Грінченко Борис Дмитрович Брат на брата — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 9 декабря 2016



— Вже з тих хуліганів кілька душ і до нас прибігло… Зібралися в Семенюти… Там уже з ними і Карпенко, і Старостенко, і Валюшний…

— Як? Валюшний?. Та він же…

— Еге, минулося!. Тепер уже кричать усі гуртом: «Домократи хочуть землю в нас одібрать та жидам оддать, — не попустимо!» Ходять улицями, білий хлак собі почепили… Приїхав становий та їм назустріч: «А што реб’ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?» — «Чорная, ваше благородіє!» «Хто у вас тут первий зачинщик?» Вони всі: — «Учитель Корецький!» «Ви його провчіть, реб’ята!» — «Провчимо, ваше благородіє, так, що не буде й рясту топтать!» «Нет, зачем так, — штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!» — «Та ми вже знаєм як: не буде більш не то на мітингах, а й ніяк говорити!» «Ну, как знаєте! Крепко держітесь… Ура!» — Тоді всі: ура! Він поїхав, а вони пішли під монополію та й стали там пити… Треба поспішатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…

— Євгене, що ж це?. — почувся тремтячий голос, і Корецький побачив перед себе зблідле Таліне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але він перемігся. Трохи помовчав і промовив:

— Талю, тобі треба забрати дітей і піти звідси.

— А ти, Євгене?. А ти?.

— Я зостануся тут.

— Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб’ють!.

— Не вб’ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!.

— Ні, в такому разі і я повинна тут бути, і я зостануся!

— А про діти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… — промовив Корецький, показуючи на Ліду, що спокійно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.

Таля глянула на дітей і похилила голову…

— Але ж ти!. Ходім і ти з нами!. — говорила вона, вхопивши його за руку.

— Не можу, моє серденько, — тихо відказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. — Не барися, — пожалій дітей!. Іди до Петра… Візьми з собою Химку, хай вона понесе Ліду… А Петро проведе вас…

— Треба сповістити наших, — казав Петро. — Я вже до декого по дорозі забігав, та як на злість тільки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городі, Іван десь пішов… Треба ще до декого…

— Але поперед усього одведи їх… Діти вже були готові, — можна було йти. Але Таля знов спинилася.

— Євгене! що з тобою буде?

— Нічого не буде… Я їх умовлю… Ідіть!

Він поцілував жінку, дітей, що нічого не розуміли, і повів їх з хати в садок. Пішли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвіртці і дивився їм услід. Підождав, поки яр перейшли раз, удруге і покрились за вербами на городах, — тоді завернувся додому.

Дома нікого не було, бо й дід Терешко одпросився ще зранку задля свого діла додому. Корецький пройшов у клас, обійшов його мовчки, вернувся назад у свою світлицю, пройшов і по їй, поторкав полиці з книжками… перейшов до Таліної хати, поглянув на дитячі ліжка, поторкав засув на вікнах… і схаменувся: чого це він ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.

Вернувся до своєї хати, сів біля столу. Він заспокоював Талю, але сам не був спокійний. Надіявся, що вмовить їх, але…

Якби були товариші з громадки, його учні, — можна було б од погромників одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нічим — з голими руками не оборонишся… Ні, коли він чим переможе, то словом… не словом власне, а всім своїм попереднім життям, усім, що він тут робив і зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але він матиме тут діло не з громадою, а з погромниками — з звичайними хуліганами або з людьми, доведеними до хуліганства брехнею про віддану жидам землю…

Ще й з п’яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?

Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!.

Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупі хотів стати за його право жити людським життям?

Ні, це не може бути!. Щоб ті самі люди, з якими він дев’ять років жив, як свій, працював, які знають усе його життя і всю його прихильність до їх, щоб ці самі люди прийшли його розбивати?!. Це щось нелюдське, щось таке, що не міститься у його в голові, чого він зрозуміти не може. Це не може бути!

А в душі почував, що це бути може, певний був, що це наближається…

З улиці почувся гомін… Спершу тихий, потім усе дужчий та дужчий…

Устав, підійшов до вікна… Гомін побільшав, чути було багато голосів, але нікого не було видко за завороткою.

Корецький вийшов на рундук і відразу побачив, ступнів п’ятдесят од себе, стовпище.

Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний і видимо п’яний, швидко йшов високий худий чоловік з розкудланою білявою бородою. Він вимахував руками і раз у раз вигукував:

— Рішу!. рішу!.

Це був Гаврило, — Корецький пізнав його. Зараз біля його йшов здоровий парубок у піджаку, з картузом на потилиці — Михайло-старшиненко, розбишака й п’яниця. Далі сунула купка старіших і молодших чоловіків, теж видимо не тверезих — чоловіка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорі над ними теліпався на дрючку білий хлак з написом, якого Корецький не міг розібрати. За ними, трохи віддалік, ще душ двадцять, а ще далі і по боках — дитинчата, зацікавлені надзвичайною подією. Вся юрба галасувала, ворушилася і швидко наближалася до школи. Корецький зійшов з рундука і став на землі.

— Он він!. Он він стоїть!. — почулися голоси. Стовпище пішло тихше і спинилося за кілька ступнів од Корецького. Галас стих.

— Здорові були, люди добрі! — промовив Корецький. — А що скажете доброго?

Всі мовчали, — ніхто не зважувався відповідати… Враз почувся голос із середини:

— А те скажемо, що не бунтуйсь!.

— Не бунтуйсь!. Рішу!. — крикнув Гаврило і протяг обидва кулаки до Корецького.

— Хто ж бунтується? — спитав Корецький. — Я стою собі спокійно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками… Хто ж бунтується?.

Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далі:

— Може я покривдив кого? — так скажіть, люди добрі! Кожен чоловік помиляється: може й я яку кривду кому зробив, — нехай скаже. От ви, Демиде, — озвався він до молодого ще чоловіка з темною борідкою і з ломакою в руці, — може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?

Демид почервонів і ніяково заговорив:

— Та ні… спасибі вам… як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю… Дай, боже, вам здоров’я!

— Хвалити бога!. А з вас, Семене, вже не править Семенюта ті півсотні?

— Ні, я нічого… Спасибі, що поклопотались тоді в городі — не править…

— Кажіть же, люди добрі, кому й яку кривду я зробив? — питався знову Корецький.

— Та ні… Кривди од вас не знали… спасибі вам!. Запомагали нас завсігди… То вже дякуємо… — загомоніли серед стовпища окремі голоси.

— Може діти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батьків зневажати?.

— Ні, за дітей спасибі… Діти нічого… Гарні діти виходили од вас…

— Та що ви його слухаєте? — скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:

— Стривай, не репетуй!. Дай чоловікові сказати!. Ще поспіємо, коли що…

— Та що казать! — скрикнув сердито Семен. — Яка там кривда!. Ніякої кривди од вас не було!. Це нас збили та й годі… Маніфестом отим!.

— Маніфестом? — перепинив Корецький. — Гарний маніфест цар дав і сьогодні не треба нам ні гніватися, ні битися, а брататися треба. Такий маніфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборні з народу люди кращий лад завели…

— А землю?!. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, прокляті демократи, вигадали?! — заверещав чийсь голос, і Корецький побачив перед себе перекривлене зо злості обличчя Валюшного.

— Жидам землю! Землю жидам!. — репетував Гаврило, соваючи кулаки.

— Люди добрі!. — почав був Корецький.

— Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок.

Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.

Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі.

Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку.

Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, — і враз утратив притомність. IV

Сонце дуже пекло в голову й він прокинувся.

Але сонця над їм не було, тільки голова горіла, мов її припікало літнє сонце. Хотів доторкнутися до неї і почув, що руці боляче ворушитися. Таки звів руку, доторкнувсь, — щось мокре й липке застигло в його на лобі. Глянув — і побачив на руці кров.

Силкувався зрозуміти — де він і що з ним.

Вгорі було небо, заслане сірими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися — нудні й огидні. Дивився на їх і не розбирав, де вони взялися. Нарешті зрозумів, що він не в хаті, а на дворі. Збоку біля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, — лежав долі. Здивований хотів швидко підвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад і мусив кілька часу полежати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций