже хотіли везти до Кирилівського в божевільню. Я божевільний! Ото сміх! Оце так пригода!

І Павлусь зареготався, неначе й справді божевільний.

— Але подумай тільки собі, Настусю! Од мене таки добре досталося бурам!

— Це не диво, бо й зо мною вчора вранці трапилась така сама смішна пригода. Я причепурювалась коло дзеркала. Коли дивлюсь, десь подівались з туалетного столика чисто всі мої гребінці й щітки. Хоч пальцями зачісуйся! Горнишна десь зникла, бо вона все одмикує од роботи. Я, як стояла в пеньюарі та в білих спідницях, так спохвату й майнула через улицю до своєї приятельки Надіни позичать гребінців. Вбігаю до Надіни, прошу гребінців. Коли дивлюсь, до мене збіглася трохи не вся господа: і Бурулькін, батько Надіни, і її сестри й брати, і слуги й навіть хатні собачки. Усі чогось перешіптуються кругом мене, скоса поглядають на мене. І чого? І з якої причини? Я вертаюсь додому. Горнишна показує мені гребінці й щітки: дивлюсь, на столику перед самісіньким дзеркалом лежать і щітки й гребінці. Певно, десь підкинула потім.

— А в мене ще, на моє лихо, і довгів сила! Та це ще не біда. В кого пак їх тепереньки нема! — сказав Павлусь. — Але що за смішний був у нас Трансвааль, то я й досі не можу забути. Ото наробили шелесту! А які були в усіх перелякані дурні сонні очі! Ну, та й нареготались же ми!

— Ти герой, мій милий, як я бачу.

— Я герой цього нашого темного дня! Усе громадянство в місті реготатиметься. Нехай регочеться! Життя наше таке скупе на сміх та радощі!

— А вже тієї нудьги тутечки в Києві хоч мішками бери, хоч лопатами горни! — сказала Настуся.

— Ми не тутешні люде, — сказав Павлусь, — тутечки не наше місце.

— Я сама вже давненько пересвідчилась своїм власним досвідом, що ми люде не тутешні. Тато зве мене нестатковитою, божевільною людиною; каже, що я марную його добро, сиплю гроші, непаче в безодню, зобижає повсякчас моє самолюбство; тітки звуть мене свавольною, недосвідною, нестатковитою, вередливою. Це все мені обридло, остогидло! Всі хотять навести мене на якусь добру путь. Хіба ж я збилась з пуття, чи що? Я довше не спроможусь видержать, — сказала Настуся й істерично заридала, потім згодом одразу перестала й замовкла, ніби її сльози й хлипання знесло щось подихом в одну мить.

— Ти утворена з своєю гарною вродою, з своєю вдачею не для землі, не для людей, а для небесного простору, для неба. Тим-то ти така ятряна на серце та вразлива. В тебе, певно, зроду пахуча почутливість нервів, неначе в духів. Ти вся дух, дух справдешній, легкий, крилатий, повітряний, увесь виснованнй з проміння й мрій, дух запашний. Я вже тебе неначе бачу наскрізь.

— І ти не цьогосвітня людина. Ти людина мрій, ти краса нічної доби; твоя поезія — це поезія не грубого сонця, не простацького дня, а тонких уявліннів та мрійності глупої півночі. Твоя вдача уся виткана з поетичних сутінків вечора, з мрій чорної ночі, з темно-синього неба, засипаного золотими діамантами. І ти сотворений не для землі.

— Нам треба б змінити живоття, перебратись на той світ, кращий од цього світа, — сказав Павлусь.

— І я маю таку гадку: нам треба б перебраться на краще житло живоття. Старомодне житло цього паскудного світа вже мені осточортіло! — сказала Настуся.

— І ще б гірше остогидло, якби ти почула на свої вуха, що верз учора один якийсь дурисвіт за вечерею в ресторані. Він казав, що ми, цебто такі, як ти та я, тільки дурно на світі животіємо та хліб марно збавляємо, і щоб ми запрацьовували собі на харч та оддавали комусь якісь довги, — неначе ми напозичались у когось! — за свій гаразд та просвітність ми всі повинні б стати до підмоги масам: вчити їх або ремества, або науки, або будлі-якого штучництва, щоб нібито піднять просвітність темної маси. Оце так справді штука!

— То це виходе, що й я й ти повинні заходжуваться коло такої чудної праці?

— Атож! Казав, що ця праця незабаром повинна буть обов’язкова, силувана для всіх, хто вчився в школі, неначе якась повинність або панщина.

— Ой лишечко! Ой лелечко мені! — крикнула Настуся.

— Казав, що всі просвічені люде повинні завести якісь народні університети, такі, як у Англії, Данії, в Парижі та Швеції та ще десь, либонь у Гренландії, чи що.

— Де ж то такі університети за границею? Щось я не пригадаю. Може, вони десь на картинах намальовані. в якомусь музеї або в картинній галереї? Але я цього не бачила навіть між картинами її дрезденській галереї. Не пригадаю.

— Які там намальовані? Будемо вчити народ ремества, як оті дві навіжені наші сусіди Топольські: поїхали в Фінляндію, вивчились там ткати полотна та вернулись у Полтавщину й десь у якомусь місті засіли за верстати і вчать за новими маленькими верстатами молодиць та міщанок. От що!

— Та ці ж панни Топольські, це ж навіжені люде! Це якісь виродки! — крикнула Настуся. — То це, певно, вони й мене посадять за верстат, щоб я день і ніч торкала руками підніжки та гонила ногами уток з цівкою та клацала лядою об начиння, неначе вовк зубами?

— Атож!

— Ну, я цього не зумію зробити. Якби вчить мужиків грати на роялі, або вчити їх якогось там штучництва, малярства або французької мови.

— Я позабував геть усе дочиста! Спитай у мене, які річки та озера в Тихому океані, або які острови в Сахарі, то я тобі цього зроду не скажу. Ні однієї річки в Тихому океані не пригадаю!

— І я не пригадаю. Спитай мене, які гори в Німецькому морі або які там народи живуть в Чорному та Білому морі, чи негри, чи турки; або в якій губернії живуть кити, а в якій моржі, то цього я тепер зроду не пригадаю! — сказала Настуся.

— І я не пригадаю! В мене вся наука давно стала в голові сторч, догори ногами, — сказав Павлусь.

— Як же ми вчитимемо, коли й ми самі позабували ту научаність? — спитала Настуся.

— Доведеться сідати знов за книжки та вчитись вдруге.

— То це й мені треба доконешне сідати за граматику та арифметику? — крикнула Настуся.

— Я ж тобі казав, що лучче вмерти, ніж так — не жити, а тільки животіть на світі, коли вже й за границею з’явились якісь навісні виродки.

— Це, певно, якісь страшні нові бацили, — сказала Настуся й припала йому головою до плеча, хлипаючи.

— Не плач, моє пахуче серденятко! Ми поженимось та й заїдемо десь далеко, далеко! Втечемо од усяких дурисвітів, од цих тутешніх бацил та бактерій. Нічого не вдіємо з ними!

— Не оженишся ти на мені! Не будеш ти мій, а я твоя! Тато позавчора мені казав, щоб я й у голові собі не покладала виходить за тебе заміж: казав, що ти якийсь виродок колись славної козацької сім’ї, що ти маєш прилюбність до карт та гульні, що ти декадент, п’яниця й шахрай, ні до якої праці нездатний, що ти гультяй, ледащо, що ти зовсім нестатковита людина, що з тебе затого вийде якийсь торбохват, босяк, — одно слово, що ти пропаща людина.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций