Ернест Хемінгуей За річкою, в затінку дерев — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 8 декабря 2016



- Рушаймо.



Розділ V



Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П’яве створили природну перешкоду.



Якщо утримуєш старе річище П’яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника - він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар’єру - боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.



“Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми вбивали австрійців, які ледве брели болотом - вода сягала їм аж до пояса,- тримаючи гвинтівки над головою.



Не знаю, що б ми робили,- часто думав полковник, тоді ще лейтенант, - якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.



Коли б ми втратили старе річище П’яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога,- думав полковник, - з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно”.



Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.



Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти - у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, - навчав дивитися в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина, то вони стали добрими стрільцями.



Але після кожного артилерійського обстрілу доводилося лічити - і то швиденько, - скільки в тебе зосталося людей. Його самого тієї зими тричі поранено, та йому щоразу на диво щастило - всі три рани були легкі, кісток не зачепило, і таке щастя змусило його твердо повірити в своє безсмертя, бо справді, чом же його досі не вбило в шаленій стрілянині перед якоюсь атакою? Та зрештою і йому перепало, і то добряче - на все життя. Жодне з поранень не підкосило його так, як перша важка контузія. “Отоді, - думав він, - я, певне, і втратив віру в безсмертя. Що ж, у певному розумінні це також багато”.



Край цей був милий його серцю, миліший, ніж він міг чи хотів комусь признатися, і тепер він був щасливий, що іще півгодини - і він. у Венеції. Полковник ковтнув дві таблетки нітрогліцерину; він умів добре плювати, і йому не треба було запивати таблетки водою,- то тільки тоді, вісімнадцятого року, в нього пересихало в роті. Потім він спитав:



- Як справи, Джексоне?



- Чудово, пане полковнику.



- Зверніть ліворуч біля роздоріжжя на Местре - побачимо човни на каналі, та й рух там трохи менший.



- Слухаю, пане полковнику,- сказав шофер. - А ви покажете мені роздоріжжя?



- Атож,- відповів полковник.



Вони швидко наближались до Местре, і знов його охопило таке почуття, як того дня, коли він уперше під’їздив до Нью-Йорка, а місто аж сяяло усе - біле і гарне. Тоді там іще не було такого диму. “Ми під’їжджаємо до мого міста,- думав він.- Боже, яке воно прекрасне!”



Звернувши ліворуч, вони поїхали вздовж каналу, де стояли припнуті до берега рибальські човни; полковникові любо було дивитися на брунатні сітки, і на плетені сажалки, і на вишукані обриси човнів. Ні, мальовничими їх не назвеш. Мальовничість - то ніщо. Вони просто з біса гарні.



Машина проминула довгу низку човнів у каналі, що поволі плинув з Бренти, і полковник згадав берег у Бренті, де стоять розкішні вілли, з моріжками й садками, з платанами й кипарисами. “Хай би мене отам і поховали,- думав полковник.- Я ж знаю й люблю ті місця. Та, мабуть, нічого не вийде. А може, й вийшло б. Невже не знайдеться нікого, хто б дозволив поховати мене на своїй землі? Спитаю в Альберто. Ні, не треба, а то ще подумає, що я скиглій”.



Він давно вже перебирав у думці ті гарні місця, де б йому хотілося спочити, ті краї, часточкою яких хотів би стати. “Смердітимеш і розкладатимешся не так уже й довго, зате зробишся ніби якимсь добривом, навіть кістки не пропадуть марно. Хотілося б лежати десь у далекому куточку садиби, щоб звідти видно було чепурний старий будинок та великі крислаті дерева. Не думаю, щоб це дуже заважало мешканцям. Я б змішався з тією землею, де вечорами граються діти, а вранці ще, може, навчають коней перестрибувати перешкоди,- копита глухо гупають по дерну, а в ставку скидається форель, полюючи на мушву”.



Від Местре вони їхали брукованою дорогою повз потворні заводи Бреда, що були достоту схожі на заводи Геммонда у штаті Індіана.



- А що тут роблять, пане полковнику? - запитав Джексон.



- В Мілані ця фірма будує паровози,- відповів полковник.- А тут виготовляють усілякі вироби з металу, всього потроху.



Звідси відкривався не такий гарний краєвид на Венецію, тому полковник не любив цієї дороги; зате вона була набагато коротша і можна було подивитися на канали та бакени.



- Це місто само себе годує,- сказав він Джексонові.- Колись Венеція була володаркою морів, народ тут затятий, не боїться ні бога, ні чорта, такого ніде більше не зустрінеш. Люди тут увічливі, але Венеція, як придивитися пильніше,- місто затятіше, ніж Шайєнн.



- Я б не сказав, що Шайєнн затятий.



- Навіть Каспер не зрівняється з ним.



- Ви вважаєте, пане полковнику, що Каспер теж затятий?



- Це нафтове місто. Славне місто.



- Так. Але я б не сказав, що воно затяте, пане полковнику. I раніш ніколи не було таке.



- Ну гаразд, Джексоне. Мабуть, ми з вами водимося з людьми різних кіл. А може, по-різному називаємо ті самі речі. Та хай там як, а Венеція, де люди напрочуд увічливі й виховані, - таке саме затяте місто, як і Кук-Сіті в штаті Монтана, коли старожили на своє свято понапиваються до нестями.



- От Мемфіс - це таки справді затяте місто.



- Куди йому до Чікаго, Джексоне. Мемфіс затятий тільки щодо негрів. А Чікаго затятий і на північному боці, й на південному, й на західному, а на сході там озеро. Але люди там неввічливі й невиховані. А отут, в Італії, коли вже хочете побачити справжнє затяте місто, то їдьте в Болонью. I кухня там чудова.



- Я ніколи там не був.



- Ну, ось і гараж, де ми поставимо машину,- сказав полковник.- Ключ можете здати в контору. Тут не крадуть. А я тим часом загляну до бару. Валізи вони самі занесуть.



- А рушницю й патрони можна лишити в багажнику?



- Авжеж. Тут не крадуть, я ж уже казав.



- Я дбаю про ваше майно, пане полковнику, тож хотів ужити заходів…



- Ви такий з біса солодкий, що часом аж верне,- сказав полковник,- Чи вам позакладало?



- Я усе чув, пане полковнику.



Полковник, за звичкою, зміряв його нищівним поглядом. “От сучий син,- подумав Джексон,- а вдавав із себе такого добрягу”.



- Вийміть валізи, поставте машину отам, огляньте скати, заправте водою й пальним,- загадав йому полковник і рушив просто до бару зацементованою доріжкою, залитою бензином та мастилом.



Розділ VI



В барі, за першим столиком біля входу, сидів міланець, скоробагатько з часів війни - такий огрядний і самовпевнений, як бувають тільки міланці,- з шикарною і надзвичайно знадливою коханкою. Вони пили negroni - суміш двох частин десертного вермуту та однієї частини зельтерської, - і полковник подумав: скільки ж податків той мусив приховати, щоб мати змогу купити оцю випещену дівулю в норковому манто та гарну спортивну машину - він бачив, як шофер щойно відвів її довгою вигнутою естакадою в гараж. Обоє витріщились на нього, як і слід було чекати від невихованих людей такого гатунку, і полковник, недбало відсалютувавши, сказав по-італійському:



- Пробачте, що я в мундирі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций