Ернест Хемінгуей Старий і море — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 8 декабря 2016



Коли б не це, всі вони залюбки дочекалися б кінця змагання. Та старий закінчив його вчасно, раніш ніж вони мали йти на роботу.



Ще довго по тому всі називали його чемпіоном, а навесні відбулося змагання-реванш. Та цього разу заклади були мізерні, і старий легко взяв гору, бо вже в першій зустрічі похитнув упевненість того негра із Сьєнфуегоса. Згодом він провів ще кілька таких змагань, але надалі відмовився від них, бо розважив, що як дуже захоче, то може перемогти будь-кого, а тим часом усе воно шкодило його правій руці в рибальстві. Раз чи два він спробував змагатися лівою, але ця рука завжди зраджувала його, не хотіла коритися, і він не мав до неї віри.



“От тепер сонце добре її пропече,- подумав він,- то вона мені не стане більше братися корчами. Аби тільки вночі не було надто холодно. Хотів би я знати, що принесе мені ця ніч”.



Над головою в нього прогуркотів літак, що летів на Майямі, і старий побачив, як, сполохані його тінню, з води вихоплювалися зграйки летючих риб.



- Там, де стільки летючої риби, має бути й макрель,- мовив він і відхилився, наважуючи плечима на снасть, щоб побачити, чи не можна підтягти рибину хоч трохи ближче. Та всі його зусилля були марні: жилка знову напнулася так туго, що на ній затремтіли краплі води, й, здавалось, вона от-от лусне. Човен поволі посувався вперед, і старий проводжав поглядом літак, аж поки він зник з очей.



“А мабуть, чудно летіти на літаку,- подумав він.- Цікаво, як виглядає море з такої височини? Коли б вони летіли не так високо, то, певне, могли б побачити згори й мою рибину. От би й собі політати поволеньки сажнів за двісті над морем та подивитись на неї. Коли плавав з ловцями черепах, я не раз вилазив на верхню поперечину щогли й навіть звідти бачив чимало. Макрель з височини здається зеленкуватою, на ній видно смуги й фіолетові плями, і бачиш одразу весь косяк. Чому це у всіх прудких риб, що держаться на темній бистрині, фіолетові спини та ще звичайно такі самі смуги й плями? Макрель здається зеленою, бо насправді вона золотава, це зрозуміло. Та коли як слід зголодніє й никає, шукаючи поживи, на боках у неї з’являються такі самі фіолетові смуги, як і в марліна. Чи то від люті, чи, може, від швидкого руху?”



Перед самим вечором, коли вони поминали чималий острівець саргасової трави, що колихалася на легкій хвилі так, наче океан пестив когось, укрившися жовтою ковдрою, на малу снасть попалася макрель. Старий побачив її, коли вона вистрибнула над водою, вся золота в останніх променях сонця, сполохано тріпочучи й вигинаючись у повітрі. Знавісніла з жаху, вона вистрибувала знов і знов, чисто мов акробат, а тим часом старий помалу переліз на корму, зігнувся над бортом і, здержуючи велику снасть правою рукою та плечем, лівою взявся витягати макрель, за кожним заходом притискаючи вибрану з води жилку босою лівою ногою. Коли рибина опинилася біля самої корми, відчайдушно борсаючись і кидаючись з боку в бік, старий перехилився через борт і втягнув її в човен - багряно-золоту, з фіолетовими смугами по боках. Щелепи рибини конвульсивно стискалися, кусаючи гачок, і вона билась об дно човна своїм довгим пласким тілом, хвостом і головою, аж поки старий не торохнув її кийком по лискучій золотавій голові,- лиш тоді вона востаннє сіпнулась і затихла.



Старий зняв макрель з гачка, наживив снасть новою сардиною і метнув її за борт. Тоді поволі, з чималими зусиллями повернувся назад на ніс. Він помив ліву руку й витер її об штани. Потім, перебравши туго напнуту снасть із правої руки в ліву, помив у морі й праву руку, спостерігаючи водночас, як сонце поринає в океан і з яким нахилом заходить у воду велика жилка.



- Вона пливе все так само рівно,- мовив він. Але, придивившись, як вода обтікає його руку, помітив, що човен рухається повільніше.



- Треба б скласти докупи обоє весел і прилаштувати до корми - вони ще дужче придержать рибину вночі,- сказав старий.- Коли вона ладна пливти цілу ніч, то й я теж.



“А макрелъ краще розчинити трохи перегодя, щоб не витекла кров,- подумав він.- Візьмуся до цього потім і тоді ж прилаштую весла, щоб гальмували човен. Нехай собі риба поки що пливе спокійно, не треба її турбувати при заході сонця. Коли заходить сонце, всяка риба почуває себе зле”.



Він обсушив руку в повітрі, ухопився нею за снасть і, як міг розслабившись, дав підтягнути себе вперед, упритул до обшивки, так щоб натяг жилки припадав на човен не менш, ніж на його плечі, а може, навіть і більш.



“Отак і навчаюся помалу, як треба діяти,- подумав він.- Принаймні - як діяти тепер. А ще ж не забуваймо, що вона нічого не їла, відколи взяла наживу, а такій величезній рибі треба багато їсти. Зате я з’їв цілого тунця, а на завтра маю макрель.- Він називав її dorado.(Золота - ісп.) - А може, ще й сьогодні трохи попоїм, коли розчинятиму її. Щоправда, на смак вона куди гірша від тунця. Та що вдієш, нічого легкого в житті немає”.



- Як ти себе почуваєш, рибо? - спитав він голосно.- Я почуваю себе добре, моя ліва рука відійшла і я маю що їсти на ніч і на день. А ти, рибо, тягни човна.



Насправді він почував себе не так добре, бо намуляні жилкою плечі тепер майже не боліли, а неначе затерпли, і це старому не подобалось. “Та я бував і в гіршій скруті,- подумав він.- Права рука в мене лише злегка подряпана, а ліву вже не корчить. З ногами теж усе гаразд. Та й щодо харчу я маю перевагу над рибиною”.



Уже зовсім споночіло, як то завжди буває у вересні, коли темрява спадає одразу ж по заході сонця. Старий наліг грудьми на пошарпані носові дошки й як міг намагався відпочивати. Він не знав, як зветься зірка Рігель, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, й знову будуть з ним.



- І рибина також мені друг,- мовив він уголос.- Я ще зроду не бачив такої рибини, навіть і не чував про таких. Та все одно я повинен убити її. То ще добре, що нам не доводиться полювати на зорі.



“А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? - подумав старий.- І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Отож ми ще не такі безталанні”,- розважив він.



Потім йому стало жаль велику рибину, яка не мала чого їсти; та хоч він і співчував рибині, проте його ні на мить не полишав твердий намір убити її. “Це ж скільки людей вона нагодує,- подумав старий.- Та чи варті вони того, щоб їсти її? Ні, аж ніяк. Ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю.



Я не дуже знаюся на всіх цих речах,- думав він далі.- Та все-таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів.



А тепер,- подумав він,- треба прилаштувати гальмо. Воно має свої переваги й свої вади, Я можу втратити стільки жилки, що зрештою втрачу й рибину, якщо вона рвонеться вперед,- адже гальмо з весел позбавить човен легкості на воді. Хоч ця легкість і продовжує наші з рибою муки, одначе в ній-таки й моя безпека, а надто коли зважити, яка прудка ця риба,- просто вона досі ще не показувала, на що здатна. Та нехай там хоч як, а макрель треба розчинити, поки вона не зіпсувалась, і трохи попоїсти, щоб підкріпити сили,



Гаразд, відпочину ще з годинку, побачу, чи вона й далі буде така спокійна та сумирна, а тоді вже подамся на корму, зроблю там усе, що треба, й вирішу, як діяти далі. А тим часом спостерігатиму, як вона буде поводитись і чи не надумає щось утнути. Гальмо з весел - то добра штука, одначе тепер мені треба діяти дуже обачно. Риба ще при силі, і, як я помітив, гачок сидить у неї в пащі збоку, а паща міцно стулена. Отже, гачок їй не дуже дошкуляє. Дошкуляє голод і те, що вона не може збагнути, хто її ворог. Тож відпочивай, старий, а вона нехай працює, аж поки знов настане твоя черга”.



Він відпочивав, як йому гадалося, години зо дві. Місяць о цій порі сходив пізно, і старий не мав як визначити час. Відпочивав він, звісно, не по-справжньому, а відносно. Його плечі, як і раніше, здержували натяг снасті, проте він сперся лівою рукою на носовий закрайок і чимраз більше перекладав той тягар на самий човен.



“Як було б просто, коли б я міг припнути снасть до борту,- подумав він.- Та досить рибі хоч раз смикнути - і вона перерве жилку. Отож я мушу послаблювати натяг своїм тілом і бути напоготові в першу-ліпшу мить вивільнити жилку обома руками”.



- Але ж ти так і не поспав, старий,- мовив він сам до себе.- Минуло вже півдня, ніч і ось іще цілий день, а ти зовсім не спав. Треба щось придумати, щоб тобі хоч трохи поспати, поки риба спокійна і йде рівно. Як не будеш спати, тобі може потьмаритись у голові.



“Голова в мене поки що ясна,- подумав він.- Аж надто ясна. Ясна, як зорі, мої любі сестри. І все-таки мені треба поспати. Адже вони сплять, і місяць теж спить, і сонце, і навіть океан часом спить, у ті дні, коли нема течії і стоїть мертвий штиль.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций