Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 27 октября 2016



Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.



Я стиснув її руку.



- Кетрін, люба…



- Тепер у вас дуже кумедно звучить оце “Кетрін”. Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.



- Так само каже й наш священик.



- Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?



- Буду.



- Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено.- Вона встала й подала мені руку.- На добраніч.



Я хотів поцілувати її.



- Ні,- мовила вона.- Я так стомилася…



- Поцілуйте мене, прошу,- сказав я.



- Я страшенно стомлена, любий.



- Поцілуйте.



- Ви дуже хочете?



- Дуже.



Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.



- Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…



Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.



Перед “Вілла-Росса” я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.



- Ага!- мовив він.- Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.



- Де ви були?



- У “Вілла-Росса”. Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?



- Навідав англійок.



- Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.













Розділ VII











Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento10, де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні “фіата”, ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках - їхні пасували краще.



То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі - ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.



- Що сталося?



Він поглянув на мене, тоді підвівся.



- Зараз іду.



- Щось негаразд?



- Та війна ж, розтуди її…



- Що з вашою ногою?



- З ногою нічого. В мене грижа.



- Чого ж ви не в санітарній машині? - запитав я. - Чого не їдете в госпіталь?



- Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.



- Ану дайте я помацаю.



- Та вона вилазить.



- З якого боку?



- Отут.



Я обмацав грижу.



- Ану покашляйте,- сказав йому.



- Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.



- Сідайте в машину,- сказав я.- Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.



- Вони скажуть, що я зробив це навмисне.



- Нічого вам не буде,- сказав я.- Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш?



- Але я загубив бандаж.



- Вас пошлють у госпіталь.



- А не можна мені лишитися тут, лейтенанте?



- Ні, я ж не маю ваших паперів.



З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині.



- Чотирьох у сто п’ятий, двох у сто тридцять другий, - сказав він. То були госпіталі по той бік річки.



- Сідайте за кермо,- звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас.



- Ви говорите по-англійському? - запитав той.



- Так.



- Як вам подобається ця проклятуща війна?



- Гірше нікуди.



- Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди.



- Ви бували в Штатах?



- Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець.



- Хіба я не добре говорю по-італійському?



- Все одно я зрозумів, що ви американець.



- Маємо ще одного американця,- мовив шофер по італійському, глянувши на солдата з грижею.



- Слухайте, лейтенанте. Ви доконче повинні завезти мене в мій полк?



- Так.



- Бачте, полковий лікар знає, що в мене грижа. Я сам викинув той бісів бандаж, щоб мені погіршало й мене не послали знов на передову.



- Розумію.



- То чи не могли б ви завезти мене десь-інде?



- Якби ми були ближче до фронту, я міг би здати вас на перший-ліпший санітарний пост. А тут, у тилу, потрібні папери.



- Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття.



Я замислився.



- А ви самі хотіли б утрапити туди без вороття? - запитав він.



- Ні.



- Хай їй чорт, цій проклятущій війні!



- Ось що, - сказав я. - Зараз я вас висаджу, а ви впадіть при дорозі й набийте на голові добрячу гулю. Коли ми будемо їхати назад, я підберу вас і відвезу в якийсь госпіталь. Спиніться тут, Альдо.



Машина зупинилась на узбіччі дороги. Я допоміг солдатові злізти.



- Я буду на цьому самому місці, лейтенанте, - сказав він.



- До побачення, - мовив я.



Ми рушили далі й десь за милю випередили його полк, тоді переїхали каламутну від талого снігу річку, що нуртувала між опорами мосту; далі дорога пішла рівниною, і ми розвезли поранених по тих двох госпіталях. Коли повернули назад, я сам сів за кермо й погнав порожню машину, щоб забрати того солдата з Пітсбурга. Перед тим ми знов поминули його полк, ще дужче впрілий і млявий, а потім і відсталих солдатів, що плентали за ним. А ще далі побачили санітарну підводу, що спинилася при дорозі. Двоє санітарів піднімали солдата з грижею, щоб покласти його на підводу. Вони таки повернулися по нього.



Він подививсь на мене й похитав головою. Каски на ньому вже не було, і на лобі, там, де починало рости волосся, точилася кров. Ніс був обдертий, і на тому кривавому садні видніла пилюга, і в волоссі теж була пилюга.



- Бачите, яка гуля, лейтенанте! - гукнув він до мене. - Та нічого не вдієш. Ось прийшли по мене.



Коли я повернувся на віллу, була вже п’ята година, і я пішов туди, де мили машини, щоб прийняти душ. Потім сів у своїй кімнаті перед відчиненим вікном, у спідній сорочці та штанях, і склав рапорт. За два дні мав розпочатися наступ, і мені належало переїхати зі своїми машинами до Плави. Я давно не писав нічого в Штати; розумів, що написати треба, але так довго відкладав, що тепер уже зробити це майже не випадало. Просто не було про що писати. Отож я послав кілька армійських листівок Zona di Guerra11, повикреслювавши там усе, крім повідомлення, що я живий і здоровий. Так їх ніде не затримають. Ці листівки напевне справлять враження в Америці - такі вони незвичайні й загадкові. Та й сама ця війна була незвичайна і загадкова, проте, як на мене, цілком вправно проваджена й доволі страхітлива порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійське військо було створене на те, щоб його перемагав Наполеон, будь-який Наполеон. На жаль, Наполеона ми не мали, а мали натомість генерала Кадорна, гладкого улюбленця долі, й Віктора-Еммануїла, хирлявого чоловічка з довгою худою шиєю та цапиною борідкою. На правому фланзі був ще герцог Аоста. Чи не занадто показний як на великого полководця, він мав, проте, вигляд справжнього чоловіка. Багато хто з італійців хотів би, щоб він був королем. Зовнішність він мав справді королівську. Він був дядьком короля й очолював Третю армію. Ми належали до Другої армії. В Третій армії було кілька англійських батарей. У Мілані я познайомився з двома артилеристами, що служили там. То були приємні хлопці, і ми чудово провели вечір. Вони були великі, сором’язливі й дуже бентежились, але водночас і захоплювались усім. Шкода, що я не пішов служити до англійців. Усе було б куди простіше. Щоправда, там мене, не вбило б. А втім, могло вбити і в санітарній службі. Водіїв англійських санітарних машин часом теж убивало. Але ж я знав, що мене не вб’є. Принаймні не на цій війні. Я не мав з нею нічого спільного. Мені вона здавалася не більш небезпечною, ніж війна в кіно. А проте я хотів би, щоб вона скінчилась. Може, скінчиться цього літа. Може, австрійці зломляться. В минулих війнах вони завжди ламалися. Та в чому ж річ цього разу? Всі кажуть, що французи геть знесиліли.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций