Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 27 октября 2016



.. Але я вас не облишу.



Він намагався надати голосу іронічного відтінку.



- Я стомився,- сказав я. :



- Я теж. Але це не причина, щоб не розмовляти. Тепер ми з вами лишилися єдині, хто дещо знає…



- Мені здається, ви все забули…



Запала мовчанка.



- Не зовсім… Це вас непокоїть, так?



- Ні.



-Зрозумійте ж, затямте собі: найкраще Сільвію знав я… Тільки мене вона кохала… Бачите, я не уникаю відповідальності.



Я поклав трубку вдруге. Збігло кілька хвилин, і телефон задзвонив знову.



- Ми з Сільвією були дуже прив’язані одне до одного. Все інше для неї не мало ніякого значення… - Він говорив далі, так ніби я й не клав трубку вдруге. - Отож я хотів побалакати з вами про все це - бажаєте ви цього чи ні. Я дзвонитиму, доки ви не погодитесь…



- Я вимкну телефон. [7]



- Тоді я підстерігатиму вас під будинком. Ви так просто мене не спекаєтесь. Зрештою, це ви прийшли до мене…



Я поклав трубку знову. І знову дзвінок.



- Я дещо пам’ятаю… Таке, через що у вас можуть бути неприємності… Я хочу, щоб ми серйозно поговорили про Сільвію.



- Ви забуваєте, що я теж можу наробити вам неприємностей,- відповів я.



Цього разу я, поклавши трубку, накрив телефон подушкою, щоб не чути дзвінків. Потім устав і, не засвічуючи лампи, сперся на підвіконня. Бульвар Сім’є був унизу безлюдний. Час від часу проїжджали автомобілі, і я щоразу дививсь, чи котрийсь не спиниться. Десь клацали дверцята… Він би вийшов і підвів голову на вікна “Мажестіка”, щоб подивитись, на якому поверсі ще світиться. Потім зайшов би до телефонної кабіни - там, де бульвар ледь-ледь повертає… Може, зняти трубку? Чи відповісти йому? Найкраще було б дочекатися дзвінка й прикласти трубку до вуха, не кажучи жодного слова. Він би гукав: “Алло! Ви мене чуєте? Ви мене чуєте? Я біля вашого будинку… Озвіться! Озвіться ж!..” А я у відповідь на ці чимдалі тривожніші й жалібніші крики тільки мовчав би. Так, я хотів, щоб оте моє почуття порожнечі перейшло до нього.



Хор давно вже змовк, а я все стояв коло вікна й чекав, що його постать з’явиться внизу, в білому світлі від ліхтарів на бульварі Сім’є - так, як вона з’явилася тієї неділі на Англійській набережній, на тлі рожевого присмеркового неба…







Годині о дванадцятій я вирушив до автомайстерні. Туди можна дістатися сходами з першого поверху “Мажестіка”. Досить тільки пройти з холу коридором, відчинити двері на сходи й увімкнути світло.



У цьому просторому приміщенні в підвалі “Мажестіка” колись була, мабуть, готельна автостоянка. Я нікого не застав. Усі троє робітників пішли на обід. Правду кажучи, роботи в них з дня на день меншало. Біля бензоколонки хтось посигналив. Там стояв “мерседес”, і водій попросив налити повний бак. Чайові він дав щедрі.



Потім я рушив до свого кабінету в глибині майстерні. Це була кімната з кахляною підлогою і блідо-зеленими стінами, від майстерні її відділяла скляна перегородка. На столі зі світлого дерева хтось лишив конверт із моїм прізвищем. Я розірвав його і прочитав: “Заспокойтеся. Ви вже ніколи про мене не почуєте. Про Сільвію теж. Вількур”.



Збентежений, я дістав із кишені його візитну картку й набрав номер у Антібі. Відповіді не було. Я заходився давати лад на письмовому столі. За кілька місяців там зібралося чимало старих папок та рахунків, і я поскладав їх до залізної шафи. Скоро від них узагалі нічого не залишиться: управитель будинку, завдяки якому я тут працював, попередив мене, що скоро майстерню переобладнають на звичайну стоянку.



Потім я поглянув крізь скляну перегородку: в майстерні стояла американська машина із піднятим капотом і спущеним заднім колесом. Коли робітники повернуться, треба буде запитати, чи вони не забули про ту машину. Та чи вони повернуться? їх також попередили, що майстерню скоро закриють, і вони, мабуть, завбачливо подбали про іншу роботу. Тільки я про це не подумав.



Пізніше, надвечір, я знову набрав Вількурів номер в Антібі. Ніхто не відповідав… Із трьох робітників повернувся тільки один і саме закінчував лагодити американську машину. Я сказав, що на годину-дві вийду, й попросив його замінити мене на бензоколонці.



На проспекті Дюбушаж сяяло сонце, і тротуар був устелений килимом із жовтого листя. Ступаючи по ньому, я думав про своє майбутнє. Коли майстерню закриють, мені, певно, виплатять вихідну допомогу, і якийсь час я ще так-сяк проживу. Можна було б залишити за собою кімнату в “Мажестіку”, плачу я за неї зовсім не багато. А може, Буатель, управитель будинку, взагалі не братиме з мене грошей - із вдячності за мою сумлінну працю? Так, я назавжди зостануся тут, на Лазуровому березі. Навіщо міняти краєвид? Я навіть знову міг би взятися за колишню свою роботу фотографа й стояти зі своїм “поляроїдом” на Англійській набережній, очікуючи туристів. Те, про що я подумав, тримаючи в руках Вількурову [8] візитку, стосувалося й мене самого. Часом досить і кількох років, тпоб. розпрощатися з багатьма честолюбними мріями…



Непомітно для себе я опинився біля парку Ельзасу й Лотарингії. Тут я звернув ліворуч на бульвар Гамбетта й відчув у серці легенький щем, подумавши, що знову побачу Вількура перед вішалками зі шкіряними пальтами. Цього разу я трохи постежу за ним здаля, щоб він мене не помітив, а потім піду геть. Мені стане легше, якщо я ще раз гляну на цього “агента-посередника”, вуличного торговця, що був уже не тим Вількуром і вже не мав до мого життя ніякого відношення. Ніякого. Просто запопадливий продавець, яких, коли наближається Різдво, так багато на вулицях Ніцци. Вуличний торговець, та й годі.



Я вже бачив постать чоловіка, що жестикулював за прилавком. Та, перетинаючи вулицю Бюффа, я помітив, що то не Вількур, а якийсь блондин у шкіряному піджаку і з великою конячою головою. Як і першого разу, я пропхався ближче. Він говорив не через мікрофон, а просто гучно закликав покупців і рекламував свої товари, перелічуючи все, що мав: ондатрове хутро, каракуль, смушок, заяче хутро, скунс, чобітки на хутряній підкладці й без підкладки… Вибір був куди багатший, ніж напередодні, і до блондина підходило більше людей, ніж до Вількура. Шкіряного одягу було не багато. Зате вибір хутра великий. Мабуть, Вількурові хутряних виробів просто не довіряли.



А блондин уже пропонував на куртки з ондатри та каракуля двадцятипроцентну знижку. Каракуль був усіх кольорів і відтінків: чорний, брунатний, синій, темно-зелений, світло-бузковий, кольору фуксії… Кожен покупець безплатно одержить мішечок каштанів у цукрі! Блондин говорив усе швидше й швидше, і в мене аж у голові запаморочилось. Кінець кінцем я сів за столик на терасі кафе поруч і просидів там понад годину, доки всі порозходились.



Він був за своїм прилавком сам, і я підійшов до нього.



- Вже зачинено,- сказав блондин. - Та якщо хочете… Є шкіряні піджаки. .Дуже дешево. Із тридцятипроцентною знижкою. Або куртки з каракуля - і підкладка з тафти, розміри від сорок шостого по п’ятдесят другий, віддаю за півціни… - Він уже не міг спинитись і, ніби по інерції, все говорив, говорив…



- Ви знаєте Фредеріка Вількура?



- Ні. - Він почав складати хутра та куртки на купу.



- Але ж іще вчора він працював тут, на вашому місці!



- На Лазуровому березі, у фірмі “Франс-Кюїр”, нас тут працює багато.



Поруч зупинився автофургон-той самий, що й напередодні,-і з нього вийшов водій.



- Добридень, - привітався я. - Ми з вами зустрічались учора надвечір. Ви Опрацювали з моїм знайомим…



Чоловік, насупивши брови, дивився на мене і, здавалося, нічого не пригадував.



- Потім ви заїхали за ним у “форум”…



- А-а… Так, було.



- Вантаж швидше! - кинув йому блондин із конячою головою.



Водій брав по одній куртці чи пальту, чіпляв їх на плічка й розвішував у фургоні.



- Ви не знаєте, де він?



- Мабуть, уже в нас не працює…-Він відповідав стримано, так ніби Вількур у чомусь дуже провинився й ніби працювати у “Франс-Кюїр” було великою честю.



- Я гадав, це його постійне місце…



Блондин з конячою головою, спершись на прилавок, щось занотовував у записнику. Може, підраховував виторг?



Я дістав із кишені Вількурову візитну картку.



-Ви, мабуть, підвозили його вчора додому… Проспект Боске, п’ять, в Антібі…



Водій і далі розвішував у фургоні куртки та пальта й навіть не дивився в мій бік.



- Це готель,-мовив він нарешті.-Там живуть продавці нашої фірми. Звідти їх посилають у Кани чи Ніццу. Я подав чоловікові пальто з каракуля, потім шкіряну куртку, далі хутряні [9] чобітки. Я допомагав йому, сподіваючись, що він дещо розповість мені про Вількура.



- Хіба я можу всіх знати? Вони часто міняються… По десятку новеньких щотижня. Попрацюють два-три дні й ідуть від нас. Приходять інші. У “Франс-Кюїр” робота є завжди. У нас склади на всьому Лазуровому березі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций